Морт

— Скільки? — запитала кухарка так швидко, що гримуча змія й блискавка могли б хіба по-чорному позаздрити. 

Смерть витягнув з-під плаща мішечок і висипав з нього жменю потемнілих і позеленілих від часу монет на конторку. Кухарка недовірливо спостерігала за ним. 

— А ТЕПЕР ІДИ ГЕТЬ ЦІЄЇ Ж МИТІ, — сказав Смерть, а потім додав, — ДОКИ СПУСТОШЛИВІ ВІТРИ ВІЧНОСТІ НЕ РОЗВІЯЛИ ТВІЙ СПОПЕЛІЛИЙ ТРУП. 

— Я про все це чоловікові розповім, — лиховісно сказала кухарка й вийшла геть. У Смерті виникло відчуття, що жодна з його погроз не дорівнялася б за моторошністю до цієї. 

Він покрокував назад у кабінет. Кібл, який досі сидів за столом геть розім’яклий, белькотнув, ніби його душили. 

— То це було насправді! Гадав, ви мені в страшному сні наснилися! 

— НА ТАКУ ЗАЯВУ Я МІГ БИ Й ОБРАЗИТИСЯ. 

— То ви справді Смерть? 

— ТАК. 

— Чому ви одразу не сказали? 

— ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ПРО ЦЕ ЗНАТИ НЕ ХОЧУТЬ. 

Кібл порпався в паперах та істерично підхихикував: 

— Хочете щось інше спробувати? Зубною феєю побути? Домовичком? Чугайстром? 

— НЕ ПРИДУРЮЙТЕСЯ. ПРОСТО Я… ВІДЧУВАЮ, ЩО ТРЕБА ЩОСЬ МІНЯТИ. 

Кібл ще трохи нервово пошурхотів паперами й знайшов потрібний. Маніакально регочучи, він тицьнув його Смерті в руки. 

— ЦЕ СПРАВЖНЯ РОБОТА? ЛЮДЯМ ЗА ТАКЕ ПЛАТЯТЬ? 

— Так, так, підіть поговоріть із ним, ви ідеальний пошукач. Тільки не зізнавайтеся, що від мене. 

Хропунець ішов крізь ніч важким галопом, Диск килимом розгортався під його копитами. І Морт збагнув, що меч сягає далі, ніж він думав, мечем можна було дістати до самих зір, і він замахнувся ним, розтинаючи глибини космосу, і поцілив точно в серце жовтого карлика, який вибухнув надновою, і це тішило. Морт стояв у стременах і замахувався мечем над головою, і сміявся, спостерігаючи, як синій полум’яний слід лишав по собі іскристу чорноту. 

Морт не спинявся. Він чимдуж замахнувся й розітнув небокрай, потрощив гори, осушив моря, спопелив до пенька ліси. Йому чулися голоси, короткі зойки родичів і друзів, і він роззирався у відчаї. Пилові бурі ходили спустошеною землею, і він прагнув послабити хват, відпустити руків’я, та меч обпікав його долоні крижаним холодом і затягував його у танець, котрому не було кінця, доки на світі не лишилося нічого живого. 

І цей час настав, і Морт стояв сам над світом, і поряд був тільки Смерть, і Смерть сказав: «Добре попрацював, хлопче». 

І Морт відповів: «МОРТЕ». 

— Морте! Морте! Прокинься! 

Морт поволі виплив на поверхню сну, мов труп на поверхню ставка. Він опирався, чіплявся за подушку й кошмарний сон, та хтось настирливо смикав його за вухо. 

— М-м-м-м? 

— Морте! 

— Щ-щ-щ-щ? 

— Морте, батько! 

Морт розплющив очі й тупо витріщився на Ізабелл. А тоді його, мов мішком із вологим піском, прибило спогадами про минулий вечір. 

Він звісив ноги з ліжка, досі огорнутий рештками сну. 

— Ага, добре, — сказав він, — піду до нього на розмову. 

— Його тут нема! Альберт божеволіє! — Ізабелл стояла біля ліжка й терзала пальцями носовичок. — Морте, як гадаєш, із ним щось страшне сталося? 

Морт не розумів, про що вона. 

— Не будь така збіса дурна, — сказав він, — це ж Смерть. 

Він почухався. Шкіра була суха, гаряча й свербіла. 

— Але він ще ніколи так надовго не зникав! Навіть коли була та страшна чума у Псевдополісі! Він мав прибути на ранок — записи впорядкувати, прокласти маршрути й… 

Морт взяв її за руку. 

— Гаразд, гаразд, — сказав він так заспокійливо, як тільки міг. — Я певен, що з ним усе добре. Заспокойся тільки, а я піду гляну… Чому в тебе очі заплющені? 

— Морте, будь ласка, вдягни щось, — сказала Ізабелл тихо й рішуче. 

Морт оглянув себе. 

— Пробач, — присоромлено сказав він, — я не усвідомлював… А хто вклав мене у ліжко? 

— Я, — сказала Ізабелл. — Але дивилася в інший бік. 

Морт натягнув штани, вліз у сорочку й у супроводі Ізабелл поспішив до Смертиного кабінету. Там уже був Альберт. Він нервово тупцював на місці, мов качка на пательні, а коли побачив Морта, то на обличчі в нього з’явилося навіть щось схоже на вдячність. 

Морт був здивований побачити в старечих очах сльози. 

— У крісло ніхто не сідав, — нив Альберт. 

— Даруйте, але хіба сталося щось страшне? — запитав Морт. — Мій дід іноді по кілька днів додому не йшов, коли мав на базарі добрий виторг. 

— Але він завжди тут, — сказав Альберт. — Щоранку, скільки його знаю, приходив сюди, сідав за стіл і складав собі маршрути. Це його робота. Обов’язок. Він би не прогулював. 

— Гадаю, ті книги з маршрутами можуть зачекати день чи два, — сказав Морт. 

«Холодно, не вгадав», — підказала йому запала мовчанка. 

— Ні, не можуть? 

Дівчина й старий похитали головами. 

— Якщо маршрути не відмічати в книзі як належить, не вносити туди вузлові точки, порушиться Баланс, — сказала Ізабелл. — І тоді може статися що завгодно. 

— Він тебе навчив? — запитав Альберт. 

— Ні, на жаль. Я тільки до практичної частини мав стосунок, а теорію він обіцяв потім пояснити, — сказав Морт. 

Ізабелл розридалася. 

Альберт взяв Морта за руку і, драматично поворушивши бровами, дав зрозуміти, що їм треба відійти поговорити. Морт невпевнено пішов за ним. Старий пошукав щось по кишенях, знайшов паперовий пакетик і простягнув Мортові: 

— Цукерочку? 

Морт похитав головою. 

— Ніколи не розповідав тобі про маршрути й вузлові точки? 

Морт знову похитав головою. Альберт засмоктав льодяник з таким звуком, ніби вода стікає трубами з ванни богів. 

— Скільки тобі, хлопче? 

— Морте. Мені шістнадцять. 

— Є речі, про які хлопцеві варто дізнатися до шістнадцяти, — сказав Альберт, зиркаючи через плече на Ізабелл, яка схлипувала в Смертиному кріслі. 

— О, про це я все знаю. Батько мені розповів усе, коли ми разом водили тарґів паруватися. Коли чоловік і жінка… 

— Я про всесвіт, — нетерпляче перебив Альберт. — В сенсі, ти про всесвіт думав? 

— Я знаю, що Диск несуть крізь космос на своїх спинах четверо слонів, які стоять на спині Великого А’Туїна, — сказав Морт. 

— Це не все. Я про всесвіт в цілому — про час і простір, життя і смерть, день і ніч — про все це. 

— Не скажу, що загалом багато про це думав, — зізнався Морт. 

— Он як. А варто було. Я до того веду, що маршрути й вузлові точки — важлива штука. Вони не дають смерті зійти на манівці. Не господареві нашому Смерті, а смерті як такій. Скажімо… — Альберт насилу добирав слова, — скажімо, смерть має наставати точно тоді, коли скінчується життя, а не до того чи після того, і маршрути треба складати так, щоби ключові показники… ти не нічого не розумієш, правда? 

— Даруйте. 

— Коротше, треба внести маршрути, — просто сказав Альберт, — а тоді треба забрати ті життя, які належить забрати. Життя в клепсидрах. Оті виїзди — це найпростіший з обов’язків. 

— Ви це вмієте? 

— Ні. А ти? 

— Ні! 

Альберт задумано сьорбнув, смокчучи льодяник. 

— Тоді світові кранти, — сказав він. 

— Слухайте, я щось не второпаю, чого аж так перейматися. Думаю, він просто десь затримався, — сказав Морт, та сам собі не повірив. Смерть не з тих, кого хапають за ґудзика й не відпускають, доки анекдот не розкажуть до кінця, чи кому кладуть руку на плече й кажуть приязно, що не треба поспішати, є ще час на кухоль чи два, або кого вмовляють зіграти в кеглі, бо в команді гравців бракує, а опісля хапонійської піци замовити… І раптом Морта нестерпно гостро накрило усвідомленням, що Смерть — найсамотніша істота у всесвіті. На святі Створення світу його місце було на кухні. 

— Не розумію, що це на нашого господаря найшло останнім часом, — пробурмотів Альберт. — Злазь із крісла, дитино моя. Гляньмо на ті книги. 

Вони разом розгорнули ґросбух. 

Довго дивилися на сторінки. 

Тоді Морт промовив: 

— Що означають ті всі значки?