Страница 7 из 91
— Чому? Нею тут усі стіни розписані! В будь-якому разі, це був опис ситуації, пане Помпо! Гуано! Тут його тонни, напевне! — Мокр чув відлуння свого голосу від далеких стін. — Коли це місце востаннє відкривалося?
— Двадцять років тому, Поштмейстере!
Мокр роззирнувся.
— Хто це сказав? — спитав він.
Голос, здавалося, йшов звідусіль.
Почулося шаркання ніг по підлозі та стукотіння ціпка — і з непорушного, сірого, повного пилу повітря з’явилася зігнута постать старого.
— Шеляг, мій пане, — прохрипів він. — Молодший листоноша Шеляг, мій пане. До ваших послуг, мій пане. Лише слово, мій пане, і я рвонуся, мій пане, просто рвонуся до праці, мій пане.
Постать замовкла, щоб закашлятись — довго й тяжко, видаючи такий звук, ніби хтось гатив по стіні мішком каміння. Мокр побачив, що старий мав настовбурчену бороду того типу, що залишає враження, ніби людину перервали в процесі поїдання їжака.
— Молодший листоноша Шеляг? — перепитав він.
— То так, мій пане. Видите, ніхто не задержувався тут досить довго, щоби підвищити мене у званні. А вже ж мав би бути старшим листоношею Шелягом, мій пане, — багатозначно додав він і знову вибухнув вулканічним кашлем.
«Швидше, це був би колишній листоноша Шеляг», — подумав Мокр. Уголос же він сказав:
— І ви працюєте тут, чи не так?
— Айно, мій пане, ми тут працюємо, мій пане. Теперки тут тільки я і хлопчина, пане. Він тямовитий, мій пане. Ми тут прибираємося, мій пане. Все за Правилами.
Мокр ніяк не міг відірвати від нього погляду. Пан Шеляг носив шиньйон. В принципі, десь на світі, можливо, й існував чоловік, якому допомагають шиньйони, але ким би той чоловік не був, це був не пан Шеляг. Цей шиньйон був каштанового кольору, не того розміру, не тієї форми, не того стилю і, на загал, не тим, що треба.
— О, бачу, ви вподобали мою зачіску, мій пане, — з гордістю сказав Шеляг, і шиньйон засовався в нього на голові. — Моє власне волосся, не чорнослив.
— Е... чорнослив? — перепитав Мокр.
— Даруйте, мій пане, я не мав би говорити сленгом. Чорнослив, як у «сиропі з чорносливом», мій пане. Затемницький сленг.[9] «Сироп із чорносливу» — то перука. Гадаю, ви зараз думаєте, що мало чоловіків мого віку ще си мають власне волосся. То все дякувати чистоті життя — і зовні, і всередині.
Мокр роззирнувся на гори гуано, що бовваніли в смердючому повітрі.
— Це тішить, — пробурмотів він. — Гаразд, пане Шеляг, а чи маю я власний кабінет? Або щось подібне?
На мить та частина обличчя, яку видно було над пелехуватою бородою, набула виразу кролячої мордочки у світлі фар.
— О, так, мій пане, т’ерет’чно, — поквапливо сказав старий. — Но ми більше тудою не ходимо, мій пане, нє, то всьо через підлогу. Дуже небезпечно. Ота підлога. Завжди може провалитися, мій пане. Ми живемо в роздягальні для службовців, мій пане. Якщо ваша ласка, пройдіть за мною, мій пане?
Мокр заледве стримав вибух реготу.
— Гаразд, — мовив він.
Він обернувся до ґолема.
— Е... пане Помпо?
— Так, Бане Губберук?
— Вам дозволено надавати мені ту чи іншу допомогу, чи ви просто вештатиметеся за мною, доки не настане час проломити мені голову?
— В Єхидних Коментарях Нема Потреби, Шефе. Мені Дозволено Надавати Адекватну Допомогу.
— То чи не могли б ви прибрати голубине лайно і впустити сюди побільше світла?
— Звичайно, Бане Губберук.
— Ви це можете?
— Ґолем Не Боїться Роботи, Бане Губберук. Піду Пошукаю Лопату.
Пан Помпа рушив до далекої стійки, що невідь-чому кинуло бородатого молодшого листоношу в паніку.
— Ні! — пискнув він, шкандибаючи слідом за ґолемом. — Чіпати тоті купи — то є недобра ідея!
— Бо підлога провалиться, еге ж, пане Шеляг? — життєрадісно припустив Мокр.
Шеляг перевів погляд з Мокра на ґолема й назад. Його рот розтулявся й стулявся, доки мозок шукав потрібні слова. Потім він зітхнув.
— Краще спустімося до роздягальні. Ось сюди, панове.
Йдучи за паном Шелягом, Мокр відчував запах стариганя. Запах був не те щоб неприємним, швидше... дивним. Він був непевно-хімічним, зі сльозогінним домішком ароматів усіх ліків від горла, які вам будь-коли доводилося вживати, і майже непомітною ноткою лежаної картоплі.
Роздягальня виявилася кількома східцями нижче, у цоколі, де підлога, ймовірно, провалитися не могла, оскільки провалюватися їй було нікуди. Це було довге й вузьке приміщення. В одному його кінці містилася велетенська піч, яка, як Мокр дізнався пізніше, колись була елементом чогось на кшталт системи опалення, адже свого часу Поштамт був передовою інженерною спорудою. Тепер біля неї встановили маленьку круглу грубку, розпечену знизу до майже вишнево-червоного кольору. На ній стояв величезний закіптюжений чайник.
Повітря свідчило про присутність шкарпеток та дешевого вугілля — і відсутність вентиляції. Вздовж стіни стояло кілька обшарпаних дерев’яних шафок, з яких давно пооблазили імена колишніх власників. Світло не без зусиль потрапляло всередину через брудні віконця майже під самісінькою стелею.
Яким би не було початкове призначення кімнати, тепер це було помешкання двох осіб; двох, які жили разом, але явно мали чітке відчуття «твого» і «мого». Всю кімнату було поділено надвоє, і вздовж двох протилежних стін стояло по вузькому ліжку. По підлозі, вгору стіною й далі по стелі йшла намальована розмежувальна лінія. Моя половина, твоя половина. Лінія ніби нагадувала: поки цей поділ зберігається, тут не буде... проблем.
Посередині, перекриваючи розмежувальну лінію, стояв стіл. З протилежних його сторін акуратно стояли по кухлю та по олов’яній тарілці. Посередині столу стояла сільничка. У цьому місці розмежувальна лінія утворювала кільце, визначаючи для сільнички окрему демілітаризовану зону.
Половину вузької кімнати займав неприбраний стіл-переросток, завалений банками, пляшками та паперами; він скидався на робоче місце хіміка, який замість ставити продумані експерименти імпровізував скільки міг — або поки що-небудь не вибухало. На іншій половині стояв картковий столик, на якому з дещо тривожною акуратністю були розставлені маленькі коробочки та рулончики чорного фетру. Там же, на підставці, стояло найбільше збільшувальне скло, яке Мокрові будь-коли доводилося бачити.
Та сторона кімнати була чисто заметена. Розгардіяш та сміття з іншої загрожували от-от переповзти через Лінію. Один зі шматків паперу, що валявся на підлозі з неохайного боку, чи то мав чудернацьку форму, чи то хтось, озброєний акуратністю, твердістю руки і, як можна було припустити, бритвою, обрізав куточок, який забагато собі дозволив.
Посеред чистої половини підлоги стояв юнак. Він явно чекав на Мокра — так само, як і Шеляг — от тільки досі не опанував мистецтва стояти струнко або, точніше, осягнув його лише частково. Права половина його тіла стояла значно стрункіше за ліву, і внаслідок цього весь він у цілому був схожий на банан. Попри це, зі своєю широченною нервовою посмішкою та великими осяйними очима, він випромінював ентузіазм — цілком можливо, понад міру адекватності. Виникало чітке відчуття, що він будь-якої миті може вкусити. І він носив синю бавовняну сорочку, на якій хтось зробив напис: «Спитай мене про шпильки!».
— Е... — почав Мокр.
— Учень-листоноша Стенлі, — пробубонів Шеляг. — Сирота, мій пане. Дуже прикро. Потрапив до нас із дитбудинку Єдинокревних Оффлера. Обоє батьків померли від москітозу, мій пане, у себе на фермі в глушині, і він був зрощений горохом.
— Ви, звісно, хотіли сказати на горосі, пане Шеляг?
— Горохом, мій пане. Дуже незвичайний випадок. Хороший хлопець, як не злиться, але часом ся обертає слідом за сонцем, мій пане, якщо ви мене розумієте.
— Е... можливо, — сказав Мокр і поспішно обернувся до Стенлі. — То ти трохи знаєшся на шпильках, еге ж? — спитав він тоном, який, як він сподівався, був приязним.
9
Затемницький аритмічний римований сленг. Відомо багато типів римованих сленгів, які подарували всесвіту такі звороти, як «яблука та груші» (суші), «шуба-дуба» (груба), «бджілка медоносна» (за Ейнштейном, усе відносне). Римований сленг Затемницької вулиці, можливо, унікальний тим, що він, фактично, неримований. Ніхто не знає чому; втім, розроблені на цей час теорії зводяться до таких: 1) цей сленг дуже складний і насправді дотримується певних правил, або ж 2) у нього надто гарна назва, або ж 3) його вигадано, щоб дратувати іноземців (як і більшість подібних сленгів). — Прим. авт.