Страница 30 из 91
— Ти не розумієш! Вони розмовляють! Вони хочуть... — Мокр завагався. В його вухах все ще відлунював той шепіт. І він промовив не меншою мірою сам собі, ніж ґолемові: — Таке відчуття, що вони хочуть, щоб їх... прочитали.
— Таке Вже Призначення Листів, — спокійно відповів ґолем. — А Зараз Ви Побачите, Що Я Майже Розчистив Ваше Помешкання.
— Та послухай, це ж звичайнісінький папір! Але він розмовляє!
— Саме Так, — слова ґолема падали важко, як брили. — Це Місце — Гробниця Непочутих Слів. І Вони Хочуть Бути Почутими.
— Та годі тобі! Листи — це просто папір! Вони не говорять!
— А Я — Просто Глина, І Я Слухаю, — прокоментував Помпа все з тим же спокоєм, який доводив Мокра до сказу.
— Так, але до твоєї глини домішали трохи трах-тібідох...
Ґолем обернувся і поглянув Мокрові в очі, причому червоний вогонь в його зіницях спалахнув яскравіше.
— Я потрапив... у минуле, здається, — промимрив Мокр, задкуючи. — Ну... в голові. Ось як загинув Бакенбард. Він упав зі сходів, бо в минулому їх не було. А пан Іґнавія помер з переляку. Я в цьому впевнений! А мене привалило листами! Там, певно, була... дірка в підлозі чи щось таке, і... я провалився, і... — він зупинився. — Сюди потрібен жрець або чарівник. Хтось, хто розуміється на таких речах. Не я!
Ґолем обома руками згріб купу листів, які кілька хвилин тому ледь не поховали його підопічного.
— Ви — Поштмейстер, Бане Губберук, — вказав він.
— Це вигадка Ветінарі! Я не поштмейстер, я лише фальшивий...
— Пане Губперук? — пролунав нервовий голос від дверей за його спиною.
Мокр озирнувся й побачив Стенлі, який аж здригнувся під його поглядом.
— Що таке? — прогарчав Мокр. — Якого біса... Тобто — чого тобі, Стенлі? Я, бач, наразі трохи зайнятий.
— Там люди прийшли, — промовив Стенлі, невпевнено всміхаючись. — Внизу. Якісь люди.
Мокр пропік його поглядом, але Стенлі, схоже, вичерпав свої мовні ресурси на цей момент.
— І цим людям потрібно?.. — підштовхнув він.
— Їм потрібні ви, пане Губперук, — сказав Стенлі. — Вони сказали, що хочуть зустрітися з тим чоловіком, який хоче бути поштмейстером.
— Я ніколи не хотів бути... — почав Мокр, але спинився. Зриватися на хлопцеві було безглуздо.
— Перепрошую, Поштмейстере, — почув він за спиною голос ґолема, — Я Хотів Би Завершити Виконання Поставленої Переді Мною Задачі.
Мокр відступив убік, і глиняна людина пройшла в коридор під натужне рипіння, яке витискали з паркету ці гігантські ступні. Вийшовши слідом, Мокр зрозумів, як Помпа зумів навести лад у його кабінеті. Стіни сусідніх кімнат випиналися так, що ось-ось мали тріснути. Якщо вже ґолем що-небудь запхає в кімнату, воно там і залишиться.
Видовище зайнятої працею глиняної постаті дещо заспокоїло Мокра. Було в панові Помпі щось надзвичайно... приземлене, якщо можна так висловитися.
Що йому зараз було необхідно, то це — нормальність: розмови з нормальними людьми, робота над нормальними проблемами, словом, щось, здатне вигнати з його голови всі оті голоси. Він змахнув клаптики паперу зі свого дедалі жахливішого на вигляд костюма.
— Гаразд, — сказав він, намагаючись намацати краватку, яку виявив врешті-решт закинутою на спину. — Піду дізнаюся, що їм потрібно.
Вони стояли на сходовому майданчику центральних сходів. Це були старі, худі й згорблені чоловіки, до певної міри — дещо старші копії Шеляга. Вони і вдягнені були в таку ж ветху форму, проте було в ній і дещо незвичне.
До капелюха з козирком у кожного дротинкою було прикручено скелетик голуба.
— Чи ти — Непогашений? — прохрипів один зі старих, коли Морт наблизився.
— Що? Хто? Я? — розгубився Мокр.
Надія на нормальність знову згасла.
— Так, ви, шефе, — прошепотів Стенлі обіч нього. — Ви повинні відповісти «так», шефе. От лихо, хотів би я сам це зробити.
— Зробити що?
— І вдруге запитую я: чи ти — Непогашений? — промовив старий, схоже, починаючи сердитися.
Мокр раптом помітив, що на середньому та безіменному пальцях правої руки старого не вистачало останніх фаланг.
— Гадаю, так. Якщо ви наполягаєте, — відповів він.
Реакція на відповідь виявилась дуже далекою від схвальної.
— І востаннє запитую я: чи ти — Непогашений?
Тепер у голосі старого відверто лунала погроза.
— Та добре, добре! В рамках нашої розмови — так! Я — Непогашений! — не витримав Мокр. — А тепер...
З-за спини йому на голову накинули щось чорне, і він відчув, як на його шиї міцно затягнулися мотузки.
— Непогашений дуже повільний, — прорипів просто над його вухом інший голос, і його схопили невидимі, але дужі руки. — У листоноші не годиться!
— Все буде добре, шефе, — почув Мокр голос Стенлі, намагаючись вирватися. — Не хвилюйтеся. Пан Шеляг вам допоможе. Ви легко це зробите, шефе.
— Зроблю що?! — скричав Мокр. — Відчепіться, ви, дурні старі чортяки!
— Непогашений боїться Маршруту, — просичав ще хтось із нападників.
— О так, Непогашений повернеться до Відправника нескоро, — погодився інший.
— Стенлі, веди пана Помпу, негайно! — прокричав Мокр, але мішок на його голові був із товстої тканини й міцно прилягав до обличчя.
— Я не можу цього зробити, шефе, — відповів Стенлі. — Ніяк не можу, шефе. Все буде добре, шефе. Це просто... перевірка, шефе. Це Орден Пошти, шефе.
«Кумедні в них капелюхи, — подумав Мокр, починаючи розслаблятися. — Обмáни та погрози... Ці штуки я знаю. Містика для міщан. Нема на світі такого міста, де не знайшлося б Вірного, Древнього, Праведного і Таємного Ордену, створеного дрібними людцями, які впевнені, що можуть пізнати секрети пращурів на двогодинних зустрічах по четвергах, і гадки не мають, на яких кретинів вони схожі в мантіях. Я мав би здогадатися — я ж сам у такі ордени вступав разів двадцять п’ять. Закладаюся, у них і таємне рукостискання є. Я цих таємних рукостискань знаю більше, ніж навіть боги. Я не в більшій небезпеці, ніж на уроці першоклашок. Чи й у меншій. Непогашений... ох, божечки».
Йому таки вдалося розслабитися. Він дозволив звести себе сходами й кілька разів покрутити на місці. Ну, так, все правильно. Новачок повинен відчувати страх, але всі знають, що це лише частина гри. Можна почути щось погане, можна навіть відчути щось погане — але нічого насправді поганого не станеться. Він пригадав церемонію вступу до — як там воно? Ах, так, «Людей Борозни», поблизу якогось міста в гущавині стебел.[30] Йому, звичайно, зав’язали очі, і Люди Борозни почали видавати найжахливіші звуки, які могли собі уявити, а потім голос у пітьмі наказав: «Потисни руку Старому Магістру!» — Мокр простягнув руку і потиснув ратицю цапа. Іспит успішно складав той, хто проходив усю церемонію, не забруднивши спіднього.
Наступного ж дня він обшахраював трьох новонабутих Братів на вісімдесят доларів. Тепер ця історія не видавалася аж надто смішною.
Старі листоноші привели його до вестибюля. Він здогадався про це за луною. І, якщо вірити волосинкам, які стали дибки на його шиї, тут були ще якісь люди. А може, й не тільки люди; йому почулося якесь приглушене гарчання.
Але ж так усе й має бути, правильно? Повинні бути страшні звуки. Головне — нічого не боятися й діяти сміливо та рішуче.
Мокрів конвой його облишив. Якусь мить він стояв сам-один із зав’язаними очима, а потім відчув, як його схопила за лікоть чиясь рука.
— Це я мій, пане. Кандидат у старші листоноші Шеляг, мій пане. Не варто анітрохи хвилюватися, мій пане. Сьогодні я — ваш Молодший Диякон[31], мій пане.
— Це справді необхідно, пане Шеляг? — зітхнув Мокр. — Мене ж призначено Поштмейстером, ви ж знаєте.
— Призначено, авжеж. Але ще не визнано, мій пане. Успішне відправлення ще не означає успішної доставки, мій пане.
30
У місцевості, більш порослій деревами, а не капустою і взагалі хрестоцвітими, це, звісно, була б гущавина лісів. — Прим. авт.
31
Тут «deacon» означає не звання церковного служника в християнстві, а один із нижчих ступенів у деяких масонських ложах. — Прим. пер.