Страница 31 из 91
— Про що ви говорите?
— Я не можу розкривати цих таємниць Непогашеному, мій пане, — благочестиво промовив Шеляг. — Ви молодець, що протрималися аж до цієї стадії, мій пане.
— Ох, ну гаразд, — сказав Мокр, намагаючись надати голосу бадьорості. — І що ж найгірше з того, що може на мене чекати, га?
Шеляг мовчав.
— Я кажу... — почав Мокр.
— Я просто замислився над відповіддю, мій пане, — пояснив Шеляг. — Хвилинку... так, мій пане. Найгірше, що може на вас чекати, — це втрата всіх пальців на одній руці, кульгавість на все життя і перелами половини кісток. А, і тоді вас не приймуть до Ордену. Але не варто анітрохи хвилюватися, мій пане, анітрохи!
Десь згори прогримів голос:
— Хто привів Непогашеного?
Мокр почув, як Шеляг поряд із ним прочистив горло, але коли він заговорив, його голос відверто тремтів:
— Я, кандидат у старші листоноші Шеляг, привів Непогашеного!
— Ви ж про кості спеціально сказали, щоб мене налякати, правда ж? — просичав Мокр.
— Чи стоїть він у Мороці Ночі? — допитувався голос.
— Так, ще стоїть, Великий Магістре! — радісно прокричав Шеляг і зашепотів до Мокра, на чиїй голові так і лишався мішок: — Деякі наші старші хлопці були такі раді, що ви повернули ті літери.
— Чудово. То щодо згаданих вами переламів кісток...
— Тоді нехай він пройде Маршрутом! — звелів невидимий мовець.
— Нам потрібно просто пройти вперед, мій пане. Це легко, — гарячково прошепотів Шеляг. — Ось. Стійте тут.
— Послухайте, — сказав Мокр, — уся ця тема... це просто щоб мене налякати, правильно ж?
— Покладіться на мене, мій пане, — прошепотів Шеляг у відповідь.
— Але послухайте... — почав був Мокр, та тут мішок притиснула чиясь долоня, і Мокрів рот забило грубою матерією.
— Нехай же він взує Черевики! — продовжив голос.
«Дивовижно, можна справді почути великі літери», — подумав Мокр, намагаючись не вдавитися тканиною мішка.
— Просто перед вами стоїть пара черевиків, мій пане, — почув він хрипкий Шелягів шепіт. — Взуйте їх. Це нескладно, мій пане.
— Пф-ф! Гаразд, але послухайте...
— Будь ласка, мій пане, черевики!
Мокр стягнув із ніг власне взуття (вийшло дуже незграбно) і наосліп сунув ноги в нове. Ці черевики виявилися важкими, як свинець.
— Тяжким є Маршрут Непогашеного! — заявив голос. — Нехай же продовжує!
Мокр зробив крок уперед, наступив на щось округле, воно покотилося, Мокр упав сторчголов і відчув у гомілках жахливий біль від удару об метал.
— Листоноші, — знову вимогливо запитав голос, — що каже Псалом Перший?
Інші голоси заспівали у відповідь хором у темряві:
— «Прокляття, неймовірно: все розкидано! Іграшки, дитячі візочки, садові інструменти... нікого не хвилює, що валяється на стежках цими похмурими ранками!»
— Чи плаче Непогашений? — спитав голос.
«Мабуть, я зламав підборіддя, — думав Мокр, поки Шеляг піднімав його на ноги. — Я, мабуть, зламав підборіддя!»
Старий просичав:
— Непогано, мій пане, — і підвищив голос в інтересах невидних слухачів. — Ні, він не плаче, о Великий Магістре, але лишається твердим!
— Тож нехай він прийме Сумку! — прогримів здалеку голос. Мокр уже почав його ненавидіти.
Невидимі руки накинули йому на шию лямку, і вага майже перегнула Мокра навпіл.
— Сумка Листоноші є Важка, але воістину скоро вона стане Легкою! — відлунювало від стін.
«Щось ніхто не говорив про біль, — подумав Мокр. — Тобто говорили, так, але ж не говорили, що це всерйоз...»
— Вперед, мій пане, — підганяв його голос невидимого Шеляга. — Це — Маршрут Листоноші, не забувайте!
Мокр дуже обережно, боком, рушив уперед, і негайно зачепив ногою щось, що відкотилося геть із дрібним постукуванням.
— Він не наступив на Роликові Ковзани, о Великий Магістре! — відрапортував Шеляг невидимим глядачам.
Мокр, усе ще потерпаючи від болю, але підбадьорившись, зробив ще пару обережних кроків — і від його черевика знову щось відкотилося.
— Безвідповідально Забута Пивна Пляшка не перешкодила йому! — тріумфально вигукнув Шеляг.
Відкинувши острах, Мокр зробив ще один крок, наступив на щось слизьке й відчув, як його нога летить убік і вгору без жодної його на те згоди.
Він важко гупнувся навзнак, врізавшись потилицею в підлогу. Йому цілком явно почувся тріск власного черепа.
— Листоноші, що каже Псалом Другий? — з наказовими інтонаціями спитав лункий голос.
— «Собаки! Істинно кажу вам: не існує хороших собак! Хоча кусаються не всі, але всі вони вивергають лайно! І це як вступити в моторну оливу!»
Мокр, відчуваючи, як іде обертом голова, спромігся звестись на коліна.
— Все добре, все добре, йдіть далі! — прошепотів Шеляг, підтримуючи його за ліктя. — Ви зможете, ні дощ, ні сніг не спинять! — він ще більше стишив голос. — Згадайте, що написано на будівлі Поштамту!
— Про пані Кекс? — промимрив Мокр, а про себе подумав: «То дощ чи сніг? Чи сніг і дощ? Як же там?»
Цієї миті він почув якийсь шум і ще більше зігнувся під вагою своєї сумки, весь облитий водою; від його голови відлетіло кинуте з надмірним ентузіазмом відро.
Отже, дощ.
Мокр випростався саме вчасно, щоб відчути, як униз по шиї ковзнуло щось до пекучого болю холодне; він ледь не закричав.
— Це кубики льоду, — прошепотів Шеляг. — Їх принесли з моргу, але ви не хвилюйтеся, мій пане, швидше за все, там ними ще не користувалися. Нічого кращого на заміну снігу ми в цю пору року знайти не змогли. Вибачте! Не варто анітрохи хвилюватися, мій пане!
— Нехай Пошту буде перевірено! — проревів всевладний голос.
Шеляг стромив руку в сумку на плечі Мокра, який усе ще продовжував похитуватися, і тріумфально видобув звідти листа.
— Я, кандидат у старші... О, секундочку, Великий Магістре.
Мокр відчув, як його голову нахиляють вниз, на рівень вуст Шеляга, і почув шепіт старого:
— Ви говорили про кандидата чи про повноправного старшого листоношу, мій пане?
— Що? А, так, повноправного, так! — поспішно промовив Мокр, відчуваючи, як у його черевики збігає крижана вода. — Однозначно!
— Я, старший листоноша Шеляг, істинно засвідчую, що пошта суха, як пісок у пустелі, Великий Магістре! — тріумфально вигукнув Шеляг.
Тепер у надтріснутому, але командному голосі пролунали нотки зловтішної погрози:
— Нехай же він... доставить її.
У задушливому мороці мішка на голові Мокрове відчуття небезпеки з переляку сховалося в найдальших закапелках свідомості й забарикадувало за собою вхід. Це була мить, коли невидимі хористи нахилилися вперед, щоб краще бачити.
Це була мить, коли ігри скінчилися.
— Завважте, я на таке не підписувався, — промовив він, досі не в змозі твердо стояти на ногах.
— Обережно, отут обережно, — сичав Шеляг, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Ви майже на місці! Просто перед вами — двері, там є поштова скринька... Чи може він перепочити, Великий Магістре? Він так сильно вдарився головою...
— Перепочити, брате Шеляг? Мабуть, щоб ти дав йому ще парочку порад? — зневажливо сказав головний голос.
— Великий Магістре, — запротестував Шеляг, — ритуал дає Непогашеному право на...
— Цей Непогашений піде сам! Сам-один, Толлівере Шеляг! Він не молодшим листоношею збирається бути, о ні, й навіть не старшим листоношею бажає стати він! Але прагне стати одразу поштмейстером! Ми тут не в дитячі забавки граємося, молодший листоношо Шеляг! Ти сам нас умовив! Ми не жартуємо з таких речей! Він повинен довести, що він є достойним!
— Старший листоноша Шеляг, прошу звернути увагу! — прокричав Шеляг у відповідь.
— Ти ще не став повноправним старшим листоношею, Толлівере Шеляг, — і не станеш, якщо він провалить завдання!
— Он як? А хто вирішив, що ти став Великим Магістром, Джордже Домахайс? Ти ним став лише тому, що першим схопив мантію!