Страница 28 из 91
Ще трохи, й він поїде мізками, як Шеляг. Але в цьому місці було ще дещо. Десь тут повинні бути двері...
Його мізки розбризкало по всій стіні...
«Слухай, — сказав він своїй уяві, — якщо збираєшся і далі так поводитись, я тебе більше з собою не візьму».
Але уява, з притаманною їй підступністю, продовжувала працювати. Він ніколи, ніколи й пальцем нікого не зачепив. Він завжди вважав за краще втекти, ніж битися. А вбивство — це ж абсолютна величина. Не можна ж скоїти 0,021 вбивства, правильно? Але Помпа, схоже, вважає, що в цій справі існує середнє арифметичне. Гаразд, можливо, дехто з низів суспільства і справді зазнав... незручностей через його злочини, але... що тоді сказати про банкірів, феодалів, та навіть про барменів? «Ось ваше подвійне віскі, пане, я вбив вас на 0,0003»? Будь-що, зроблене будь-ким, рано чи пізно позначалося на всіх інших.
Крім того, чимало з його злочинів навіть і злочинами не були. Взяти той же трюк із перснями. Він ніколи не казав, що в персні справжній діамант. Крім того, аж гірко було усвідомлювати, як легко добропорядні громадяни спалахували готовністю отримати зиск за рахунок бідного мандрівника без місця для ночівлі. Це могло зруйнувати віру в людство — звичайно, у того, хто її мав. Крім того...
Четвертий поверх породив ще одну лавину листів, але коли вона вгамувалася, перед Мокром лишалася паперова стіна, що перегороджувала коридор. Коли Мокр підійшов ближче, з неї з шелестом висковзнули кілька конвертів, загрожуючи новою лавиною.
Правду кажучи, в голові йому вже міцно закріпилася думка про відступ, але сходи вниз були щільно вкриті ковзким покривалом конвертів, а зараз був не час вправлятися в слаломі на незасніжених поверхнях.
Добре, але ж шостий поверх мав би бути вільним, чи не так? Як би інакше Бакенбард потрапив там на сходи, де в нього було призначено побачення з вічністю? І, так, на майданчику четвертого поверху на заметі з листів усе ще валявся шматок мотузки в чорно-жовту смужку. Тут була Сторожа.
Попри це, двері Мокр відчинив дуже обережно — як, напевно, і вартові свого часу.
У дверний отвір вивалилося два-три конверти, але головна лавина вже зійшла. За кілька футів перед ним була знайома паперова стіна, щільна, як гірська порода. Хтось із вартових побував і тут. Принаймні хтось намагався лупати сю скалу — Мокр бачив дірку. Мабуть, цей хтось просунув туди руку на всю довжину, як зараз зробив і Мокр. І, мабуть, його рука, як і Мокрова, наштовхнулася лише на ще щільніше утрамбовані конверти.
Тож на сходи тут ніхто не вибирався. Для цього довелося би пробитися крізь стіну листів завтовшки шість футів мінімум...
Лишався ще один сходовий просвіт. Мокр почав обережно здійматися і був уже на півдорозі, коли почув, що внизу починається черговий зсув.
Мабуть, він все-таки якось потривожив паперову стіну поверхом нижче. Тепер вона посунула з коридору з невідворотністю льодовика. Коли передній фронт лавини досягнув краєчка сходового майданчика, цілі пласти спресованої пошти почали відпадати від основної маси й валитися вниз. У глибинах сходової шахти рипіло і тріщало дерево. Самі сходи аж трусилися.
Мокр прожогом пробіг останні східці до шостого поверху, схопився за дверну ручку, рвонув її на себе — і повис на ній, коли повз нього ринув черговий листозсув. Тепер трусилося все. Раптом з гучним тріском обвалилися рештки сходів, і Мокр лишився матлятися на дверній ручці, а повз нього сипалися листи.
Він матлявся там, заплющивши очі, поки все більш-менш не вгамувалося, хоча знизу вряди-годи ще долітало потріскування.
Сходів більше не було.
З величезною обережністю Мокр підтягнув ноги й намацав ними краєчок дверного отвору. Намагаючись не робити нічого провокаційного — наприклад, не дихати — він переставив руки так, щоб триматися за обидві ручки по різні боки дверей. Потім він вхопився обома руками за ручку зі внутрішнього боку і, повільно перебираючи підборами по всипаній конвертами підлозі, почав втягувати себе в коридор, водночас зачиняючи двері.
Нарешті, глибоко вдихнувши застояного сухого повітря, він відчайдушно зашкріб ногами, вигнувся, як лосось на гачку, і опинився достатньою мірою на підлозі коридору, щоб не боятися полетіти вниз крізь шістдесят футів листів і дерев’яних уламків.
Практично машинально він зняв з гачка біля дверей одну з ламп і обернувся, аби дослідити, які задачі постануть перед ним надалі.
Як виявилося, в коридорі було яскраве освітлення та простелилася пишна килимова доріжка — і не було жодного конверта. Мокр очманіло втупився в цю картину.
Тут же були листи, напаковані щільно від підлоги до стелі. Він бачив їх і відчував, як вони валяться повз нього на сходи. Це була не галюцинація; вони були тверді, у плісняві та пилі, цілком справжні. Повірити в інше означало збожеволіти просто на місці.
Він знову обернувся, аби поглянути на рештки сходів, — і не побачив ні цих решток, ні дверного отвору. Килимова доріжка простягалася аж до далекої стіни.
Мокр розумів, що все це повинно мати пояснення, але всі висновки, які він був здатен наразі зробити, зводилися до одного: це дивно. Він боязко нахилився, аби торкнутися доріжки там, де мало би бути провалля над зруйнованими сходами, — і відчув холод, коли його пальці пройшли крізь доріжку.
«Чи не стояв один із моїх попередників на цьому самісінькому місці, де зараз стою я? — подумав він. — І чи не зробив він крок на те, що здавалося підлогою, аби завершити життя після польоту крізь п’ять поверхів болю?»
Дюйм за дюймом він рушив у протилежний бік, і почув, як наростає якийсь звук. Це був притлумлений і нечіткий шум великої будівлі, сповненої бурхливої діяльності: вигуки, розмови, тріскотня механізмів, мішанина тисяч голосів, рипіння коліс, відлуння кроків, стукіт печаток, шкрябання пер, грюкання дверей, все — злите воєдино в прекрасно чутному полотні живої комерції.
Він дістався місця, де коридор перпендикулярно впирався в інший, так що разом вони формували літеру «Т». Шум долинав знизу — разом із відблиском яскравого освітлення. Мокр наблизився до блискучого мідного бильця балкона, до якого виводив коридор...
...і зупинився.
Як-не-як, йому дуже нелегко було дотягти свої мізки сюди; саме час попрацювати і їм.
Вестибюль Поштамту на його пам’яті завжди скидався на темну печеру, заповнену горами листів. Там не було ні балконів, ні блискучої міді, ні метушливого персоналу, і, хай йому грець, не було ніяких клієнтів.
А таким, як-от зараз, Поштамт був хіба що в минулому, ні?
А у вестибюлі на кожному поверсі по колу йшли залізні балкони, мій пане, як мереживо!
Втім, тут і зараз їх насправді не було. Але й він не потрапив у минуле — принаймні не зовсім. Відчули ж його пальці порожнечу там, де очі бачили вкриту килимовою доріжкою підлогу.
Мокр виснував, що він перебуває «тут і зараз», а бачить те, що відбувалося тут же «тоді». Воно, звісно, і справді треба було збожеволіти, щоб у це повірити, але це ж був Поштамт.
Нещасний пан Бакенбард ступив на підлогу, якої не було. Мокр зупинився, так і не ступивши на балкон, нахилився — й відчув пальцями той самий холодний протяг, що й тоді, коли вони пройшли крізь килимову доріжку. Хто ж це був... А, пан Перемінко. Він теж опинився тут, кинувся вперед, щоб подивитися з балкона, і —
...розплющився, мій пане, розплющився об мармур.
Мокр обережно випростався, обперся для рівноваги на стіну і сторожко зазирнув у вестибюль внизу.
Зі стелі звисали люстри, але свічки на них не горіли, бо сонячне світло лилося крізь іскристий купол у приміщення, де не було ніякого пташиного лайна, зате було повно людей, які поспішали в різних напрямках по велетенській шаховій дошці підлоги або були поглинуті роботою біля полірованих стійок, а стійки, казав тато, було зроблено з цінного дерева. Мокр стояв і дивився.
На цій сцені тривала вистава, в якій сотні окремих цілеспрямованих дій благополучно зливалися у всезагальну анархію. Внизу люди котили великі дротяні кошелі на коліщатках, тяглися конвеєрні стрічки, під якими матлялися причеплені до них гаками мішки з поштою, службовці гарячково заповнювали листами й пакунками ніші, в яких пізніше поселилися голуби. Це була машина, сконструйована з людей, о, мій пане, бачили б ви це!