Поштова лихоманка

І ось дурний свиноподібний Ґедзь прибіг просто сюди. Це створювало певні ускладнення. Двері були звуконепроникними, килим легко було замінити, і, звісно, Ігорі славилися своєю розсудливістю — але майже не було сумніву, що хтось таки потайки спостерігав, як Ґедзь заходить у цей дім. А отже, мудро було б забезпечити йому і вихід звідси. 

— Ти х’роша люд’на, Х’б’баре Злотний, — гикаючи, промовив Ґедзь, невпевнено розмахуючи знову майже порожньою склянкою.  

З надмірною обережністю п’яного він спробував поставити її на столик, але оскільки це виявився не той із трьох столиків, які гойдалися в його очах, друзки склянки розлетілися по килиму.  

— Виб’ч, — промимрив він. — Ти х’роша люд’на, того я х’чу віддати це т’бі. Н-не можу тримати це вдома, к’ли кругом шп’гуни Ветін-на-нарі. І сп’лити не можу, б-бо там усе. Всі маленькі... транзакції. Д’же в-важливо. Іншим нік-кому не вірю, вони мене н’навидять. Ти п’дбаєш про це, еге?  

Він витягнув пошарпаний червоний записник і непевною рукою простягнув його Злотному. Той узяв його і прогортав сторінки. Його погляд пробігся по записах. 

— Ти все занотовував, Кріспіне? — спитав він. — Навіщо? 

— Але ж завжди повинні бути записи, Хаббаре, — з приголомшеним виглядом сказав Ґедзь. — Як сх’вати сліди, к’ли не знаєш, де ти їх л’шив? А ще... роб’ш усе як було раніше, і зл’чину наче й н’ма, — він спробував постукати себе по носі і не влучив. 

— Я збережу його найстараннішим чином, — запевнив Злотний. — Ти дуже мудро вчинив, що приніс його мені. 

— Це б’гато для мене значить, Хаббаре, — пролопотів Кріспін, якого тепер заносило в сентиментальність. — Ти сприймаєш мене с-серйозно, не як Зеленм’яс зі своєю з-зграєю. Я риз-зикую, а потім вони дивляться на мене, як на бурд. Тобто б-бруд. Т-ти зб-біса х’роший хлопець, т’к. Знаєш, к’медно, що в т’кого зб-біса х’рошого хлопця є Ігор, б-бо... — він потужно відригнув, — б-бо, я чув, Ігорі працюють т’льки на психів. П-повних психів, і в’мпірів, і кого хоч, на нен’рмальних, словом. Не в образу, з-завваж, твоєму сл’зі, він на вигляд як зб-біса х’роший хлопець, ха-ха, як купа зб-біса х’роших хлопців... 

Хаббар Злотний делікатно поставив його на ноги. 

— Ти п’яний, Кріспіне, — сказав він. — І надто балакучий. Ось що, я зараз покличу Ігоря... 

— Так, панє? — мовив Ігор з-за його спини. Такі непомітні появи належали до навичок, якими не могла похвалитися більшість пересічних слуг. 

— ...і він доправить тебе додому моєю каретою. Здай його безпосередньо в руки його камердинеру, Ігорю. О, а після того розшукай, будь ласка, мого колегу, пана Ґрайля. Передай, що я маю для нього невеличке доручення. Добраніч, Кріспіне, — Злотний поплескав гостя по желеподібній щоці. — І не хвилюйся. Вже завтра, от побачиш, усі ці дрібні тривоги просто... зникнуть.  

— Д-дуже х’роший хлопець, — щасливо мямляв Ґедзь. — Як на ін’земця...  

Ігор відвіз Кріспіна додому. Той уже перейшов у стадію «веселого п’янички» й горлав пісню того штибу, що завжди страшенно смішить гравців у регбі та дітей віком до одинадцяти. Тож, поки його заводили в дім, він напевне перебудив весь квартал — особливо коли став повторювати куплет про верблюда. 

По тому Ігор повернувся до дому Злотного, відігнав карету, завів у стійло коня і рушив до невеличкої голуб’ятні на задвірку. Там жили великі вгодовані голуби — не те що хворобливі крилаті щури міських дахів; Ігор вибрав одного з найжирніших, звично вдягнув йому на лапку срібне кільце із запискою й підкинув птаха назустріч нічним небесам. 

Анк-Морпоркські голуби були досить розумними — як на голубів. Дурість мала в цьому місті вельми обмежений термін придатності. Цей голуб швидко знайде пана Ґрайля в його апартаментах на даху. Щоправда, Ігоря дратувало, що послані туди голуби ніколи не поверталися.  

Мокр розлючено йшов, а часом розлючено пробивався крізь покинуті приміщення Поштамту, і листи, які він відкидав зі свого шляху, збиралися у невеликі пагорби. Він перебував у такому настрої, що готовий був попробивати ногами самі стіни. Він потрапив у пастку. У пастку. Він же робив усе можливе, хіба ні? Може, на цьому місці й справді лежало прокляття. Цьому прокляттю цілком пасувало б ім’я «Шеляг»... 

Він штовхнув двері й опинився на великому каретному дворі, навколо якого Поштамт формував літеру «U». Двором продовжували користуватися. Коли поштова служба розвалилася, каретне господарство вижило, розповідав одного разу Шеляг. Воно було корисним, добре організованим, а крім того, володіло десятками коней. Коней не запхаєш під паркет і не закинеш у мішках на горище. Їх необхідно годувати. Тож візники, більш-менш безконфліктно, прибрали цей відділ до рук і зробили з нього службу пасажирських перевезень. 

Мокр дивився, як із двору викочується навантажена карета, коли його увагу привернув якийсь рух на даху. 

Тепер він уже призвичаївся до семафорних веж. Часом здавалося, що по такій вежі виросло на кожному даху. Більшість мала нові щиткові блоки, встановлені компанією «Великий шлях», але в полі зору вистачало і старомодних важільних семафорів, і навіть веж із сигнальними прапорцями. Ці, однак, працювали повільно і тільки в межах прямої видимості, а ліс семафорних веж лишав для цього хіба що крихти простору. Якщо вам потрібно було щось більше за базовий пакет послуг, ви зверталися до однієї з маленьких семафорних компаній і орендували маленьку вежу зі щитковими блоками, ґорґульєю для прийому семаграм і доступом до Лінії передачі — а якщо ви були справді багатим, то і з досвідченим оператором. І ви платили. Мокр не дуже знався на техніці й не дуже нею цікавився, але, наскільки він розумів, платити за такими розцінками було все одно, ніби відрізати собі руку, чи ногу, чи й те, й інше. 

Втім, усі ці роздуми крутилися десь на периферії його мозку, як-от планети крутяться навколо світил, а в центрі перебувала одна думка: а нам на біса семафорна вежа?  

Це однозначно була семафорна вежа — там, на даху. Він ясно бачив її й навіть чув далеке тріскотіння щитків. Також він був певен, що встиг побачити чиюсь голову — за мить до того, як вона сховалася. 

Звідки у нас на даху семафор, і хто це ним там користується? 

Він кинувся назад у будівлю. Він ще ніколи не натрапляв на сходи, які вели на дах, але врешті-решт хто знає, що могло приховуватися за горами листів у заблокованих кінцях деяких коридорів... 

Мокр пропхався через іще один коридор, заставлений мішками з поштою, і вибрався на відкриту ділянку з великими, замкненими на засуви двостулковими дверима, які вели назад на каретний двір. Тут були сходи, які вели нагору. Над його головою блідими плямами в пітьмі світилися маленькі безпечні лампи. «От у цьому вся суть Поштамту, — подумав Мокр. — Правила вказують, що сходи мають бути освітленими, і вони таки освітлені, хоча тут цілі десятиліття ніхто не бував, крім Стенлі, заправника ламп». 

Тут був і старовинний вантажний ліфт, ненадійна машина, що працювала за рахунок перекачування води з великого дощового резервуара на даху. Але Мокр уявлення не мав, як його запустити, і не довірився б йому, навіть якби знав. Шеляг якось казав, що цей ліфт зіпсований. 

Біля підніжжя сходів, напівстертий, але все ще помітний, виднівся обведений крейдою обрис людського тіла. Вивернуті під дивними кутами руки й ноги силуета викликали неприємні відчуття. 

Мокр сковтнув, але взявся за поруччя. 

Він почав підйом. 

На другому поверсі він побачив двері. Відчинилися вони легко — власне, вони розчахнулися від першого ж його доторку до дверної ручки, і стримуваний ними вал листів ринув у сходову клітку, як чудовисько, що вистрибує із засідки. Мокр кволо стогнав, його хитало, і він заледве встояв на ногах, поки листи, хвиля за хвилею, обтікали його з боків і вивергалися на сходи. 

На здерев’янілих ногах він подолав ще один проліт і виявив там ще одні тьмяно освітлені двері, але цього разу став збоку від них, перш ніж їх відчинити. Попри це, під напором листів двері все одно вгатили його по ногах, щойно мертві листи із сухим шепотінням ринули в проліт. Мабуть, десь так шурхотять в польоті кажани. Вся ця будівля була під зав’язку забита листами, які шепотілися в темряві, коли людина летіла зі сходів униз...