Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 19 из 78



Від-Душі-Відриваю продавав свої пиріжки та перепічки по всьому місту, навіть під дверима Гільдії найманців. Він добре знався на людях, особливо на тих, при зустрічі з якими варто акуратно відійти за найближчий ріг, а тоді вже тікати щодуху. Зараз він відчував, що зустрів саме таких людей. І ще відчував, що тікати вже пізно.

Він нечасто зустрічав убивць. Побутових душогубів — так, але тих зазвичай на вбивство штовхало невідь-що, і до того ж вони, як правило, вкорочували віку лише власним друзям та родичам.

Також він зустрічав чимало Найманців, але вони мали певний стиль і навіть певні закони.

Ці ж були вбивцями. Більший, зі слідами пудри на жилеті, пашів нафталіном — тобто був досить очевидним виродком, а тому, не становив особливих проблем. Проте дрібніший, з прямим рідким волоссям, поширював дистильований запах жаги до вбивства. Не так часто дивишся у вічі комусь, хто здатен на вбивство просто під настрій — чи, тим більше, щоб зекономити на перепічці.

Дуже обережно Нудль відкинув у своєму візочку кришку відділення для особливих клієнтів. Сосиски в цьому привілейованому закапелку відрізнялись від решти.

По-перше, вони однозначно містили м’ясо. По-друге, це було м’ясо відомих науці чотириногих організмів. Ну а по-третє, жодна експертиза не виключила б, що принаймні деякі з цих організмів за життя мешкали на суходолі.

— Дозвольте порекомендувати, панове... — почав він, але стародавня звичка далася взнаки: — Найкраща свинина...

— Та ти шо.

— О, пане, такої ви не знайдете ніде!

Більший покупець сказав:

— А шось друге є?

— Даруйте?

— Роги й копита, або тільки роги, чи тільки копита, чи хоча б шур, який впав у твою, мля, м’ясорубку!

— Пан Тюльпан, — пояснив пан Шпилька, — має на увазі продукцію більш природного походження.

— Точняк! — підтвердив пан Тюльпан. — Я ж, мля, за екологічно чисті продукти! А ти, братан?

— О, не сумнівайтесь... — Нудль здійняв руку, проте вчасно зрозумів, що його клієнти не сумніваються ні в чому на світі. — Можливо, ви бажали б трохи більш... е-е-е... тобто трохи менш якісну сосиску?

— З нігтями, мля, — сказав пан Тюльпан.

— Ну... гм... я... — пан Нудль здався.

Врешті-решт, він був продавцем — а продавцям притаманно продавати те, що вони мають в асортименті.

— Погляньте ось на цю партію, — улесливо завів він, миттєво змінивши профорієнтацію на 180 градусів. — Комусь із хлопців на шкуродерні зажувало в терку великого пальця — так ніхто й не припинив робити фарш! Не турбуйтесь — щурятини ви тут не здибаєте. Адже щурі туди й не зазирають! Зате тут є інші тваринки. Ну, ви ж чули про цих диваків, які стверджують, що життя зародилось у якомусь супі? Отак і з цими сосисками... Словом, якщо вам потрібні неякісні перепічки, то якісніших вам не знайти!

— Ви, напевне, — спитав пан Шпилька, — тримаєте це для особливих відвідувачів?

— Для мене, пане, кожен відвідувач особливий!

— А оце, — втрутився пан Тюльпан, — ти називаєш гірчицею?

— Мої покупці, — почав пан Нудль, обережно задкуючи під захистом візочка, — справді називають це гірчицею. Але я...

— Люблю, мля, міцну гірчицю! — прорік Тюльпан.

— Але я називаю це супергірчицею! — завершив Нудль без жоднісінької паузи.

— Дві штуки, — коротко сказав пан Шпилька. При цьому він не зробив жодного натяку на порух до гаманця.

— За рахунок фірми! — вигукнув Нудль.

Одним ударом він знешкодив дві сосиски, довбанувши їх об край свого візка, обклав м’ясиво тістом і простягнув продукцію клієнтам.

Пан Шпилька прийняв як перепічки, так і горщика з гірчицею.

— Знаєш, як перепічки називаються в Квірмі? — спитав він, коли вони вже відійшли від торгової точки Нудля.

— Ну? — спитав пан Тюльпан.

— Сасіска в тєстє.

— І після цього вони там думають, шо в них якась не-наша мова? Та ти смієшся.

— Я вам не гуморист зі сцени, пане Тюльпане!

— Та я тільки подумав, шо, ну, зрозуміліше було б, якби вони називали їх «сасіскамі в іспєчьоннам хлєбє», — знітився пан Тюльпан. Намагаючись змінити тему, він відкусив шматок продукту Нудля.

— Ну і смак... — вичавив він із набитим ротом.

— «Сасіска», пане Тюльпане, їхньою мовою також означає певний орган тіла.

— Я так і думав... Мля...



Здалеку за ними спостерігав Нудль. На вулицях Анк-Морпорка не так уже й часто доводилось почути подібні вирази. Крім того, через акцент цих іноземців пан Нудль ніяк не міг второпати: чого їм так далося те «мля»?

Перед фасадом будівлі на Славномильній хвилювалась юрба, і то така, що дорожній рух уже було відтиснуто на узбіччя Брод-Вею. Вільям сприйняв ситуацію однозначно: якщо десь зібралась юрба, повинен бути й той, хто напише чому.

В цьому випадку причина була очевидна. На рівному карнизі четвертого поверху стояв, притиснувшись до стіни, чоловік і заціпеніло дивився вниз.

Натовп унизу щосили намагався відвернути лихо. Щоправда, в Анк-Морпорку традиційно нікому і на думку не спадало відмовляти іншого від прийнятого рішення. Це була правова держава, і вона поважала вибір кожного з громадян.

Проте саме тому кожен громадянин мав право давати поради іншим громадянам.

— Краще піди до Гільдії злодіїв! — надсаджувався невідомий у натовпі. — Шість поверхів і добра бруківка внизу! Тільки стрибай сторчголов, ясно?

— Довкола палацу теж гарна плитка, — зауважив його сусід.

— Воно-бо так, — погодився перший промовець. — Але, якщо він спробує стрибати там, Патрицій його вб’є.

— То й що?

— Ну, це ж буде не його власний вибір, еге ж?

— Вежа мистецтв — теж непогано, — впевнено сказала якась жінка. — Майже дев’ятсот футів. А який краєвид...

— Авжеж, авжеж. Але також — зайві роздуми. Я маю на увазі, під час падіння. Це ж не найкращий час для роздумів, чи не так?

— Слухайте, я там маю цілого воза вустриць, і не чекати ж мені, доки вони приповзуть до ресторану самі? — обурювався якийсь візник. — Чого він просто собі не зійде з того карниза?!

— Думає. Все ж таки це — серйозний життєвий крок.

Цієї миті чоловік на карнизі почув чиєсь сопіння й обернувся. Поруч із ним сидів Вільям, щосили намагаючись не дивитися вниз.

— Зд’ров. Прийшов мене відмовити?

— Я... ну... — Вільям таки дуже намагався не дивитися вниз. Знизу карниз видавався набагато ширшим, і він уже шкодував про свою ідею. — Я й гадки не мав...

— Май на увазі — я завжди відкритий до прагматичних пропозицій.

— Еге ж... Е-е-е... Ви не скажете мені свої ім’я та адресу? — промовив Вільям.

Тут, нагорі, панувала несподівана холоднеча; між вежок на даху гуляли протяги. Через них листки нотатника майоріли, мов мушині крильця.

— Нащо?

— Ну... Коли людина, яка щойно була на вершині, раптом падає в багно, вона зазвичай не схильна розповідати про те, як саме вона потрапила нагору, — пояснив Вільям, намагаючись не ворушитись під час розмови. — Крім того, стаття про ваше самогубство буде набагато переконливішою, якщо там буде ваше ім’я.

— Яка ще стаття?

Вільям мовчки витягнув з кишені примірник «Часу». Папір гучно затріщав на вітрі, доки він передавав газету співбесіднику.

Той сів і проглянув газету, ворушачи губами та недбало розмахуючи ногами над прірвою.

— То це і є та самісінька штука? — поцікавився він. — Як оголошення глашатая, тільки на папері?

— Саме так. Отже, як вас звали?

— Що значить «звали»?!

— Ну... це здається очевидним... — пробелькотів Вільям. Він спробував підкріпити свої слова жестом і ледь не втратив рівновагу.

— Артур Дурко.

— Де ви мешкали, Артуре?

— На Лепетальній алеї.

— Ким ви працювали?

— Знову ви кажете в минулому часі! А от хлопці з Варти, між іншим, завжди пригощають мене чаєм.

У голові Вільяма пролунав тривожний дзвіночок.

— Ви... Ви стрибаєте не вперше, еге ж?!

— Зовсім трошки.

— Як це — «трошки»?