Химерне сяйво

— Вімз розповів мені, що ваша скриня зробила з Ґанчією, — додала вона. — Не скажу, що то для нас велика втрата, проте сподіваюся, вона розуміє, що якщо наблизиться до нас ближче, як на милю, я власноруч переріжу горлянки вам обидвом, ясно?

Ринсвінд гарячково закивав головою.

— Добре, — сказала Херрена. — Вас треба доставити живими чи мертвими, мені ж — по цимбалах, як саме, та якомусь з моїх молодців може закортіти погомоніти з вами про тих тролів. Якби сонце не зійшло саме в ту мить...

Не закінчивши фразу, вона встала і пішла геть.

— Ну ось, маємо ще одну халепу на свою голову, — озвався Ринсвінд. Він знову смикнув мотузки, що стягували його руки. Позаду був камінь, от якби він зумів дотягнутися до нього руками... так, власне так він і думав, камінь обдер йому кисті, та виявився надто тупим, щоб бодай трохи послабити мотуззя.

— Але до чого тут ми? — закліпав очима Двоцвіт. — Це ж все через оту зірку, правда?

— Я нічого про неї не знаю, — відповів Ринсвінд. — Я ніколи не відвідував уроки астрології в Академії!

— Думаю, все врешті-решт владнається, — мовив Двоцвіт.

Ринсвінд глипнув на нього. Такі репліки завжди заводили його в глухий кут.

— Ти справді так вважаєш? — спитав він. — Тобто ти в це віриш?

— Ну, коли подумати, все ж так чи інакше закінчується зазвичай вдало.

— Якщо ти вважаєш, що цілковитий крах мого життя за останній рік є чимось вдалим, тоді, мабуть, твоя правда. Я з ліку збився, рахуючи, скільки разів мало не загинув...

— Двадцять сім, — сказав Двоцвіт.

— Що?

— Двадцять сім разів, — люб’язно пояснив Двоцвіт. — Я підрахував. Але ти цього так і не зробив.

— Що! Я мав ще й рахувати? — обурився Ринсвінд. В нього почала зароджуватись підозра, що його беруть на кпини.

— Та ні. Я мав на увазі, не помер. Тобі це не здається трохи підозрілим?

— О, цього я ніколи не заперечував, якщо ти це маєш на увазі, — сказав Ринсвінд. Він опустив погляд на свої ноги. Двоцвіт, звичайно, мав рацію. Заклинання не давало йому загинути, це факт. Якби він стрибнув у прірву з високої кручі, випадкова хмарина стримала б його стрімке падіння, в цьому він не сумнівався.

Єдиною хибою в цій теорії, як він збагнув, було те, що вона справджувалась тільки тоді, коли він у неї не вірив. Варто лиш подумати, що він невразливий, і йому гаплик.

Отож у цілому наймудріше — взагалі про це не думати.

Зрештою, він міг і помилятися.

А ось те, що в нього починає боліти голова, не залишало в нього жодних сумнівів. Він дуже сподівався, що Заклинання сиділо десь в районі головного болю і добряче від нього потерпало.

Вони виїхали з видолинку — Ринсвінд та Двоцвіт, кожен у сідлі зі своїм поневолювачем. Ринсвінд незручно примостився попереду Вімза, який підвернув ногу і був у поганому гуморі. Двоцвіт сидів перед Херреною, а поза-як він був досить низького зросту, це означало, що в нього принаймні не змерзнуть вуха. Вона їхала, стискаючи у руці ніж, напоготові дати відсіч будь-яким стоногим скриням; Херрена ще не з’ясувала, чим був отой Багаж, та вона була досить тямуща і розуміла, що він не дасть заподіяти Двоцвітові смерть.

Не минуло й десяти хвилин, як вони побачили його посередині дороги. Його кришка, мовби на знак заохочення, була відчинена. Всередині було повно золота.

— Об’їдемо її, — наказала Херрена.

— Але ж...

— Це — пастка.

— Атож, — підтримав її Вімз, блідий, як полотно. — Можете мені повірити.

Ватага волоцюг неохоче скерувала своїх коней в об’їзд блискучої спокуси і почвалала дорогою далі. Вімз полохливо оглянувся, побоюючись побачити, що скриня біжить за ними навздогін.

Те, що він побачив, було чи не гіршим. Вона зникла.

Поодалік з одного боку шляху висока трава таємничо заколихалась і завмерла.

Ринсвінд був не бозна-яким чарівником і ще гіршим воякою, зате чудово знав, що таке страх, і боягузів відчував за версту. Він неголосно промовив:

— Вона від тебе не відчепиться, будь певен.

— Що? — розгублено сказав Вімз. Він і досі пильно вдивлявся в траву.

— Вона дуже терпляча і ніколи не здається. Ти маєш справу з мудрою грушкою. Вона почекає, доки тобі почне здаватися, що вона про тебе забула, а тоді одного дня, коли йтимеш темним провулком, почуєш раптом позад себе тупіт отих малих ніжок — чалап, чалап, десь так воно звучить, ти побіжиш, а вони й собі прискорять темп, чалап-чалап-ЧАЛАП...

— Замовкни! — загорлав Вімз.

— Вона тебе вже, напевне, упізнала, тож...

— Я сказав, стули пельку!

Херрена обернулася в своєму сідлі і кинула на них сердитий погляд.

Вімз спохмурнів і, притягнувши Ринсвінда за вухо, аж доки воно не опинилося на рівні його рота, прохрипів:

— Я не боюся анічогісінько, ясно? Цей ваш чаклунський реквізит — чхати я на нього хотів.

— Усі так кажуть, доки не зачують кроки за спиною, — почав було Ринсвінд і враз замовк. Вістря ножа залоскотало йому ребра.

Решту дня нічого особливого не відбувалося, втім, на превелике задоволення Ринсвінда і підкріплення Вімзової параної, що прогресувала, Багаж кілька разів з’являвся в полі зору. Він то розвалькувато лежав на камінні обіч, то ховався у рівчаку, порослому мохом.

Пізно пополудні вони дісталися вершини пагорба і звідти окинули оком широку долину у верхів’ї Смарла, найдовшої ріки на Диску. В цьому місці вона вже сягала півмилі в ширину і була дуже замуленою, завдяки чому земля в низов’ї ріки була найродючішою на всьому континенті. Вздовж її берегів клубочилися поодинокі пасма вранішнього туману.

— Чалап, — булькнув Ринсвінд. Він відчув, як Вімз підскочив у сідлі.

— Га?

— Це я покашлюю, — сказав Ринсвінд і вдоволено вишкірився.

Цей вишкір він ретельно продумав. Саме так люди шкіряться, коли, дивлячись на твоє ліве вухо, кажуть стурбованим голосом, що за ними шпигують секретні агенти з сусідньої галактики. Цей вишкір зовсім не був призначений для того, щоб вселяти впевненість. Напевне, комусь доводилось бачити і більш жахливі осміхи, але тільки тоді, коли той, хто шкіриться, має яскраво-руду шерсть в чорну смужку, довгий хвіст і вештається джунглями в пошуках жертв для свого вишкіру.

— Зітри оце з фізіономії, — сказала Херрена, коли їх наздогнала.

Там, де шлях спускався до берега ріки, виднівся примітивний причал і великий бронзовий гонг.

— Ним викликають поромника, — сказала Херрена. — Якщо ми перетнемо ріку отут, де вона робить велику петлю, це значно скоротить наш шлях. Може, навіть дістанемося до міста ще сьогодні ввечері.

На обличчі Вімза промайнув сумнів. Сонце ставало великим і червоним.

— Чи, може, ти хочеш провести ніч по цей бік ріки?

Вімз схопив молоточок і влупив ним по гонгу з такою силою, що той закрутився довкола своєї осі і злетів з держака.

Вони мовчали, очікуючи на пором. Тоді раптом поруч щось хлюпнуло, з води з брязкотом виринув ланцюг і туго напнувся аж до залізного кілка, забитого в землю на березі.

Згодом з туману поволі виплив плаский пором, на якому поромник в натягнутому на очі капюшоні штовхав судно до берега, налягаючи на великий подвійний барабан, що змотував канат.

Пласке дно порома заскрипіло, торкнувшись гравію, і постать у капюшоні сперлася на барабан, відсапуючись.

— По двоє жа один раж, — пробубнів він. — Це вше. Тільки двоє, ж кіньми.

Ринсвінд насилу проковтнув клубок, що підступив до горла, намагаючись не дивитись на Двоцвіта. Той, напевне, вже усміхається і корчить гримаси, мов ідіот. Він наважився зиркнути краєм ока.

Двоцвіт сидів, роззявивши рот.

— Ти — не той поромник, що завжди на цій переправі, — сказала Херрена. — Я бувала тут раніше, той був великим чолов’ягою, схожим на...

— В нього — вихідний.

— Що ж, гаразд, — не дуже впевнено мовила вона. — В такому разі... чого йому так смішно?

Плечі Двоцвіта здригалися, його лице зачервонілося, і він видавав якісь приглушені хрипи. Херрена здивовано подивилася на нього, тоді кинула пильний погляд на поромника.