Химерне сяйво

Багаж трохи відступив назад, вичекав якусь хвилю, а тоді кинувся на Коєна, навіжено клацаючи кришкою. Варвар стрибнув на скриню і ухитрився зробити це так, що його руки та ноги опинилися в щілині між самою скринею та її кришкою.

Це неабияк спантеличило Багаж. Він здивувався ще більше, коли Коен, набравши повні груди повітря, смикнув кришку вгору з такою силою, що м’язи на його худорлявих руках випнулися, наче кокосові горіхи, якими напхали панчоху.

Отак вони і стояли, вчепившись один в одного мертвим хватом, — у протиборстві шарнірів та зв’язок. Час від часу то один, то інший покректував з натуги.

Бетан штовхнула Двоцвіта ліктем у бік.

— Зроби що-небудь, — сказала вона.

— М-м-м, — сказав Двоцвіт. — Так. Треба це припинити, гадаю. Відпусти його, будь ласка.

Багаж зраджено заскрипів, зачувши голос свого господаря. Він підкинув догори свою кришку так різко, що Коен перекинувся на спину, втім вже наступної миті, зіпнувшись на ноги, знову метнувся до скрині.

Її вміст лежав відкритим просто неба.

Коен потягнувся руками всередину.

Багаж злегка крекнув, та, вочевидь, вчасно зметикував свої шанси відправитися на антресолі Великого Гардеробу на Небесах.

Коли Ринсвінд наважився зиркнути на них крізь пальці, Коен роздивлявся вміст Багажу, лаючись собі під ніс.

— Білижна? — викрикнув він. — Оце й уше? Просто білижна? — його аж трусило від люті.

— Ну, там, начебто, ще сухе печиво має бути, — тихенько озвався Двоцвіт.

— Але ж там було жолото! А ще я бачив, як вона когошь ж’іла! — Коен благально глянув на Ринсвінда.

Чарівник зітхнув.

— Не питай мене, — сказав він. — Не я господар цієї окаянної штуки.

— Я купив її у крамниці, — сказав Двоцвіт, виправдовуючись. — Я сказав, що мені потрібен дорожній саквояж.

— І ти його отримав, що й казати, — сказав Ринсвінд.

— Він дуже відданий, — додав Двоцвіт.

— Ну звісно, — погодився Ринсвінд. — Якщо відданість — це те, що має бути властиве валізі.

— Штривайте, — озвався Коен, знесилено відкинувшись на камені. — Це чашом була не одна ж тих крамниць... тобто я готовий пошперечатися, що ти її раніше ніколи не помічав, а коли жгодом повернувшя на те ж місце, її вже там не було?

Двоцвіт повеселів.

— Атож!

— А влашник тієї крамниці — такий маленький вишохлий штаренький дідок? І в крамниці — повно дивних штуковин?

— Точнісінько! Я так і не зміг її більше знайти, тож подумав, що, напевне, помилився вулицею — там, де, як я пам’ятав, вона розташовувалася, не було нічого, крім цегляного муру. На той момент, пригадую, мені воно видалося досить...

Коен пересмикнув плечима:.

— Я жодного ражу не отримав жа це роялті, — додав він між іншим. Він сумно дивився на сніг. — Тоді уше яшно, — він скривився, відчувши біль у спині. — Чортова коняка дременула ражом ж моєю мажжю!

Ринсвінд, дещо пригадавши, почав порпатися в глибинах своєї подертої і вже дуже брудної мантії. Звідти він вийняв зелену плящину.

— Моя мажь! — вигукнув Коен. — Ти — прошто диво! — він кинув кривий погляд на Двоцвіта.

— Я б його поборов, — сказав він спокійно, — навіть якщо б ти його не відкликав, я б його врешті таки поборов.

— Авжеж, — сказала Бетан.

— Ви двоє можете вжятишя жа дещо коришне, — додав він. — Цей Багаж проломившя кріжь тролів жуб, щоб випуштити наш жвідти. А він був діамантовий. Можете піти пошукати уламки. В мене є ідея щодо них.

Бетан закотила рукави і взялася відкорковувати плящину, а Ринсвінд тим часом відвів Двоцвіта убік. Коли вони присіли за кущем на безпечній віддалі від чужих вух, він сказав:

— У нього трохи клепки розсохлись.

— Це ж Коен Варвар! Ти забув, про кого говориш? — сказав Двоцвіт, не тямлячись від подиву. — Він найславетніший воїн, якого лиш...

— Був, — урвав його Ринсвінд. — Усі ті історії з жерцями-воїнами та зомбі-людожерами поросли травою. А зараз у нього є тільки спогади і так багато шрамів вздовж і впоперек, що на ньому можна грати в хрестики-нулики.

— Він дійсно трохи старший, ніж я думав, — сказав Двоцвіт. Він підібрав зі землі уламок діаманта.

— Тому ми повинні залишити їх, знайти наших коней і рухатись далі, — сказав Ринсвінд.

— Це ж буде підло з нашого боку, хіба ні?

— З ними все буде гаразд, — із запалом мовив чарівник. — Просто спитай себе, чи почувався би ти добре в компанії когось, хто кидається на твій Багаж з голими руками.

— Непросте питання, — відповів Двоцвіт.

— Їм, скоріш за все, без нас буде краще.

— Ти впевнений?

— Цілковито, — сказав Ринсвінд.

Вони знайшли своїх коней, що безцільно блукали у чагарях, пообідали пересушеною в’яленою кониною і рушили в напрямку, який Ринсвінд вважав правильним. Через кілька хвилин з чагарів випірнув Багаж і поквапився за ними.

Сонце в небі було вже досить високо, та все одно не змогло затьмарити собою світло зірки.

— За ніч вона стала ще більшою, — зауважив Двоцвіт. — Чому ніхто з цим нічого не робить?

— Що, наприклад?

Двоцвіт задумався.

— Не міг би хто-небудь підказати Великому А’Туїну, щоб він її уникнув? — припустив він. — Хай би оминув її довкола?

— Це пройдений варіант, — сказав Ринсвінд. — Чарівники якось намагалися налаштуватися на розум Великого А’Туїна.

— Не вийшло?

— О, ні — вийшло пречудово, — гмикнув Ринсвінд. — От тільки...

От тільки існували певні непередбачені ризики при зчитуванні такого великого розуму, як той, що в Космічної Черепахи, пояснив йому Ринсвінд.

Чарівники потренувалися спершу на малих сухопутних черепашках і великих морських черепахах — з тим, аби набути вправності для черепашачого складу розуму, однак навіть усвідомлюючи, що розум Великого А’Туїна буде величезним, вони не сподівалися, що він буде таким повільним.

— Одна група чарівників по черзі читає його вже тридцять років, — продовжував Ринсвінд. — Все, що вони досі довідалися, — це той факт, що Великий А’Туїн з радістю очікує на якусь подію.

— Яку?

— Хтозна...

Якийсь час вони мовчки їхали суворою місцевістю, де на шляху з обидвох боків їм траплялися велетенські вапняки.

Врешті Двоцвіт сказав:

— Знаєш, ми повинні повернути назад.

— Слухай, завтра ми дістанемося до Смарла, — сказав Ринсвінд. — Нічого поганого з ними тут не станеться, я не розумію, навіщо так...

Він розмовляв сам зі собою.

Двоцвіт розвернув коня і скакав назад, демонструючи у верховій їзді усю майстерність мішка з картоплею.

Ринсвінд, не злазячи з коня, глипнув вниз на дорогу. Багаж не зводив з нього погляду.

— І на що ти отак витріщаєшся? — спитав чарівник. — Хай собі повертається, якщо хоче, мені що до цього?

Багаж не відповів.

— Слухай, я за нього не несу відповідальності, — сказав Ринсвінд. — Погодьмося на цьому раз і назавжди.

Багаж нічого не сказав, та цього разу голосніше.

— Ну ж бо... біжи за ним. Тобі зі мною не по дорозі.

Багаж підібрав свої куці ніжки і всівся посеред дороги.

— Все, я поїхав, — сказав Ринсвінд. — Я не жартую, — додав він.

Чарівник розвернув коня в новому керунку і зиркнув вниз. Перед ним сидів Багаж.

— Даремно намагатися пробудити мою совість. Про мене — сиди тут хоч увесь день. А я собі просто їду далі, ясно?

Він виразно подивився на Багаж. Той дивився в протилежному напрямку.

— Я думав, ти повернешся, — сказав Двоцвіт.

— Не хочу про це говорити, — відказав Ринсвінд.

— Поговоримо про щось інше?

— Авжеж, чом би й ні, наприклад, про те, як звільнитися від оцих мотузок, — сказав Ринсвінд. Він сіпнув мотузки, якими були зв’язані докупи його зап’ястя.

— Не можу збагнути, що в тобі такого цінного, — озвалася Херрена. Вона сиділа на камені навпроти них, поклавши меча собі на коліна. Більшість її людей залягли між камінням значно вище і спостерігали за дорогою. Влаштувати засідку на Ринсвінда з Двоцвітом виявилося до сміхоти легкою справою.