Химерне сяйво

Ринсвінд спостерігав за ними з подивуванням.

— Що там відбувається?

— О, ну... — жваво відгукнувся Двоцвіт, — вони, очевидно, проводитимуть оту церемонію тисячолітньої давності, щоб відсвяткувати... м-м-м... народження нового місяця чи, може, сонця. Ні, я таки думаю — місяця. Вона, безперечно, дуже урочиста, і гарна, і сповнена непоказної шани.

Ринсвінд здригнувся. Йому завжди ставало неспокійно, коли Двоцвіт починав ось так говорити. Ну, на щастя, він хоч поки не сказав «пасторальна» та «ексцентрична»; Ринсвінду так і не вдалося до ладу перекласти оті два слова, та найближчим відповідником, що завжди спадав йому на думку, було слово «халепа».

— Як шкода, що мого Багажу тут немає, — з жалем промовив турист. — Я б скористався своєю знімкувальною коробкою. Церемонія, судячи зі звуків, обіцяє бути направду ексцентричною та пасторальною.

Юрба нетерпляче загуділа. Напевне, все ось-ось мало розпочатися.

— Послухай, — звернувся до нього Ринсвінд настійливим тоном. — Друїди є жерцями. Не забувай про це. Не роби нічого такого, що могло б їх засмутити.

— Але ж...

— Не пропонуй їм продати тобі кам’яні глиби.

— Але ж я...

— Не починай просторікувати про їхні чудернацькі народні звичаї.

— Я думав, що...

— Ось про це я і кажу — не надумай, бува, запропонувати їм купити в тебе страхівку, це завжди їх неабияк засмучує.

— Але ж вони жерці! — занудив Двоцвіт. Ринсвінд якусь хвилю мовчав.

— Так, — сказав він. — У цьому й справа, чи не так?

На протилежному боці зовнішнього кола формувалася якась процесія.

— Але ж жерці — добрі, чуйні люди, — не міг заспокоїтися Двоцвіт. — У моїх краях вони ходять від дверей до дверей зі скриньками для збору пожертвувань. Це і є увесь їхній статок, — додав він.

— О, — Ринсвінд засумнівався, чи правильно його зрозумів. — Це, напевне, ті чаші, в які збирають кров?

— Кров?

— Атож, зі своїх жертв, — Ринсвінду пригадалися жерці в його краях, якими він їх знав змалку. Він, звичайно, ревно дбав, щоб не стати ворогом якому-небудь богу, відвідував усі можливі храмові обряди і загалом вважав, що найточніше описати будь-якого жерця на узбережжях Округлого моря можна як особу, в якої руки майже повсякчас по лікті заляпані кров’ю.

Двоцвіт мав переляканий на смерть вигляд.

— Та ні, — заперечив він. — Там, звідки я родом, жерці — святі люди, які обрали жити в бідності, чесно трудитися і вивчати природу Бога.

Ринсвінд замислився над цією новітньою ідеєю.

— Без жодного принесення в жертву?

— Жодного.

Ринсвінд здався.

— Що ж, — сказав він, — мені вони не видаються надто святими.

Пролунав гучний заклик мідних труб. Ринсвінд озирнувся. Повз них неквапом рухалася процесія друїдів з довгими серпами, заквітчаними галузками омели. За ними слідували молодші друїди та учні, граючи на різноманітних ударних інструментах, що, згідно традиції, повинні були відганяти злих духів і, цілком ймовірно, непогано виконували своє завдання.

Світло смолоскипів лягало на каміння химерними візерунками, які проти неба в зеленій заграві мали особливо зловісний вигляд. Над Осердям світу мерехтлива гардина Серцевинного сяйва почала блискати і леліти серед зірок, коли сотні тисяч крижинок закружляли у магічному полі Диска.

— Белафон мені все пояснив, — прошепотів Двоцвіт. — За хвилю ми побачимо освячену століттями церемонію, що вшановує Єдність Людини із Всесвітом, — саме так він сказав.

Ринсвінд понуро дивився на процесію. Коли друїди розійшлися по великому пласкому камені, що височів у центрі кола, він не міг не помітити серед них привабливу, хоч і досить бліду молоду панну. На ній була довга біла туніка, на її шиї — золотий торквес, а на лиці — вираз неясного занепокоєння.

— Це їхня жриця? — спитав Двоцвіт.

— Не думаю, — виразним тоном промовив Ринсвінд.

Друїди почали наспівувати. То був особливо неприємний, монотонний мотив, який звучав так, наче ось-ось зірветься на оглушливе крещендо. Втім, навіть вигляд молодої жінки, що лежала на великому камені, не змінив хід його думок.

— Я хочу це побачити, — сказав Двоцвіт. — Гадаю, такі церемонії відтворюють примітивну наївність, яка...

— Так, так, — перебив його чарівник, — але вони принесуть її в жертву, якщо тобі цікаво.

Двоцвіт приголомшено витріщився на нього.

— Що — справді вб’ють її?

— Так.

— Чому?

— Спитай щось легше. Щоб посіви добре сходили чи щоб місяць зійшов, чи щось у тому ж дусі. А може, їм просто до вподоби вбивати людей. Ось тобі й уся релігія.

Його увагу раптом привернуло негучне гудіння, котре він швидше відчув, аніж вловив вухом. Воно начебто доносилося від сусіднього каменя. Під його поверхнею поблискували, наче крупинки слюди, маленькі цятки світла.

Двоцвіт то розтуляв, то стуляв рота.

— А вони не можуть натомість просто взяти квіти? і ягоди, і всяке таке? — врешті спромігся він. — Типу символічно?

— Нє-а.

— А хто-небудь коли-небудь пробував?

Ринсвінд зітхнув.

— Слухай, — сказав він. — Жоден Верховний жрець, що поважає себе, не братиме на себе клопіт з усіма цими духовими трубами, процесіями, стягами і таким іншим для того лиш, щоб потім всадити ножа у нарцис та пару сливок. Відкрий очі на правду, усі ті байки про золоті гілки[12], природні цикли і подібні речі зводяться просто до сексу та жорстокості, зазвичай одночасно.

На його подив, у Двоцвіта затремтіли губи. Двоцвіт не просто дивився на світ через окуляри з рожевими скельцями, Ринсвінд в цьому вже впевнився не один раз — він також сприймав його своїм рожевим розумом і чув його своїми рожевими вухами.

Наспів невблаганно переходив у крещендо. Верховний друїд перевіряв, чи достатньо гостре лезо його серпа, а всі очі були звернені до кам’яного пальця на засніжених пагорбах за межами кола, де на сцену мала вийти ще одна зірка — місяць.

— Ти лиш даремно...

Та Ринсвінд вже говорив сам зі собою.

Тим часом непривітний пейзаж поза межами кола не був цілковито позбавлений життя. Взяти хоча б те, що група чарівників, під невсипущим оком Траймона, саме наближалася до нього.

Втім, за дійством також спостерігала маленька самотня постать зі сховку за вдало перевернутою брилою. Чоловік, що був однією з найвідоміших живих легенд Диска, споглядав церемонію з неабияким інтересом.

Він бачив, як друїди кружляли, приспівуючи, бачив, як верховний друїд замахнувся серпом...

Почув голос.

— Послухайте! Даруйте! Я хочу вам дещо сказати...

Ринсвінд гарячково шукав поглядом шляхи для відступу, їх не було. Жодного.

Двоцвіт стояв біля вівтаря у центрі кола, піднявши уверх вказівний палець, і всім своїм виглядом демонстрував ввічливу наполегливість.

Ринсвінд пригадав, як одного дня їм стрінувся погонич худоби і Двоцвіт вирішив, що той занадто сильно її шмагав, тож після того, як турист спробував заступитися за права тварин, Ринсвінд залишився добряче потоптаним і навіть трохи заюшеним кров’ю.

Друїди дивилися на Двоцвіта з таким виразом облич, який звичайно буває в тих, перед ким на дорозі раптом з’явився очманілий баран або ж кому довелося побачити, як з неба замість граду падають жаби. Ринсвінд не міг почути все, що говорив Двоцвіт, та кілька фраз на зразок «етнічний стиль життя» та «горіхи і квіти» повисли в повітрі над принишклим колом.

Наступної миті чиїсь пальці заліпили Ринсвіндові рота, наче розплавлена сирна косичка, надзвичайно гостре лезо вперлося у його адамове яблуко, а над вухом здушеним голосом прозвучало:

— Ні жвуку, або тут тобі й шмерть.

Очі Ринсвінда нестямно забігали в очницях, ніби шукали спосіб вибратися з халепи.

— Якщо ти хочеш, щоб я мовчав як риба, звідки знатимеш, що я зрозумів, що ти щойно сказав? — прошипів він.

— Жаткнися і шкажи, що робить той другий бевжь!

12

Відсилання до класичної праці з порівняльної міфології «The Golden Bough: A Study in Magic and Religion» (1890) шотландського антрополога Джеймса Джорджа Фрезера. «Золота гілка» справила значне враження на низку науковців та письменників — зокрема, під її впливом був написаний «Поклик Ктулху» Говарда Філіпса Лавкрафта. — Прим. конс.