Химерне сяйво

— Та випасти з неї він мусить так чи інакше — куди-небудь. «Куди?» — постає запитання.

— Куди? — чемно повторив астролог.

— А тоді відразу стає зрозумілим наш план дій.

— О, — відгукнувся астролог на ходу, намагаючись не відставати від чарівника, який широким кроком перетинав знак Двох Кузенів-Товстунів.

— І цей план полягає у...?

Астролог підвів голову і подивився в очі, такі ж сірі та лагідні, як гартована сталь.

— Ми припиняємо пошуки? — наважився припустити він.

— Точнісінько! Натомість ми скористаємося дарунками, що дав нам Творець, а саме: подивимось собі під ноги — і що ми там побачимо?

Астролог подумки застогнав. Тоді поглянув на долівку.

— Кахлі? — ризикнув він.

— Кахлі, авжеж, які разом складають...? — Траймон вичікувально дивився на співрозмовника.

— Зодіак? — посмів висловити здогад астролог, геть нещасний.

— Правильно! А значить, все, що нам треба зробити, — це скласти точний гороскоп Ринсвінда, і ми дізнаємося, де він зараз перебуває!

Астролог заусміхався так, наче людина, якій довелося вибивати чечітку на плавучих пісках і яка врешті відчула під ногами твердий ґрунт.

— Мені знадобляться його точні місце та час народження, — жваво відгукнувся він.

— Не проблема. Я скопіював їх із архівів Академії перед тим, як прийшов сюди.

Астролог зазирнув у записи, і на його чолі пролягли зморшки. Він перетнув кімнату і висунув широку шухладу, напаковану астрологічними картами. Він прочитав записи ще раз. Вийняв пару складних компасів і зробив над картами кілька магічних пасів. Тоді взяв у руки невелику мідну астролябію і обережно її покрутив. Присвиснув крізь заціплені зуби. Тоді узяв шматок крейди і нашкрябав якісь числа на чорній дощечці.

Траймон тим часом дивився на нову зірку. Він думав: легенда з піраміди Цорта каже, що той, хто промовить Вісім Великих Заклинань усі разом у той час, коли Диску загрожуватиме небезпека, отримає те, чого прагне усім серцем. А цей час ось-ось настане!

А ще він подумав: я пригадую Ринсвінда, чи ж він не той нечупарний хлопчисько, що був завжди найгіршим у класі, коли ми вправлялися? Ані крихти магічних здібностей не мав. Хай лиш я до нього доберуся, і побачимо, чи ми не отримаємо всі вісім...

«Божечку!» — бовкнув Астролог собі під ніс. Траймон різко обернувся.

— Ну, що там?

— Дивовижна натальна карта, — мовив астролог приголомшено. Його чоло нахмурилося. — Насправді, трохи дивна, — додав він.

— Як це — дивна?

— Він народився під знаком Малої Занудної Групи Тьмяних Зірок, що лежить, як вам відомо, між Крилатим Лосем та Заплутаною Мотузкою. Кажуть, навіть люди античного світу не мали що цікавого сказати про цей знак, який...

— Так, так, продовжуй, — нетерпляче мовив Траймон.

— Це знак, що зазвичай асоціюється з виробниками шахових дощок, продавцями цибулі, виробниками дрібних релігійних гіпсових сувенірів та людьми, що мали алергію на олов’яний посуд. Нічого спільного з чародійством. А в час його народження тінь Серця Небес...

— Мені не потрібні усі технічні деталі, — забурчав Траймон. — Тільки його гороскоп.

Астролог, який щойно лиш увійшов в азарт, зітхнув і зробив ще деякі обчислення.

— Гаразд, — сказав він. — Його гороскоп говорить ось що: «Сьогодні вдалий час для знайомства з новими людьми. Хороші справи, зроблені сьогодні, можуть мати непередбачувані наслідки. Не завдавайте прикрощів друїдам. Найближчим часом вас чекає дуже незвичайна подорож. Корисно включити в сьогоднішнє меню корнішони. Тих, хто на вас сьогодні наставлятиме ніж, краще обійти стороною. Постскриптум: про друїдів — це ми серйозно».

— Друїдів? — сказав Траймон. — Цікаво...

— З тобою все гаразд? — спитав Двоцвіт.

Ринсвінд розплющив очі.

Він хутко сів і схопив Двоцвіта за сорочку.

— Я хочу забратися з цього місця! — рішучим тоном мовив чарівник. — Негайно!

— Але ж тут готується стародавня традиційна церемонія!

— Мені начхати на все оте стародавнє! Я хочу відчути під ногами справжню бруківку, відчути знайомий запах стічних канав. Я хочу туди, де багато людей і вогнів, дахів і стін, та ще безліч інших милих речей! Я хочу повернутись додому!

Він раптом відчув, що страшенно скучив за димними, чадними вулицями Анк-Морпорка, в якому навесні завжди кипіло життя, коли смолистий полиск на каламутних водах ріки Анк був особливо райдужним, а на карнизах будинків витьохкували свою радість пташки — чи хоча б ритмічно викашлювали.

Сльози накотились на очі чарівника, коли він пригадав, як витончено виграє світло на стінах Храму Дрібних Божеств, популярній місцевій принаді, а до горла підкотився клубок, коли виринув спогад про кіоск зі смаженою рибою на перехресті Помийної вулиці та вулиці Вправних ремісників. Він думав про солені огірочки, які там продають, чудові зелені штучки, що лежать собі на дні дзбанів, мов потонулі кити. Ринсвінд чув, як вони до нього озиваються через багато миль, обіцяючи познайомити з маринованими яйцями із сусіднього дзбанка.

Його думки майнули до затишних сінників над стайнями корчем і теплих ґратчастих люків, де він не раз ночував. І він, дурна голова, часом ще хотів відкараскатися від такого життя. Тепер воно здавалося пречудовим, а колись він думав, що воно нудне.

Але зараз з нього досить. Він рушає додому. Солені огірочки, я чую ваш поклик...

Він відштовхнув Двоцвіта набік, гордовито загорнувся у свою подерту мантію, повернувся лицем до тієї сторони світу, де — як він собі уявляв — лежало його рідне місто, і з твердою рішучістю та неабиякою неуважністю ступив поза край з самого верху тридцятифутового трилітона.

Приблизно через десять хвилин, коли стривожений Двоцвіт відкопав його з великого снігового замету біля підніжжя каменів, вираз на обличчі чарівника не змінився. Двоцвіт придивився до нього.

— З тобою все гаразд? — спитав він. — Скільки пальців я тобі показую?

— Я хочу додому!

— Добре.

— Ні, навіть не пробуй мене відмовити від цього, з мене досить, я хотів би сказати, що все було прикольно, та не можу і... — що?

— Я сказав «добре», — повторив Двоцвіт. — Я зовсім не проти відвідати Анк-Морпорк знову. Гадаю, до цього часу вони вже відбудували більшу його частину.

Слід відзначити, що коли вони обидва востаннє бачили це місто, у ньому лютувала велика пожежа, — факт, що прямо стосується концепції страхування від пожеж, з якою Двоцвіт познайомив невинних у своєму невігластві мешканців міста. Втім, спустошливі пожежі були звичайною особливістю морпоркського життя, який опісля завжди відбудовували з радісним завзяттям, пускаючи в хід традиційні місцеві матеріали на зразок сухого легкозаймистого лісу та водонепроникної просмоленої соломи.

— А, — сказав Ринсвінд, випустивши трохи пару. — От і добре. Гаразд. Чудово. Тоді, мабуть, нам краще вирушати.

Він зіп’явся на ноги і обтрусив з себе сніг.

— Тільки, гадаю, нам варто зачекати до ранку, — додав Двоцвіт.

— Чому?

— Ну, тому що надворі холоднеча, аж до кісток пробирає, ми — як на те пішло, не знаємо, де перебуваємо, Багаж пропав безвісти, та й смеркається вже...

Ринсвінд мовчав. Йому здалося, що десь у глибоких ущелинах свого розуму він почув віддалене шелестіння старих манускриптів. З’явилося огидне відчуття, що його сновидіння відтепер частенько будуть повторюватися, а в нього були справи важливіші за те, щоб слухати нотації якихось давніх чарів, що навіть не можуть дійти між собою згоди про те, як зародився Всесвіт...

Скрадливий сухий голос на задвірках його розуму відгукнувся: Які справи?

— Ану замовкни! — сказав він.

— Я тільки сказав, що береться на мороз і... — почав було Двоцвіт.

— Це не тобі, це я — собі.

— Що?

— Ох, помовч, — сказав Ринсвінд, не маючи сили що-небудь пояснювати. — Тут, гадаю, нема нічого, що можна було б вкинути до рота?

Гігантські чорні брили зловісно бовваніли на фоні небокраю в зеленому сяйві вечірньої зорі. У внутрішньому колі зібралося багато друїдів, що метушились поміж відблисків декількох багать, налагоджуючи усі потрібні периферійні пристрої кам’яного комп’ютера, як-от баранячі черепи на палицях, прикрашені зверху вінком із омели, стяги з вишитими переплетеними зміями тощо. Поза освітленим багаттями колом зібралося чимало простих людей; святкування друїдів завжди привертали загальну увагу, особливо коли щось ішло криво-косо.