Джинґо

— НУ ЩО, СИНИ МОЇ! ПОКАЖЕМО ЇМ, ДЕ РАКИ ЗИМУЮТЬ! 

На повалені колони вистрибнули якісь постаті. 

Ахмед із металевим свистом витягнув шаблю з піхов. 

Ваймз побачив, як на нього летить алебарда — анк-морпоркська алебарда! — і його вуличні рефлекси враз ожили. Він не став гаяти часу, висміюючи того дурня, що вирішив використати спис проти пішого воїна, а тут же ухилився від леза, схопився за руків’я і так різко потягнув, що його власник зустрівся лицем з його піднятим черевиком. 

Він відсахнувся, силкуючись виплутати меч із незвичного йому балахона. І, знову ухилившись від леза ще одної тінистої постаті, ударив ліктем у щось болюче. Звівши очі, він побачив обличчя чоловіка з піднятим мечем… 

…почувся м’який звук… 

…і чоловік похитнувся назад, а з його пліч злетіла здивована голова. 

Ваймз стягнув із голови тюрбан. 

— Я з Анк-Морпорка, придурки! 

Перед ним постала кремезна постать із мечами в обидвох руках. 

— Я ВІДРУБАЮ ТВІЙ ПІСТРУН, ТИ, СМЕРДЮЧИЙ… О, це ви, сер Семюел? 

— Га? Віллікінсе? 

— Це я, сер, — дворецький став струнко. 

— Віллікінс? 

— Даруйте, я на хвилинку, сер, АНУ СТОЯТИ, ВИ, КЛЯТІ СУЧІ СИНИ, я не мав уявлення, що ви тут, сер. 

— Цей відбивається, сержанте! 

Ахмед стояв спиною до колони. Біля його ніг уже валявся чоловік. Троє інших намагалися підступитись до валі і в той же час тримались осторонь від шаблі, якою він вертів як скажений. 

— Ахмеде! Вони на нашому боці! — крикнув Ваймз. 

— О, справді? Перепрошую. 

Ахмед опустив шаблю і витягнув з рота мундштук. Він кивнув солдату, який хотів на нього напасти, і сказав йому: 

— Добрий ранок вам. 

— То ти теж один із наших? 

— Ні, я один із… 

— Він зі мною, — відрубав Ваймз. — Яким вас вітром сюди занесло, Віллікінсе? Тобто, сержанте Віллікінс. 

— Під час патрулювання, сер, на нас напали якісь хапонські джентльмени. Внаслідок цього непорозуміння… 

— …ви б його бачили, сер. Він відгриз мерзотнику носа! — втрутився солдат. 

— Так, це правда, я відстоював честь Анк-Морпорка, сер. Отож, після того як ми… 

— …а одному жевжику сержант засадив ножа прямісінько в… 

— Будь ласка, рядовий Бурку, я доповідаю серу Семюелу про події, — урвав його Віллікінс. 

— Сержанту мають вручити медаль, сер! 

— Пригорща тих, хто вижили, спробували повернутися, сер, але нам потрібно було переховуватись від інших патрулів, і ми якраз думали, щоб залягти у цій споруді, коли здалека угледіли вас і цього джентльмена. 

Ахмед дивився на нього з широко роззявленим ротом. 

— А скільки хапонський патруль налічував людей, сержанте? — запитав він. 

— Дев’ятнадцятеро, сер. 

— Доволі точна цифра, зважаючи на обставини. 

— Я вже їх опісля перерахував, сер. 

— Тобто, ви їх усіх убили? 

— Так, сер, — спокійно відповів Віллікінс. — Проте в нас теж були втрати, сер. П’ятеро людей. Не рахуючи рядових Гобблі та Вебба, сер, які загинули внаслідок цього прикрого непорозуміння. З вашого дозволу я їх приберу. 

— Бідолахи, — мовив Ваймз, свідомий, що їм це мало допоможе, але, з іншого боку, їм вже нічого не допоможе. 

— Мінливість війни, сер. Рядовому Гобблі, якого друзі звали Рудик, було дев’ятнадцять, і він жив на Павучій вулиці, де ще донедавна він крутив шнурки для черевиків, — Віллікінс взяв руки покійного і потягнув за них. — Він залицявся до юної леді на ім’я Ґрейс, світлину якої він люб’язно показав мені минулої ночі. Працює покоївкою в леді Вентурі, якщо я правильно зрозумів. Будьте такий ласкавий, передайте мені його голову, сер, я візьмуся за це, ТИ ЧОГО РОЗСІВСЯ, ЗАМАЗУРА, АНУ ВСТАНЬ, БЕРИ ЛОПАТУ, ЗНІМИ ШОЛОМА, ПРОЯВИ ЯКУСЬ ПОВАГУ, НУ Ж БО, КОПАЙ! 

Біля Ваймзового вуха війнула хмарка диму. 

— Я знаю, що ти думаєш, — мовив Ахмед. — Але це і є війна, сер Семюел. Прокинься і вдихни запах крові. 

— Але… тільки щойно вони були живі… 

— Твій друг знає, як це працює. А ти — ні. 

— Він дворецький! 

— І? Тут або вбивай, або вмирай, дворецький чи ні. Ти не природжений воїн, сер Семюел. 

Ваймз тицьнув йому кийком до обличчя. 

— Я не природжений вбивця! Бачиш це? Бачиш, що тут написано? Моє завдання — підтримувати мир! Якщо для цього мені треба вбивати людей, значить, я читаю не ту інструкцію! 

Віллікінс підійшов непомітно, піднімаючи інший труп. 

— Мені не пощастило багато дізнатися про цього юнака, — сказав він, потягнувши його за скелю. — Ми звали його Павук, сер, — продовжив він, випрямившись. — Він поганенько грав на губній гармошці і тужив за домом. Хочете чаю, сер? Рядовий Сміт якраз заварює. Е… — Дворецький ввічливо кашлянув. 

— Так, Віллікінсе? 

— Я не дуже хочу піднімати це питання, сер… 

— Ну ж бо, піднімай, чоловіче! 

— У вас, бува, немає печива, сер? Мені соромно подавати чай без печива, але ми вже два дні нічого не їли. 

— Але ж ви патрулювали! 

— У пошуках, сер, — Віллікінс зніяковів. 

Ваймз був вражений. 

— Тобто Іржавський навіть не почекав, щоб взяти їжу? 

— О, ні, сер. Просто виявилося… 

— Ми зрозуміли, шо шось не так, коли діжки з бараниною почали вибухати, — пробубнів рядовий Бурк. — Печиво теж було доволі шипуче. Виявилось, шо клятий Іржавський накупив усякого, шо навіть рушникоголовий не взяв би до рота… 

— А ми їмо все, — урочисто мовив Ахмед-71-година. 

— РЯДОВИЙ БУРКУ, КЛЯТИЙ ЧОЛОВІЧЕ, ЯК ТИ ГОВОРИШ ПРО СВОГО КОМАНДИРА, ТЕБЕ БУДЕ ПОКАРАНО, перепрошую, сер, але ми трохи слабуємо. 

— Давно не ласували носами? — хмикнув Ахмед-71-година. 

— Ах-ха, сер, — відреагував Віллікінс. 

Ваймз зітхнув. 

— Віллікінсе… коли закінчите, я хочу, щоб ви зі своїми людьми пішли зі мною. 

— Гаразд, сер. 

Ваймз кивнув Ахмеду. 

— І ти теж, — сказав він. — Тепер ми стоїмо на роздоріжжі. 

Стяги тріпотіли на розпеченому вітрі. Списи виблискували на сонці. Лорд Іржавський обвів поглядом свою армію і відзначив для себе, що вона добра. Тільки нечисленна. 

Він нахилився до свого ад’ютанта. 

— Втім, не забуваймо, що коли генерал Тактикус захопив Ал-Ібійський Перехід, противник мав кількісну перевагу над його військом десять до одного, — нагадав він. 

— Саме так, сер. Однак, наскільки мені відомо, всі воїни їхали на слонах, сер, — зауважив лейтенант Шершеннь. — І мали непоганий запас провізії, — додав він багатозначно. 

— Можливо, можливо. А ось кіннота лорда Горешпильки якось напала на могутню Псевдопольську армію, і їх тепер прославляють у піснях і легендах. 

— Але вони всі загинули, сер! 

— Так, так, але ж яка знаменита була битва. Яка дитина зараз не знає історію про нещасну сотню ефебців, які перемогли цілу цортську армію? Справжня перемога, еге ж? Еге ж? 

— Саме так, сер, — похмуро мовив помічник. 

— О, то ти це визнаєш? 

— Так, сер. Звісно, деякі тлумачі подейкують, що їм допоміг землетрус. 

— Принаймні ти визнаєш, що Семеро Героїв з Герґена поклали на лопатки Великоногих, хоч їх було в сотню разів менше? 

— Так точно, сер. Але це матусині казочки, сер. Цього не було насправді. 

— Ти називаєш мою матінку брехухою, хлопче? 

— Аж ніяк, сер, — хутко заперечив лейтенант Шершеннь. 

— Тоді ти підтверджуєш, що Барон Хуткотрутень самотужки переміг армію Сливового пудингу і з’їв їхню Султану? 

— Я йому заздрю, сер, — лейтенант знову зиркнув на шеренги. Чоловіки були дуже голодні, хоч Іржавський віддавав перевагу слову «стрункі». Все було би ще гірше, якби їм на шляху не трапились опади варених лобстерів. — Е… як гадаєте, сер, може, варто попіклуватися про бойові порядки, зважаючи на те, як мало часу в нас залишилося? 

— Як на мене, у них все чистенько. Відважні чоловіки жадають боротьби! 

— Так точно, сер. Але я мав на увазі… краще… гм… розташування, сер.