Страница 63 из 76
— Послухай… — прошипів Ахмед. — Принц Кадрам замовив убивство свого брата… Як краще продемонструвати… віроломство пожирачів сосисок… що вбивають миротворця…
— Свого рідного брата? І ти хочеш, щоби я в це повірив?
— У посольство надходили… зашифровані… повідомлення…
— Старому послу? Я в це не вірю!
Якусь мить Ахмед стояв непорушно.
— А ти й справді не віриш, еге ж? — мовив він. — Не скупися, сер Семюел. Стався до людей по-справжньому однаково. Дай хапонцям право бути лукавими мерзотниками, добре? Посол, щоб ти знав, зарозумілий дурень. Анк-Морпорк не має монополії на таких типів. Але всі повідомлення спочатку отримує його заступник. Він… амбітний молодий чоловік…
Ваймз послабив хватку.
— Він? Я зразу ж подумав, що він хитрун!
— Підозрюю, ти ще й прийняв його за хапонця, але я тебе розумію.
— І ти розшифрував цей код, чи не так?
— Ой, перестань. Хіба ти не читаєш писанину Ветінарі догори дриґом, коли стоїш у нього перед столом? Крім того, я поліцейський принца Кадрама…
— То він твій господар, правильно?
— А кого ти обереш своїм господарем, сер Семюел, коли опинишся на роздоріжжі?
Двоє чоловіків стояли, зімкнувшись поглядами. Ахмед хрипко сопів.
Ваймз відійшов назад.
— Ці повідомлення… ти їх маєш?
— О, так. Із його печаткою. — Ахмед потер собі шию.
— О боги. Оригінали? Я думав, вони лежать за сімома замками.
— А вони і лежали. В посольстві. Але під час пожежі треба було багато рук, щоб перенести важливі документи в безпечне місце. Ця пожежа була дуже… до речі.
— Смертний вирок для рідного брата… що ж, таке в суді не оскаржиш…
— У якому суді? Король і є закон. — Ахмед сів. — Ми не такі, як ви. Ви вбиваєте королів.
— Я віддаю перевагу слову «страчуємо». І то тільки раз, і то дуже давно, — уточнив Ваймз. — Це тому ти мене сюди затягнув? До чого вся ця драма? Міг приїхати до мене в Анк-Морпорк!
— Ти підозріливий чоловік, командоре. Ти б мені повірив? Крім того, я мусив витягти звідти принца Куфуру, поки він не, ха‑ха, «вмер від отриманих поранень».
— А де зараз принц?
— Неподалік. У безпеці. Запевняю тебе, в пустелі йому набагато безпечніше, ніж в Анк-Морпорку.
— А як він почувається?
— Вже краще. За ним доглядає одна старенька пані, якій я довіряю.
— Твоя матінка?
— Фу ти, ні! Моя матінка — д’реґ! Вона би смертельно образилась, якби я їй довіряв. Вона би сказала, що погано мене виховала.
На цей раз він побачив вираз Ваймзового обличчя.
— Вважаєш мене освіченим варваром?
— Скажімо так, я би дав Сніжку Слоупсу шанс.
— Справді? Озирнись довкола, сер Семюел. Твоя… патрульна ділянка… це місто, яке ти можеш обійти за пів години. Моя ж налічує два мільйони квадратних миль пустелі й гір. Мої товариші — шабля і верблюд — не найкращі співрозмовники, повір мені на слово. О, в містечках та містах інші вартові. Вони мислять просто. А я блукаю пустирями і женуся за розбійниками і вбивцями, за п’ять сотень миль від будь-кого, хто зі мною заодно, тому мені важливо вселяти страх і завдавати першого удару, бо на другий часу вже може не бути. Вважаю, що я певною мірою чесний чоловік. Я пережив сім років навчання в Анк-Морпоркській приватній школі, де джентльменські сини дивилися на мене з погордою. Запевняю, порівняно з цим життя серед д’реґів — пісня. А ще я швидко і недорого чиню правосуддя.
— Я знаю, як тобі дісталось твоє прізвисько…
Ахмед стенув плечима.
— Чоловік отруїв воду. Єдиний колодязь у радіусі двадцяти миль. Загинуло п’ятеро чоловіків, семеро жінок, тринадцятеро дітей і тридцять один верблюд. Серед них були дуже навіть цінні верблюди. Я отримав свідчення від чоловіка, який продав йому отруту, і від надійного свідка, який бачив його біля криниці тої зловісної ночі. Отримавши свідчення від його слуги, я вже не бачив сенсу чекати цілу годину.
— Іноді ми проводимо судові розгляди, — жваво мовив Ваймз.
— Так. Слово за вашим лордом Ветінарі. Та коли біля мене немає нікого в радіусі п’ятисот миль, я сам собі закон. — Ахмед махнув рукою. — О, я не сумніваюся, що він почав би виправдовуватись і скинув би вину на нещасливе дитинство чи якийсь компульсивний колодязе-отруювальний розлад. Та мною рухає компульсивне бажання відтинати голови боягузливим вбивцям.
Ваймз здався. Чоловік мав рацію. Чоловік практично був втіленням раціональності.
— Кожному своє, — сказав він.
— Він отримав «своє» шаблею, — сказав Ахмед. — Ну чого ти так скривився, я ж пожартував. Я знав, що Принц замишляє, і подумав собі: так не годиться. Якби він убив якогось анк-морпоркського лорда, то це була би звичайна політична справа. Але це… Я подумав: який сенс гнатися за дурними людцями по горах, коли ти — частина великого злочину? Принц хоче об’єднати всю Хапонію. Особисто мені імпонують маленькі племена та країни, і навіть їхні маленькі війни. Але я не проти, якщо вони воюватимуть з Анк-Морпорком, бо вони так захотіли, чи через ваші жахливі звички, чи бездумну зарозумілість… є стільки причин для війни з Анк-Морпорком. Але брехня — не серед них.
— Я розумію, про що ти, — мовив Ваймз.
— Але що я можу зробити сам-один? Арештувати мого Принца? Я його поліцейський, як ти для Ветінарі.
— Ні. Я — представник закону.
— Я знаю, що навіть королям потрібні поліцейські.
Ваймз задумливо глянув на залиту місячним сяйвом пустелю.
Десь там була анк-морпоркська армія, чи те, що від неї залишилося. А десь там на них чекала хапонська армія. І тисячі чоловіків, які за звичних обставин цілком могли би подружитися, кинуться один на одного і почнуть вбивати, після чого в них буде вагомий привід робити це знову і знову…
Він пам’ятав, як дітваком слухав розмови старців про війну. В його часи не було багато воєн. Міста-держави рівнини Сто зазвичай намагалися розорити одні одних, або Гільдія найманців вирішувала все на індивідуальних умовах. Більшість часу люди просто сперечалися, і хоч це неабияк допікало, все ж краще так, ніж меч у печінці.
З описів повних крові калюж чи кінцівок, що літали в повітрі, найбільше йому запам’ятались слова одного старця:
— Якщо твоя нога застрягла в чомусь, краще не дивитися, в чому саме, якщо не хочеш побачити вміст свого шлунка, — він так і не пояснив, що це означає. Але інші старці, схоже, знали. В кожному разі, гірших пояснень за ті, що собі вигадував Ваймз, не було. Та він пригадував, що ті старці, які більшість часу проводили на лавочці під сонцем, мали на трьох п’ять рук, п’ять очей, чотири з половиною ноги і два і три чверті обличчя. І сімнадцять вух (Божевільний Вінстон тягав із собою колекцію і лякав нею сполоханих хлопчаків).
— Він хоче почати війну… — Ваймз мусив розтулити рота, бо ця божевільна ідея просто в голові не вкладалася. Чоловік, якого всі вважали чесним, шляхетним і добрим, хотів війни.
— О, так, — мовив Ахмед. — Ніщо так не об’єднує людей, як добра війна.
Як можна було знайти управу на когось, хто так мислить? Ваймз запитував себе. Простий вбивця — що ж, тут є з чого вибирати. Він мав управу на простих убивць. Є злочинці і є полісмени, і вони дивним чином одні одних збалансовують, як та дитяча гойдалка. Але якщо хтось сяде з одного краю і вирішить розпочати війну, як, во ім’я семи дияволів, його переважити? Хіба що знайти поліцейського розміром із країну.
Не можна винити солдатів. Вони лише пішли волонтерами, а їх уже скеровують у правильному напрямку.
Щось клацнуло об повалену колону. Ваймз глянув униз і витягнув із кишені кийок. Той зблиснув у місячному сяйві.
Яка користь від цієї бісової штуки? Єдине, що вона дає — це змогу переслідувати дрібних злочинців, які вчиняють дрібні злочини. Та він не міг нічого вдіяти зі злочинами такими масштабними, що їх навіть не видно. Бо ви в них живете. Тож… безпечніше мати справу з дрібними злочинами, Семе Ваймз.