Джинґо

Важкі часи вимагають важких рішень. 

— Сер? — приглушено мовив Колон, уткнувшись лицем у килим. 

— Так, сержанте? 

— Хотів у вас запитати… Як ви… цей… спустили віслюка? 

— Вмовив його, сержанте. 

— Що? Лише вмовляння? 

— Так, сержанте. Вмовляння. І, звісно ж, кийок. 

— А! Я знав… 

— Для того, щоб спустили віслюка з мінарету, — мовив Патрицій, пролітаючи над пустелею, що звивалась попід ними, — потрібно знайти ту його частину, яка всерйоз надумала спуститися. 

Вітер влігся. Птаха на вершині скелі стулила на ніч дзьоба. Ваймз чув лише шурхотіння дрібних пустельних істот. 

Тоді голос Ахмеда промовив: 

— Я щиро вражений, сер Семюел. 

Ваймз глибоко вдихнув. 

— Знаєш, а ти незле мене надурив, — сказав він. — «Щоб ваші чересла були повні сім’я». Непогано. Я справді думав, що ти лише… — він затнувся. Та Ахмед продовжив замість нього: 

— …ще один верблюдар із рушником на голові? Ой-вей. І все так добре йшло, аж дотепер, сер Семюел. Принц був неабияк вражений. 

— Ой, та годі тобі. Ти тільки те й робив, що недвозначно висловлювався про дині. Що я мав думати? 

— Не хвилюйся, сер Семюел. Я це сприймаю як комплімент. Можеш обернутися. Я й не думаю тебе скривдити, хіба ти втнеш якусь… дурню. 

Ваймз обернувся. У вечірній зорі було видно лише обриси. 

— Бачу, тобі сподобалась місцина, — мовив Ахмед. — Люди Тактикуса збудували це для нього, коли він намагався завоювати Хапонію. Звісно, згідно з нинішніми стандартами, це важко назвати містом. Це скоріше попередження: «Ми тут і тут залишимося». А тоді вітер змінився. 

— Це ти вбив Сніжка Слоупса, чи не так? 

— Я віддаю перевагу слову «стратив». Можу показати зізнання, яке він перед тим підписав. 

— Із власної волі? 

— Більш-менш. 

— Що? 

— Скажімо так, я перелічив йому інші альтернативи. А потім люб’язно залишив тобі блокнот. Зрештою, я не хотів, щоб ти втратив інтерес. І не треба робити таке лице, сер Семюел. Ти мені потрібний. 

— Звідки ти знаєш, яке в мене лице? 

— Здогадуюсь. У кожному разі, Гільдія найманців отримала на нього замовлення. І, за щасливим збігом обставин, я є членом Гільдії. 

— Ти? — Ваймз так і не зміг втримати слово за зубами. А зрештою, чом би й не він? Дітисьок за тисячі миль відправляють на навчання в Гільдію найманців… 

— О, так. Мені сказали, що це будуть найкращі роки мого життя. Я був у Гадючому Домі. Вища школа! Вища школа! Найвищіша! — він зітхнув, як принц, і схаркнув, як верблюдар. — Заплющуючи очі, я досі пригадую смак тої особливої солодкої підливки, яку нам готували по понеділках. Боже мій, як линуть спогади… Пригадую кожнісіньку болотисту вуличку. А пан Нудль досі продає ті жахливі сосиски в тісті на Патоковидобувному тракті? 

— Так. 

— Той самий старий Нудль, еге ж? 

— І ті самі сосиски. 

— Незабутній смак. 

— І не кажи. 

— Ні, не треба різких рухів, сер Семюел. Інакше, боюся, мені доведеться перерізати тобі горлянку. Ти не довіряєш мені, а я не довіряю тобі. 

— Нащо ти мене сюди затягнув? 

— Затягнув? Мені довелося саботувати власний корабель, щоб ти мене не загубив! 

— Так, але… ти… знав, як я відреагую, — у Ваймза стиснулося серце. Всі знали, як відреагує Сем Ваймз… 

— Так. Хочеш сигаретку, сер Семюел? 

— Я думав, ти смокчеш ті кляті гвоздики. 

— В Анк-Морпорку — так. Куди б ти не пішов, завжди будь трохи чужоземцем, бо всім відомо, що чужоземці злегка пришиблені. Тим паче, ці сигарети доволі непогані. 

— Свіжозібрані в пустелі? 

— Ха! Так, всі знають, що хапонські цигарки крутять з верблюжого лайна, — спалахнув сірник, і якоїсь короткої миті Ваймз помітив у його світлі горбатий ніс Ахмеда, що запалив йому цигарку. — На жаль, це той випадок, коли упередження небезпідставні. Ні, ці цигарки приїхали аж із Сумтрі. Острова, де, подейкують, живуть жінки без душ. Та я особисто в цьому сумніваюся. 

Ваймз побачив у пітьмі руку, що тримала пачку. На якусь коротку мить він задумався, чи зможе її схопити і… 

— Як у тебе з удачею? — запитав Ахмед. 

— Поганенько, мабуть. 

— Добре. Чоловік має знати, скільки йому відміряно удачі. Хочеш, я скажу тобі, сер Семюел, звідки я знаю, що ти хороша людина? — У світлі висхідного місяця Ваймз побачив, як Ахмед витягає мундштук, вставляє туди цигарку і майже витончено її запалює. 

— Звичайно. 

— Після замаху на Принца я підозрював усіх. Але ти підозрював лише своїх. Тобі в голові не вкладалося, що це міг зробити хтось із хапонців. Бо інакше ти був би в одному ряду з такими, як сержант Колон і всіма, хто думає, що хапонські файки крутять із верблюжого посліду. 

— Чий ти поліцейський? 

— Скажімо так, я отримую свій пай як валі принца Кадрама. 

— Тоді не думаю, що прямо зараз він тобою дуже задоволений. Ти ж мав глядіти його брата, чи не так? — «Як і я», — подумав Ваймз. Але вже що маємо… 

— Так. І ми так само думали, сер Семюел. Ти думав на своїх, я — на своїх. Різниця лиш у тому, що я мав рацію. Смерть Куфури замишляли в Хапонії. 

— О, та невже? Вони хотіли, щоб Варта в це повірила… 

— Ні, сер Семюел. Важливо те, які думки хтось хотів навіяти тобі. 

— Справді? Що ж, ти помиляєшся. Вся ця історія зі склом і піском на землі, я все… відразу… зрозумів… 

Його голос затихнув. 

Через якийсь час Ахмед сказав, майже співчутливо: 

— Так, зрозумів. 

— Дідько. 

— Але в дечому ти мав рацію. Першочергово Оссі заплатили в доларах. Але потім хтось вломився до нього в кімнату і, подбавши про те, щоб більшість уламків опинились назовні, замінив гроші. І розсипав усюди пісок. Чесно кажучи, мені здалося, що пісок — це вже занадто. Навіть тупий на це не поведеться. Так вони хотіли, щоб це скидалось на кепсько спланований напад. 

— Хто це зробив? — запитав Ваймз. 

— А, дрібний злодюжка. Боб-Боб Крутьйойо. Він навіть до пуття не знав, навіщо це робить, але знав, що хтось йому за це заплатить. Хочу відзначити твоє місто, командоре. Бо в ньому завжди можна знайти когось, хто за гроші зробить що завгодно. 

— Хтось же йому заплатив. 

— Чолов’яга, якого він зустрів у пабі. 

Ваймз похмуро кивнув. Дивовижно, скільки людей готові мати справу з першим-ліпшим чолов’ягою з пабу. 

— В це легко повірити, — сказав він. 

— Розумієш, якщо навіть грізний командор Ваймз, відомий деяким старшим хапонським політикам як непіддатливо чесна і педантична людина, якій трохи бракує кебети… навіть якщо він заперечував, що за цим стоїть його народ — що ж, світ уважно спостерігає. І скоро світ дізнається. Починати війну через якусь каменюку? Що ж… це якось дивно. Усі країни мають різні каменюки біля своїх берегів. А от починати війну через якогось заморського собацюру, який вбив чоловіка, що приїхав із мирним візитом… до цього, думаю, світ поставиться з розумінням. 

— Бракує кебети? — перепитав Ваймз. 

— О, не треба так засмучуватися, командоре. Це стосується пожежі в посольстві. Ти поводився вкрай відважно. 

— Я був збіса нажаханий! 

— Що ж, тут тонка межа. Це єдине, чого я не передбачив. 

Ваймзова голова зараз нагадувала хаотичний стіл для снукеру, на якому чорна куля раптом залетіла в лузу. 

— То ти передбачив пожежу? 

— В будівлі не мало бути людей… 

Ваймз наважився. Його руки схопили Ахмеда за шию і з гуркотом притиснули до колони. 

— Та жінка опинилася в пастці! 

— Так… треба… було! — захрипів Ахмед. — Треба… було… якось… відвернути… увагу! Його… життя… було… в небезпеці, я мусив його звідти витягнути! Я не… знав… про ту… жінку, а потім вже було пізно… клянуся! 

Крізь багряну пелену люті Ваймз відчув, як щось вкололо його в живіт. Опустивши очі, він побачив ніж, що магічно з’явився в другій руці чоловіка.