Страница 62 из 76
Важкі часи вимагають важких рішень.
— Сер? — приглушено мовив Колон, уткнувшись лицем у килим.
— Так, сержанте?
— Хотів у вас запитати… Як ви… цей… спустили віслюка?
— Вмовив його, сержанте.
— Що? Лише вмовляння?
— Так, сержанте. Вмовляння. І, звісно ж, кийок.
— А! Я знав…
— Для того, щоб спустили віслюка з мінарету, — мовив Патрицій, пролітаючи над пустелею, що звивалась попід ними, — потрібно знайти ту його частину, яка всерйоз надумала спуститися.
Вітер влігся. Птаха на вершині скелі стулила на ніч дзьоба. Ваймз чув лише шурхотіння дрібних пустельних істот.
Тоді голос Ахмеда промовив:
— Я щиро вражений, сер Семюел.
Ваймз глибоко вдихнув.
— Знаєш, а ти незле мене надурив, — сказав він. — «Щоб ваші чересла були повні сім’я». Непогано. Я справді думав, що ти лише… — він затнувся. Та Ахмед продовжив замість нього:
— …ще один верблюдар із рушником на голові? Ой-вей. І все так добре йшло, аж дотепер, сер Семюел. Принц був неабияк вражений.
— Ой, та годі тобі. Ти тільки те й робив, що недвозначно висловлювався про дині. Що я мав думати?
— Не хвилюйся, сер Семюел. Я це сприймаю як комплімент. Можеш обернутися. Я й не думаю тебе скривдити, хіба ти втнеш якусь… дурню.
Ваймз обернувся. У вечірній зорі було видно лише обриси.
— Бачу, тобі сподобалась місцина, — мовив Ахмед. — Люди Тактикуса збудували це для нього, коли він намагався завоювати Хапонію. Звісно, згідно з нинішніми стандартами, це важко назвати містом. Це скоріше попередження: «Ми тут і тут залишимося». А тоді вітер змінився.
— Це ти вбив Сніжка Слоупса, чи не так?
— Я віддаю перевагу слову «стратив». Можу показати зізнання, яке він перед тим підписав.
— Із власної волі?
— Більш-менш.
— Що?
— Скажімо так, я перелічив йому інші альтернативи. А потім люб’язно залишив тобі блокнот. Зрештою, я не хотів, щоб ти втратив інтерес. І не треба робити таке лице, сер Семюел. Ти мені потрібний.
— Звідки ти знаєш, яке в мене лице?
— Здогадуюсь. У кожному разі, Гільдія найманців отримала на нього замовлення. І, за щасливим збігом обставин, я є членом Гільдії.
— Ти? — Ваймз так і не зміг втримати слово за зубами. А зрештою, чом би й не він? Дітисьок за тисячі миль відправляють на навчання в Гільдію найманців…
— О, так. Мені сказали, що це будуть найкращі роки мого життя. Я був у Гадючому Домі. Вища школа! Вища школа! Найвищіша! — він зітхнув, як принц, і схаркнув, як верблюдар. — Заплющуючи очі, я досі пригадую смак тої особливої солодкої підливки, яку нам готували по понеділках. Боже мій, як линуть спогади… Пригадую кожнісіньку болотисту вуличку. А пан Нудль досі продає ті жахливі сосиски в тісті на Патоковидобувному тракті?
— Так.
— Той самий старий Нудль, еге ж?
— І ті самі сосиски.
— Незабутній смак.
— І не кажи.
— Ні, не треба різких рухів, сер Семюел. Інакше, боюся, мені доведеться перерізати тобі горлянку. Ти не довіряєш мені, а я не довіряю тобі.
— Нащо ти мене сюди затягнув?
— Затягнув? Мені довелося саботувати власний корабель, щоб ти мене не загубив!
— Так, але… ти… знав, як я відреагую, — у Ваймза стиснулося серце. Всі знали, як відреагує Сем Ваймз…
— Так. Хочеш сигаретку, сер Семюел?
— Я думав, ти смокчеш ті кляті гвоздики.
— В Анк-Морпорку — так. Куди б ти не пішов, завжди будь трохи чужоземцем, бо всім відомо, що чужоземці злегка пришиблені. Тим паче, ці сигарети доволі непогані.
— Свіжозібрані в пустелі?
— Ха! Так, всі знають, що хапонські цигарки крутять з верблюжого лайна, — спалахнув сірник, і якоїсь короткої миті Ваймз помітив у його світлі горбатий ніс Ахмеда, що запалив йому цигарку. — На жаль, це той випадок, коли упередження небезпідставні. Ні, ці цигарки приїхали аж із Сумтрі. Острова, де, подейкують, живуть жінки без душ. Та я особисто в цьому сумніваюся.
Ваймз побачив у пітьмі руку, що тримала пачку. На якусь коротку мить він задумався, чи зможе її схопити і…
— Як у тебе з удачею? — запитав Ахмед.
— Поганенько, мабуть.
— Добре. Чоловік має знати, скільки йому відміряно удачі. Хочеш, я скажу тобі, сер Семюел, звідки я знаю, що ти хороша людина? — У світлі висхідного місяця Ваймз побачив, як Ахмед витягає мундштук, вставляє туди цигарку і майже витончено її запалює.
— Звичайно.
— Після замаху на Принца я підозрював усіх. Але ти підозрював лише своїх. Тобі в голові не вкладалося, що це міг зробити хтось із хапонців. Бо інакше ти був би в одному ряду з такими, як сержант Колон і всіма, хто думає, що хапонські файки крутять із верблюжого посліду.
— Чий ти поліцейський?
— Скажімо так, я отримую свій пай як валі принца Кадрама.
— Тоді не думаю, що прямо зараз він тобою дуже задоволений. Ти ж мав глядіти його брата, чи не так? — «Як і я», — подумав Ваймз. Але вже що маємо…
— Так. І ми так само думали, сер Семюел. Ти думав на своїх, я — на своїх. Різниця лиш у тому, що я мав рацію. Смерть Куфури замишляли в Хапонії.
— О, та невже? Вони хотіли, щоб Варта в це повірила…
— Ні, сер Семюел. Важливо те, які думки хтось хотів навіяти тобі.
— Справді? Що ж, ти помиляєшся. Вся ця історія зі склом і піском на землі, я все… відразу… зрозумів…
Його голос затихнув.
Через якийсь час Ахмед сказав, майже співчутливо:
— Так, зрозумів.
— Дідько.
— Але в дечому ти мав рацію. Першочергово Оссі заплатили в доларах. Але потім хтось вломився до нього в кімнату і, подбавши про те, щоб більшість уламків опинились назовні, замінив гроші. І розсипав усюди пісок. Чесно кажучи, мені здалося, що пісок — це вже занадто. Навіть тупий на це не поведеться. Так вони хотіли, щоб це скидалось на кепсько спланований напад.
— Хто це зробив? — запитав Ваймз.
— А, дрібний злодюжка. Боб-Боб Крутьйойо. Він навіть до пуття не знав, навіщо це робить, але знав, що хтось йому за це заплатить. Хочу відзначити твоє місто, командоре. Бо в ньому завжди можна знайти когось, хто за гроші зробить що завгодно.
— Хтось же йому заплатив.
— Чолов’яга, якого він зустрів у пабі.
Ваймз похмуро кивнув. Дивовижно, скільки людей готові мати справу з першим-ліпшим чолов’ягою з пабу.
— В це легко повірити, — сказав він.
— Розумієш, якщо навіть грізний командор Ваймз, відомий деяким старшим хапонським політикам як непіддатливо чесна і педантична людина, якій трохи бракує кебети… навіть якщо він заперечував, що за цим стоїть його народ — що ж, світ уважно спостерігає. І скоро світ дізнається. Починати війну через якусь каменюку? Що ж… це якось дивно. Усі країни мають різні каменюки біля своїх берегів. А от починати війну через якогось заморського собацюру, який вбив чоловіка, що приїхав із мирним візитом… до цього, думаю, світ поставиться з розумінням.
— Бракує кебети? — перепитав Ваймз.
— О, не треба так засмучуватися, командоре. Це стосується пожежі в посольстві. Ти поводився вкрай відважно.
— Я був збіса нажаханий!
— Що ж, тут тонка межа. Це єдине, чого я не передбачив.
Ваймзова голова зараз нагадувала хаотичний стіл для снукеру, на якому чорна куля раптом залетіла в лузу.
— То ти передбачив пожежу?
— В будівлі не мало бути людей…
Ваймз наважився. Його руки схопили Ахмеда за шию і з гуркотом притиснули до колони.
— Та жінка опинилася в пастці!
— Так… треба… було! — захрипів Ахмед. — Треба… було… якось… відвернути… увагу! Його… життя… було… в небезпеці, я мусив його звідти витягнути! Я не… знав… про ту… жінку, а потім вже було пізно… клянуся!
Крізь багряну пелену люті Ваймз відчув, як щось вкололо його в живіт. Опустивши очі, він побачив ніж, що магічно з’явився в другій руці чоловіка.