Джинґо

Ваймз уже заблукав. Так, було сонце, але воно лише вказувало напрямок, обпікаючи йому половину обличчя. 

І верблюд погойдувався з боку в бік. Не існувало реальних способів визначити відстань, хіба що за стадією геморою. 

«Я сиджу на верблюді з пов’язкою на очах; верхи на верблюді їде д’реґ, про них кажуть, що вони найненадійніший народ у світі. Та я майже переконаний, що він мене не вб’є». 

— Тож, — озвався він, м’яко похитуючись з боку в бік, — міг би вже й сказати. Чому Ахмед-71-година? 

— Він вбив чоловіка, — мовив Джаббар. 

— І д’реґів обурюють такі дрібнички? 

— У його власному наметі! Коли той гостював у нього майже три дні! Якби він почекав ще годину… 

— О, ясно. Справді погані манери. І чим цей чоловік таке заслужив? 

— Нічим! Втім… 

— Так? 

— Він таки вбив Ель-Ісу, — судячи з інтонації д’реґа, ця обставина ніяк не виправдовувала вчинок, але задля повноти викладу її потрібно було вказати. 

— Хто вона така? 

— Ель-Іса — це селище. Він отруїв колодязь. Через релігійні розбіжності, — додав він. — Слово за слово… та нехай навіть так, взяти і знехтувати традицією гостинності… 

— Так, розумію, це жахливо. Майже… неввічливо. 

— Ця година мала значення. Дечого просто не можна робити. 

— Принаймні в цьому ви маєте рацію. 

Ближче до полудня Джаббар дозволив йому зняти пов’язку. З піску стриміли витесані вітрами горби чорного каменю. Ваймзу здалося, що безлюднішого місця він ще не бачив. 

— Подейкують, тут колись було зелено, — мовив Джаббар. — Земля була щедро зрошена. 

— А що сталося? 

— Вітер змінився. 

Коли сонце вже заходило, вони дійшли до ваді між іще сильніше стесаних вітром скель, які почали набувати свого первісного виду завдяки довгим тіням, що поглиблювали мілкі западини. 

— Це будівлі, чи не так? — запитав Ваймз. 

— Колись давним-давно тут було місто. Ти хіба не знав? 

— Звідки мені знати? 

— Твій народ його збудував. Його назвали Тактикус. На честь вашого воїна. 

Ваймз дивився на покришені стіни та повалені колони. 

— На його честь назвали місто… — сказав він ніби до себе. 

Джаббар штурхнув його. 

— За тобою слідкує Ахмед, — повідомив він. 

— Я його ніде не бачу. 

— Ясно що. Злазь. Сподіваюся, ми ще зустрінемось у твоїй версії раю. 

— Так, так… 

Джаббар розвернув верблюда. Той потрюхикав явно швидше, ніж ішов сюди. 

Якийсь час Ваймз сидів на камені. Навкруги не було чути ані звуку, крім свисту вітрів між скель і крику якоїсь птахи вдалині. 

Йому здалося, він чує стукіт свого серця. 

— Біп… біп… дзинь… — бісик-органайзер звучав стривожено і непевно. 

Ваймз зітхнув. 

— Так? Зустріч із Ахмедом-71-годиною, та? 

— Е… ні… — мовив демон. — Е… помічено хапонський флот… е… 

— Кораблі пустелі, так? 

— Е… біп… помилка код 746, дивергентна темпоральна нестабільність… 

Ваймз потряс коробочкою. 

— Ти зламався? — запитав він. — Досі озвучуєш мені чужі зустрічі, дурацька коробко! 

— Е… зустрічі призначені для командора Семюела Ваймза… 

— Це я! 

— Котрий із вас? — запитав бісик. 

— Що? 

— …біп… 

Більше він відмовлявся казати. Ваймз уже хотів було пожбурити його кудись далеко, але Сибіл засмутиться, коли дізнається. Він засунув його назад у кишеню і знову спробував зосередитися на краєвиді. Те, на чому він сидів, могло колись бути частиною колони. Неподалік Ваймз бачив інші її частини, а тоді зрозумів, що купа каміння була обваленою стіною. Він пішов до неї, відлунюючи кроками від скель, і зрозумів, що ходить між старих будівель чи там, де вони колись стояли. Ось руїни сходів, а ось — пеньок від колони. 

Один був вищий за інші. Він підтягнувся і виявив на його пласкій поверхні дві здоровенні ступні. Тут, певно, стояла статуя. І стояла вона, мабуть, наскільки вистачає Ваймзових знань, у якійсь шляхетній позі. Тепер від неї залишилися тільки ступні, обрубані на кісточках. У них був не надто шляхетний вигляд. 

Спустившись знову на землю, він побачив глибоко викарбуваний на постаменті напис, захищений із підвітряного боку. Ваймз спробував прочитати його в слабкому світлі: 

«AB HOC POSSUM VIDERE DOMUM TUUM» 

Ну… «domum tuum» означає «твій дім», правда?.. а «videre» означає «я бачу»… 

— Тобто? — сказав він уголос. — «Я бачу звідси твій дім?» У цій сентенції мало шляхетності. 

— Гадаю, тут більше про хвастощі й залякування, сер Семюел, — озвався Ахмед-71-година. — Завжди думав, що це притаманно Анк-Морпорку. 

Ваймз навіть не поворушився. Голос долинав прямо з-за спини. 

І то був Ахмедів голос. Але йому бракувало ноток верблюжої слини та гравію, які ще були присутні в Анк-Морпорку. Тепер він говорив, як джентльмен. 

— Тут особливе відлуння, — вів далі Ахмед. — Я можу бути де завгодно. Можу просто зараз цілити в тебе з арбалета. 

— Але ти з нього не вистрілиш. Надто багато ми поставили на карту. 

— О, то існує злодійський кодекс честі? 

— Не знаю, — відповів Ваймз. Ну що ж… пора перевірити, що мертвіше — його хватка чи він сам. — А поліцейський кодекс честі? 

У сержанта Колона округлилися очі. 

— Нахилитись набік? — запитав він. 

— Так управляють магічними килимами, — спокійно мовив лорд Ветінарі. 

— Та, але якщо я впаду? 

— У нас буде більше місця, — бездушно відрізала Беті. — А якщо серйозно, ти, сержанте, і так вже ницо впав. 

— Неправда, — заперечив Колон, розпростершись на весь килим і міцно вчепившись пальцями за краї. — Неприродно, коли єдине, що тебе оберігає від того, щоби захляпати все навколо — це шмат тканини. 

Патрицій зиркнув униз. 

— Ми не пролітаємо над водою, сержанте. 

— Я сказав саме те, що мав на увазі, сер! 

— Ми можемо трохи сповільнитися? — спиталась Беті. — Цей вітер посягає на мою приватність, якщо ви розумієте, про що я. 

Лорд Ветінарі зітхнув. 

— Ми і так не дуже швидко летимо. Підозрюю, тому що килим дуже старий. 

— Тут є навіть витерта дірка, — сказала Беті. 

— Заткнися, — наказав Колон. 

— Диви, я можу засунути туди палець… 

— Заткнися. 

— Помітив, як він трохи похитується, коли ти рухаєшся? 

— Заткнися. 

— Дивися, внизу пальми геть крихітні. 

— Ноббі, ти ж боїшся висоти, — сказав Колон. — Я знаю, що ти боїшся висоти. 

— Що за сексистські стереотипи! 

— Нічого подібного! 

— Саме так! Ти думаєш, ми тільки те і робимо, що підвертаємо ноги і скиглимо! Моїм завданням є довести тобі, що жінка нічим не гірша за чоловіка! 

— У твоєму випадку, Ноббі, вони фактично ідентичні. В тебе сонячний удар, ось в чому річ. Ти не жінка, Ноббі! 

Беті шморгнула носом. 

— Я від тебе іншого і не очікувала. 

— Але ти не жінка! 

— Це справа принципу. 

— Що ж, принаймні тепер у нас є транспорт, — втрутився лорд Ветінарі, натякаючи своїм тоном, що суперечка себе вичерпала. — На жаль, я так і не дізнався, де армія. 

— А! Я можу вам у цьому допомогти, сер! — Колон спробував відсалютувати, але знову вчепився в килим. — Я хитрощами вивідав, сер! 

— Невже? 

— Так точно, сер! Вона зараз в… е… Ен аль Самз ла Лайса, сер. 

Якусь мить килим летів у тиші. 

— «Куди сонце не світить»? — перепитав Патрицій. 

Знову тиша. Колон намагався ні на кого не дивитись. 

— А є така місцина Ґебра? — похмуро мовив Ноббі. 

— Так, Бе… капрале. Є. 

— Вони туди пішли. Звісно, можете не слухати жінку. 

— Гарна робота, капрале. Тоді нам слід летіти вздовж берега. 

Лорд Ветінарі розслабився. У цьому метушливому і непростому житті він ще ніколи не стрічав подібних Ноббі та Колону. Вони ні на мить не замовкали, та разом з тим було в них щось майже… заспокійливе. Він уважно вдивлявся у сірявий обрій, поки допотопний килим плив по небу кривими лініями. Він тримав під пахвою металевий циліндр, який йому змайстрував Леонард.