Страница 65 из 76
— Все добре з розташуванням. Дуже гарно вишикувані! Хіба ні? Сталева стіна, готова проштрикнути чорне серце хапонського агресора!
— Так точно, сер. Але — я розумію, що це навряд чи станеться, сер — але може бути так, що після того, як ми проштрикнемо серце хапонського агресора…
— …чорне серце… — виправив його Іржавський.
— …чорне серце хапонського агресора, сер, руки хапонського агресора, його ота і ота роти, сер, класично візьмуть нас у лещата.
— Пробивна сталева стіна була неабияк успішна під час другої війни з Квірмом!
— Ми її програли, сер.
— Але були збіса близькі до перемоги!
— Та однаково програли, сер.
— Лейтенанте, ким ти працював, коли був цивільним?
— Геодезистом, сер, і я вмію читати хапонською. Саме тому ви дали мені звання офіцера.
— То ти не вмієш воювати?
— Тільки рахувати, сер.
— Пф-ф! Прояви трохи відваги, чоловіче. Хоч закладаюсь, тобі не доведеться. У Шайтана Хапонського духу не стане розпочати битву. Він відступить, як тільки скуштує нашої сталі!
— Я розумію вашу точку зору, сер, — мовив ад’ютант, який дивився на хапонські шеренги і мав свою думку на ситуацію, що склалася.
І ось, що він думав: останні кілька років головне військо хапонської армії воювало зі всіма, з ким була охота. Його нехитрий розум підказував йому, що натепер солдати, які вижили, мали звичку залишатись живими наприкінці кожної битви. І також мали чималий досвід у протистоянні з різними ворогами. Дурні вже були мертві.
З іншого боку, нинішня анк-морпоркська армія ніколи не поставала перед ворогом, хоч досвід щоденного проживання в місті, принаймні в страшніших його районах, частково можна було зарахувати. Він поділяв думку генерала Тактикуса, що відвага, хоробрість та невгамовний людський дух — непогані якості, які все ж поступалися комбінації відваги, хоробрості, невгамовного людського духу і кількісної переваги шість до одного.
В Анк-Морпорку це звучало просто, думав він. Ми збиралися поплисти до Хапонії і захопити Аль Халі до обіду, попиваючи шербет із молодицями в Роксі. Хапонці побачили б нашу зброю і втекли.
Що ж, сьогодні вранці хапонці чудово все бачили. Однак поки що не втекли. Тільки багато зо сміху пирскали.
Ваймз закотив очі. Спрацювало… але як?
Він чув чимало добрих ораторів, і капітан Морква не був одним із них. Він затинався, губив нитку думки, повторювався і загалом все йшло шкереберть.
І все ж…
І все ж…
Він дивився на лиця, що дивились на Моркву. Серед них були д’реґи і кілька хапонців, які до них приєдналися, і Віллікінс зі своїм зріділим загоном. Вони слухали.
Це була якась магія. Він казав їм, що вони хороші хлопці, а вони ж бо знали, що це не так, але те, як він це сказав, змусило їх на якийсь час в це повірити. Ось знайшлася людина, яка вважає тебе шляхетним і гідним, і було б немислимо її розчаровувати. Ця промова була дзеркалом, що відбивало все, що люди хотіли почути. І він говорив це щиро.
І все одно чоловіки час до часу позирали на Ваймза і Ахмеда, і він бачив, як вони, кожен по-своєму, міркували: «Мабуть, це добра справа, якщо вони беруть у цьому участь». Він із соромом усвідомлював, що це була одна з переваг армії. Люди чекали від інших наказів.
— Це якийсь фокус? — запитав Ахмед.
— Ні. Він не знає таких фокусів, — озвалася Анґва. — Справді не знає. Ой-йой…
У рядах спалахнула сутичка.
Морква широким кроком попрямував туди і нахилився, загрібши у великий кулак рядового Бурка і д’реґа.
— Ви двоє, що тут відбувається?
— Він обізвав мене братом свині, сер!
— Брехун! Це ти назвав мене смердючим ганчіркоголовим!
Морква похитав головою.
— А ви ж так добре трималися, — сказав він скрушно. — В цьому справді немає потреби. Тепер я хочу, щоб ти, Гашелю, і ти, Вінсенте, потиснули один одному руки, гаразд? І перепросили один в одного, добре? Нам усім зараз нелегко, але я знаю, що глибоко в душі ви добрі хлопці…
Ваймз почув, як Ахмед буркнув: «О, оце він дарма…»
— …тому, якщо ви потиснете один одному руки, ми більше не будемо до цього повертатися.
Ваймз зиркнув на Ахмеда-71-годину. На його обличчі застиг оскал. Двоє забіяк дуже обережно торкнулися рук один одного, ніби очікували, що при потиску їх вдарить струмом.
— А тепер ти, Вінсенте, попроси вибачення в пана Гашеля…
Почулось неохоче «М’ні шкода».
— Шкода за…? — підштовхував його Морква.
— …за те, що обізвав його смердючим ганчіркоголовим…
— Чудово. Тепер ти, Гашелю, попроси пробачення в рядового Бурка.
Очі д’реґа металися в очницях, шукаючи шлях до відступу, яким би могло скористатися тіло. А тоді він здався.
— М’ні шкода…
— За…?
— М’ні шкода за те, що обізвав його братом свині…
Морква опустив двох чоловіків.
— Прекрасно! Переконаний, ви чудово поладнаєте, щойно ближче познайомитеся…
— Мені ж не привиділося, правда? — запитав Ахмед. — І не причулося? Це він щойно, як шкільний вчитель, говорив до Гашеля, який, наскільки мені відомо, одного разу так сильно зацідив чолов’язі в носа, що той опинився в нього в вусі?
— Ти все правильно почув, — запевнила його Анґва. — А тепер дивись на них.
Коли решта чоловіків знову перевели погляди на Моркву, задираки глянули один на одного, як ті нещасні, які щойно пройшли хрещення полум’яним соромом.
Рядовий Бурк сторожко запропонував Гашелю цигарку.
— Це працює лише, коли він поруч, — мовила Анґва. — Але ж таки працює.
Хоч би й надалі працювало, молився Ваймз.
Морква підійшов до верблюда, що став навколішках, і виліз на нього.
— Це ж Лютий шваґер Шакала, — похопився Ахмед. — Верблюд Джаббара! Він кусає всіх, хто пробує його осідлати!
— Так, але ж це Морква.
— Він навіть Джаббара кусає!
— А ти помітив, як вміло він виліз на верблюда? — запитав Ваймз. — Як на ньому сидить балахон? Тут він свій серед своїх. Хлопчина зростав у ґномській шахті. Йому знадобився всього лиш місяць, щоб вивчити моє рідне місто краще за мене.
Верблюд встав. Тепер стяг, подумав Ваймз, дайте йому стяг. Коли йдеш на війну, без стягу нікуди.
Як на замовлення, констебль Шкарбан передав спис із туго накрученим клаптем тканини. Констебль, схоже, пишався. Він зшив його в умовах повної секретності всього пів години тому. Коли серед твоїх знайомих є зомбі, завжди знайдеться голка з ниткою.
«Але не розгортай його, — подумав Ваймз. — Вони не повинні його бачити. Їм достатньо знати те, що вони маршируватимуть під стягом».
Морква махнув списом.
— І я обіцяю вам, — крикнув він, — якщо ми переможемо — ніхто й не згадає. Якщо програємо — ніхто не забуде!
Чи не найгірший бойовий клич, подумав Ваймз, після знаменитих слів генерала Підлі: «Нехай нам поперерізають горлянки, хлопці!», — але на нього жваво відреагували. І знову йому здалося, що спрацювала якась магія. Люди йшли за Морквою з цікавості.
— Що ж, гадаю, у тебе з’явилась армія, — сказав Ахмед. — Що тепер?
— Я — поліцейський. Як і ти. Зараз станеться злочин. По верблюдах, Ахмеде.
Ахмед йому вклонився.
— Я радий коритися білому офіцеру, ефенді.
— Я не мав на увазі…
— Ти колись їздив на верблюді, сер Семюел?
— Ні!
— О? — Ахмед ледь усміхнувся. — То просто штурхни його, щоб він зрушив із місця. А коли захочеш спинитися, з усієї сили вгати його ціпком і крикни «Хутхутхут!»
— Ви б’єте їх ціпками, щоб вони спинилися?
— А є якийсь інший спосіб? — здивувався Ахмед-71-година.
Його верблюд зиркнув на Ваймза, а тоді харкнув йому в око.
Принц Кадрам і його генерали, сидячи на конях, спостерігали за ворогом на відстані. Шеренги хапонських армій вишикувались перед Ґеброю. Як порівняти з ними, анк-морпоркські полки скидалися на групку туристів, які відбились від екскурсовода.