Джинґо

— Що він сказав? Що ти сказав? — запитав Ваймз. — Ти розмовляєш хапонською? 

— Не дуже добре, — скромно мовив Морква. — Мені ніяк не виходить загортанний звук… 

— Але… ти розумієш, що він сказав? 

— А, так. Між іншим, він вам страшенно вдячний. 

— Все гаразд, пане орiфф. Вiн вартовий.

— Але ти розмовляєш… 

Морква опустився на коліна і глянув на розбиту пляшку. 

— О, ну знаєте, як воно. Приходиш у нічну зміну по гарячу булку з кмином і заводиш балачку. Ви, мабуть, теж розумієте окремі слова, сер. 

— Ну… віндалу, може, але… 

— Це Палаюча бомба, сер. 

— Я в курсі, капітане. 

— Дуже кепсько. Хто б міг це зробити? 

— Просто зараз? — запитав Ваймз. — Пів міста, гадаю. 

Ваймз безпорадно зиркнув на Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пана Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пані Ґоріфф. Їхні обличчя… нічим не вирізнялися. Вони зазвичай були по той бік рук, що простягали тобі порцію карі чи кебабу. Іноді тут хазяйнував хлопчина. Крамниця відчинялася двічі на день: спозаранку і пізнього вечора, коли вулицями заправляли пекарі, злодії та вартові. 

Ваймзу ця місцина була відома як «Пересічні поживки». Ноббі Ноббс якось сказав, що Ґоріфф шукав таке слово, що означало б звичайний, повсякденний, простий і розпитував усіх довкола доти, поки не почув саме те, яке сподобалося йому за звучанням. 

— Ем… скажи йому… скажи йому, що ти залишишся тут, а я піду назад до штабу Варти і пошлю когось, щоб тебе замінити, — повідомив Ваймз. 

— Спасибі, — мовив Ґоріфф. 

— О, ви розу… — Ваймз почувався ідіотом. — Ну звісно, розумієте, скільки ви тут, п’ять, шість років? 

— Десять років, сер. 

— Справді? — якось занадто енергійно мовив Ваймз. — Так довго? Невже? Подумати тільки… що ж, мені пора… гарного вам ранку… 

Він квапливо вийшов у дощ. 

«Я вже роками тут тиняюся, — думав він, шльопаючи в темряві. — І я знаю, як вимовити «віндалу». І… «ко́рма»?.. Морква і п’яти хвилин там не пробув, а вже цвенькає їхньою мовою, як має бути». 

Чорт забирай, я можу порозумітися ґномською і хоча би сказати «Опустіть камінь, вас заарештовано» трольською, але… 

Важко ступаючи, він увійшов до штабу Варти, змоклий до нитки. 

Фред Колон мирно куняв за стійкою. Беручи до уваги той факт, що Ваймз усі ці роки знав Фреда, він зняв накидку особливо голосно. 

Коли він нарешті повісив накидку і розвернувся, сержант уже виструнчився у кріслі. 

— Я не знав, що ви сьогодні на чергуванні, пане Ваймз… 

— Можна неофіційно, Фреде, — відповів Ваймз. Він не мав нічого проти, коли окремі люди звертались до нього «пане». Дивно, але вони це заслужили. — Пошли, будь ласка, когось до «Пересічних поживків» у Скандальному провулку. Виникли певні проблеми. 

Він пішов до сходів. 

— Ви залишитеся, сер? — запитав Фред. 

— О, так, — похмуро відповів Ваймз. — Маю багато писанини. 

Дощ заливав Лешп так рясно, що острів міг і не рипатися з морської безодні. 

Більшість дослідників дрімали в човнах. На острові були будинки, проте… 

…щось у них було не так. 

Міцько Джексон визирнув з-за брезенту, що його він натягнув над палубою. З розпашілої землі здіймалась імла, що підсвічувалась поодинокими блискавками. 

У світлі шторму місто мало куди зловісніший вигляд. Там виднілися знайомі йому обриси колон, східців, арок і ще чогось — але були й інші… він здригнувся. 

Здавалось, ніби люди вже пробували додати і так стародавнім будівлям трохи людських ноток… 

Через його сина всі змушені були залишитися у своїх човнах. 

Того ранку група анк-морпоркських рибалок зійшла на берег у пошуках скарбів, якими — всі це знали — було всипане ложе океану, а знайшли натомість встелену плиточками підлогу, що добре розчистилась під дощем. Мозаїкою з гарненьких блакитно-білих квадратиків було викладено хвилі та мушлі, а посередині — кальмара. 

Побачивши це, Лес сказав: 

— А воно чималеньке, батьку. 

Роззирнувшись на вкриті водоростями будівлі, у всіх у головах зринула Думка, якої, втім, ніхто не озвучив, але яка складалася з безлічі інших маленьких думок, схожих на поодинокі брижки в ставках і маленькі бризки в чорних водах темниць, які збурювали в уяві образи клешень, що розмахують у глибинах, і всілякі чудасії, що іноді вимиваються на берег і потрапляють в сіті. Бувало, рибалки витягали таке, від виду чого будь-кого назавжди відвернуло б від риби. 

Зненацька всі перехотіли досліджувати, бо ж раптом на щось таке натраплять. 

Міцько Джексон заховав голову назад під накриття. 

— Чого ми не пливемо домів, батьку? — запитав його син. — Ти сказав, що від цієї місцини в тебе сирітки по шкірі. 

— Ну так, але вони анк-морпоркські сирітки, розумієш? І ніякому чужаку вони не дістануться. 

— Батьку? 

— Так, сину? 

— Ким був пан Гонґ? 

— А я звідки знаю? 

— Але ж коли ми поверталися до човнів, один із рибалок сказав: «Всі ми знаємо, що сталося з паном Гонґом, коли він відкрив рибну забігайлівку «Три веселі матроси» на місці старого храму бога риби на вулиці Даґон у ніч, коли місяць був уповні, правда?.. Що ж, я не знаю. 

— А… — Міцько Джексон завагався. Адже Лес уже дорослий хлопець… 

— Він… зачинився і кудись хутко звіявся. Настільки хутко, що забув дещо забрати. 

— Що саме? 

— Якщо тобі так цікаво… половину мочки вуха і одну нирку. 

— Круто! 

Човен нахилився, і почувся тріск дошок. Джексон різко відкинув накривку. Його зросило бризками. Десь неподалік у вологій темряві закричав голос: «Ти чого світильника не повісив, троюрідний брате шакала?» 

Джексон вийняв ліхтар і підняв його над головою. 

— Що ти робиш у територіальних водах Анк-Морпорка, проклятий верблюдожере? 

— Ці води належать нам! 

— Ми тут були перші! 

— Та? Ми тут були перші! 

— Ми перші тут були! 

— Ти пошкодив мій човен! Це не інакше як піратство! 

Вони були не єдині, хто кричав. У темряві зіштовхнулися дві флотилії. Бушприти позривали такелаж. Заскреготіли корпуси. Контрольована паніка — те, що звичайні люди називають мореплавством — обернулася нестямною панікою, що складалася з темряви, бризок і різного такелажу, що розтакелажувався. 

В такі моменти мають оживати стародавні морські традиції, що об’єднують усіх мореплавців проти їхнього спільного противника — голодного та безжального океану. 

Але замість того якраз цієї миті пан Аріф угрів пана Джексона веслом по голові. 

— Га-а? Що? 

Ваймз продер єдине око, що хоч якось реагувало. Воно узріло жахливе видиво. 

…Я зачетав йому його права, на шо, він відповів «Пішов в сраку, ментяра». Сержант Щебінь, зробив йому зауважиня, на шо, він сказав, ауч… 

«Може, мені багато що не виходить як слід, — думав Ваймз, — але я принаймні не граю знаками пунктуації у морський бій… 

Він відвернув голову від ламаної граматики Моркви. Під ним зсунулася гора паперів. 

Про Ваймзовий стіл уже ходили легенди. Якось на ньому лежали стоси паперів, але ті зсунулися, як то завше буває зі стосами, утворивши цей товстий, щільний шар, що дуже скидався на торф. Подейкували, під цими завалами досі лежали тарілки з недоїдками. Але ніхто не хотів туди заглядати. А деякі люди чули там ворушіння. 

Хтось ґречно кашлянув. Ваймз знову повернув голову і підвів очі на велике рожеве лице Віллікінса, дворецького леді Сибіл. Формально і його дворецького, хоч Ваймзу ця думка була неприємна. 

— Здається, вам варто прискоритися, сер Семюел. Я приніс вам парадну уніформу, а ваше приладдя для гоління лежить біля миски. 

— Що? Що? 

— За пів години ви маєте бути в академії. Леді Сибіл пообіцяла мені, якщо ви туди не з’явитеся, вона пустить ваші нутрощі на панчохи, сер. 

— Вона при тому всміхалась? — Ваймз нетвердо зіп’явся на ноги і поплентався до гарячої миски на мийній тумбочці.