Джинґо

Анґва різко його стулила. 

— Щось я ніяк не зустріну свою дівчину, — мовив Ноббі. — Нє, я-то зустрічаю дівчат, та вони, коли мене бачать, зразу ж тікають. 

— Незважаючи на крем. 

— Атож. 

— І вправляння. 

— Так. 

— Що ж, бачу, ти ґрунтовно підійшов до цього питання, — почала Анґва. — Поняття не маю, що ти робиш не так, — вона зітхнула. — А як у тебе справи з Витримкою Торочкою? Із вулиці В’язів. 

— У неї дерев’яна нога. 

— Що ж, тоді… Правда Пхачка, хороша дівчина, торгує молюсками і серцевидками на Слизькій вулиці. 

— Та прибацана? Від неї вічно тхне рибою. І ще в неї очі косять. 

— Втім, у неї свій бізнес. А ще вона готує божественну рибну юшку. 

— І ще в неї очі косять. 

— Не зовсім, Ноббі. 

— Так, але ви розумієте, про що я. 

Анґва мусила визнати, що таки розуміє. В Правди була косоокість навпаки. В неї очі аж вилазили, так заглядалися на вуха. Розмовляючи з нею, доводилось придушувати відчуття, що вона ось-ось розійдеться в різні боки. Втім, що не кажіть, а рибу вона патрала, як богиня. 

Анґва знову зітхнула. 

Їй було знайоме це відчуття. 

Їй казали, що хочуть споріднену душу і подругу, та рано чи пізно вимагали ще шовковисту шкіру і груди, на яких можна було б випасати худобу. 

Але не Морква. Ця його риса майже… майже дратувала. Вона здогадувалась, що він би не заперечував, якби вона зголила волосся чи відростила бороду. І справа не в тому, що він би цього не помітив, він би просто не мав нічого проти, і з певних причин це дуже дратувало. 

— Єдине, що можу сказати, — мовила вона, — жінок часто притягують чоловіки, які їх можуть розсмішити. 

У Ноббі прояснилося лице. 

— Справді? — спитав він. — Ну, з цим у мене немає проблем. 

— Добре. 

— Люди завжди з мене сміються. 

Десь високо над ними, геть забувши про дощ, що просякнув його до кісток, Оссі Брунька поправив чохол, в який був загорнутий його лук, і приготувався довго чекати. 

Дощ був другом вартового. Сьогодні люди були змушені вчиняти злочини, не виходячи з дому. 

Ваймз стояв у тіні одного з фонтанів на площі Сатор. Фонтан уже роками не працював, але Ваймз однаково був мокрий, ніби звідти аж струмила вода. Під горизонтальний дощ він ще не потрапляв. 

Довкола не було ні душі. Дощ гримів площею, мов… мов армія… 

Аж раптом у нього перед очима зринув образ юних літ. Дивно, як вони вештаються темними закапелками твого розуму, а тоді зненацька вистрибують на тебе. 

Дощ падає на воду… 

О, так… Коли він був ще дітваком, то уявляв собі, що краплі, які розбризкуються в жолобках, то насправді солдати. Мільйони солдатів. А бульбашки, що іноді зринали біля них, то вершники. 

Щоправда зараз він ніяк не міг пригадати, ким були в його уяві поодинокі дохлі пси. Може, чимось на кшталт облогової зброї. 

Вода завихрювалась довкола його черевиків і скрапувала з накидки. Коли він спробував запалити цигарку, вітер задув йому сірника, а дощ хлюпнув із шолома так, що цигарка однаково замочилась. 

Ваймз вишкірився у темряву. 

Він ненадовго знову став щасливий. Він промерз до кісток, йому було холодно і самотньо, і він намагався сховатися від препаскудної погоди о третій на світанку. Так він провів одні зі своїх найкращих ночей. У такі моменти можна просто… згорнути плечі ось так і втягнути голову ось так, і ти стаєш клубочком тепла і спокою, і дощ періщить по твоєму шолому, а думки думаються, розгадуючи цей світ… 

Так було в старі часи, коли нікому не було діла до Варти, і єдиним твоїм завданням було триматися подалі від проблем. То були часи, коли й робити особливо було нічого. 

Але робота була, втрутився внутрішній голос. Тільки ти її не робив. 

Він намацав церемоніальний кийок, який провисав у спеціальній кишеньці, що йому Сибіл власноруч пришила до штанів. «Чому цей простий шмат дерева?» — запитав він себе, діставши його. Чому не меч? Адже це символ влади. А тоді він зрозумів, чому меча йому не бачити як власних вух… 

— Агов, добрий мешканцю! Чи можна поцікавитись, що занесло вас сюди цього прохолодного переддення? 

Він зітхнув. У мороку з’явився ліхтар в ореолі води. 

Агов, добрий мешканцю… Лише одна людина в місті могла щиросердечно сказати щось подібне. 

— Це я, капітане. 

Ореол наблизився, освітивши мокре лице капітана Моркви. Молодий чоловік відсалютував — курва, о третій годині ранку, подумав Ваймз — чим міг пробити на скупу сльозу найбільш схибленого сержанта-інструктора зі стройової підготовки. 

— Що ви тут робите, сер? 

— Та хотів… дещо перевірити, — відповів Ваймз. 

— Могли мені це доручити, сер, — мовив Морква. — Делегування — ключ до успішного командування. 

— Справді? Ти ба? — кислувато мовив Ваймз. — Вік живи, вік учись, чи не так? «І ти точно вчишся», — додав він, але вже подумки. Він був майже переконаний, що поводився підло й нерозумно. 

— Ми тільки щойно закінчили, сер. Обійшли всі порожні будівлі. На маршруті ще стоятиме додатковий загін констеблів. Крім того, ґорґульї злетять якомога вище. Ви ж знаєте, сер, як вони добре все помічають. 

— Ґорґульї? Я думав, у нас є лише констебль Ринва… 

— А відтепер ще й констебль Начілок, сер. 

— Один з ваших? 

— Один з наших, сер. Ви підписували… 

— Так, так, переконаний, що підписував. Прокляття! 

Порив вітру підхопив воду, що виливалася з переповненої ринви, і хльоснув її Ваймзові за карк. 

— Подейкують, цей новий острів порушив потоки повітря, — мовив Морква. 

— Не лише повітря, — заперечив Ваймз. — Забагато метушні довкола кількох квадратних миль дрібнозему і старих руїн. Яка кому різниця? 

— Кажуть, він стратегічно важливий, — вів далі Морква, йдучи в ногу з командиром. 

— Для чого? Ми ні з ким не воюємо. Ха! Але завиграшки розпочнемо війну за клятий острів, з якого користь лиш тоді, коли ми з кимось воюємо, правильно? 

— Його світлість сьогодні зі всім розбереться. Переконаний, для поміркованих доброзичливих чоловіків, які збираються за круглим столом, нема нерозв’язних задач, — бадьоро мовив Морква. 

«Справді, — похмуро подумав Ваймз. — Він справді переконаний.» 

— Тобі багато відомо про Хапонію? — запитав він. 

— Трохи читав про неї, сер. 

— Кажуть, дуже піщана місцина. 

— Так, сер. Вочевидь. 

Десь попереду них роздався гуркіт, а за ним крик. Полісмени добре розрізняють крики. Для справжнього знавця між вигуками «Я такий п’яний, що наступив собі на пальці і не можу підвестися!» і «Стережись! У нього ніж!» пролягає глибока прірва. 

Двоє чоловіків кинулись бігти. 

Вузенькою вуличкою блискавично пронеслося світло. Важкі кроки розчинилися в пітьмі. За розбитою вітриною крамниці спалахнуло світло. Ваймз залетів, спіткнувшись, до середини, одним махом зірвав промоклу накидку і кинув її на вогонь посеред підлоги. 

Роздалося шипіння і сморід розпеченої шкіри. 

Тоді Ваймз відійшов назад, намагаючись зрозуміти, де він збіса опинився. 

На нього витріщалися люди. Його мозок почав невпевнено збирати пазл: тюрбан, борода, жіночі прикраси… 

— Звiдки вiн взявся? Хто цей чоловiк? 

— Ем… ранок добрий? — він привітався. — Схоже, вас спіткав нещасний випадок? — він обережно підняв накидку. 

В озерці шиплячого мастила лежала розбита пляшка. 

Ваймз поглянув на розбиту вітрину. 

— Ой… 

У кімнаті також був хлопчик, зростом майже як його батько, і мале дівча, що ховалося у мами за спиною. 

Ваймз відчув, як його шлунок налився свинцем. 

До дверей підбіг Морква. 

— Я втратив їхній слід, — сказав він захекано. — Здається, їх було троє. Нічого не видно в цій зливі… О, це ви, пане орiфф. Що тут трапилося? 

— Капiтане Моркво! Хтось кинув у наше вiкно вогняну пляшку, а тодi цей безхатько влетiв досередини i загасив вогонь!