Фіаско

Тож не залишалося нічого іншого, як стежити за Квінтою із-за Сексти хмарами голографічних очок. Операцію було синхронізовано так, щоб обидва апарати повільно спускалися небосхилом і опинилися над Квінтою, коли «Гермес» увійде в тінь Сексти. Усі зібралися в стерновій рубці й чекали критичної години. Планета заповнювала головний монітор від рами до рами, з добре видимими роями бойових супутників, які чорними цятками снували над її повитим білими хмарами диском. Щоби спостерігати входження обох ракет в атмосферу, до їхнього гіперголевого приводня домішали натрій і технецій; перший надавав їхньому реактивному полум’ю яскраво-жовтого блиску, другий вирізняв їх своєю спектральною смужкою — його бракувало у спектрі тутешнього Сонця й квінтянських орбітерів. Щойно вони пірнули у хмари, вогняні нитки, що утворювалися від їхнього тертя об повітря та віддачі гальмових пристроїв, почали розмазуватися: тоді мільярди очок, розвіяні непомітною гривою на мільйон миль за кільватером «Гермеса», сконцентрували увагу вздовж дотичної у точці запланованої висадки. І недарма: осідаючи на твердому ґрунті з інтервалом кілька секунд, обидва апарати повідомили про закінчення подорожі подвійним, заздалегідь змодульованим миттєвим спалахом натрію. Цим самим операція вступила у наступну фазу. Дно «Гермеса» розкрилося на два боки, наче величезні склепінчасті ворота, і підіймачі виштовхнули у вакуум із цього «Сезаму» величезний металевий циліндр, призначений для лабораторного карантину зондів. Гаррах, здавалося, був дуже задоволений. Оскільки інші схвалили тактику Стірґарда, усі працювали дружно, хоч і без ентузіазму: не було чого радіти. Зате перший пілот навіть не приховував злорадства з приводу того, що цій войовничій планетній бестії вони тепер скрутять в’язи. Він просто-таки не міг дочекатися повернення спускних апаратів, до того ж із найстрашнішою заразою, так наче задумом експедиції була жорстока конфронтація сил. Слухаючи його одкровення, несхильний до балачок Темпе думав про те, які саме психічні зміни Гарраха фіксує GOD, і просто-таки відчув сором за свого колегу, оскільки бували такі хвилини, коли він сам не зміг би сказати, що воліє: аби лютий гнів, який охопив увесь екіпаж, виявився безпідставним чи щоби квінтяни змусили їх, землян, прийняти найгірше з усіх можливих рішень. Так, він теж уже бачив у цій цивілізації ворога, жорстоке зло, яке самою своєю суттю виправдовує їхні дії. Ніщо вже не було повите таємницею. Солазер, вимкнений і замаскований, заряджався сонячною енергією не для посилання сигналів, а для лазерних ударів. Через 48 годин голографічна хмара повідомила, що посланці вертаються. Спускні апарати повинні були озватись в ультракороткій смузі поза орбітою, якою кружляли рештки Місяця: виразно почав сигналізувати тільки один. Другий передавав незрозумілу мішанину кодів. Стірґард розділив людей на три групи: пілотам доручив вивести імітованого «Гермеса» на траєкторію до перигелію, фізикам — прийняти спускні апарати у циліндричну камеру, віддалену на кілька десятків миль від «Гермеса», а лікарям та Кірстінґові — піддати їх біологічній аускультації, якщо друга група вважатиме це допустимим. Незважаючи на це, екіпаж добре орієнтувався у загальній ситуації. Стежачи за порожнім гігантом, який неквапливо вирушив у подорож, хоча на його корпусі ще іскрилися вогники автоматичних зварювальних апаратів, Гаррах і Темпе підтримували через інтерком постійний зв’язок з групою Накамури, яка очікувала на спускні апарати. Поласар не унеможливлював аварії в передавачі, що плів усілякі нісенітниці; Гаррах більше схилявся до думки, що це — робота квінтян. Він попросту хотів, щоби підступ квінтян виявився якомога швидше і щоб став їм лазерною кісткою у горлі. Темпе мовчав, розмірковуючи про те, чи така озлоблена людина ще може виконувати відповідальну функцію першого стернового. Видно, що могла, якщо GOD не доповів командирові про Гаррахів стан. А може, всі вже побожеволіли? Карантинний циліндр, увесь залитий світлом прожекторів, які кружляли довкола нього, прийняв у свою роззявлену пащу спускні апарати. На центральному вузлі контролю фізики після попереднього огляду не могли дійти спільної думки: жертвою випадкового пошкодження чи, навпаки, зумисного став один із них. Гарраха це дуже розгнівало, бо він добре знав: це робота квінтян! Та за годину з’ясувалося, що під час зіткнення з якимсь невеликим метеоритним осколком або уламком металу зонд утратив частину антени й носового випромінювача. Таке зіткнення було цілком можливе.

На порожньому близнюкові «Гермеса», який віддалявся від них, мерехтіли в пітьмі останні зварювальні шви. Вже можна було увімкнути його тягу, але пілоти чекали наказу командира. Однак той не озивався, бо, своєю чергою, чекав даних експертизи: в якому стані повернулися спускні апарати, які привезли новини? Це було last but not least[120].

Новини виявилися несподіваними, а спускні апарати — якщо не зважати на випадок, що, мабуть, не мав прямого стосунку до справи — цілі й незаражені. Почувши про це, Гаррах не стримався й вигукнув:

— Яка підступність!

— Зрештою, навіть у Содомі був якийсь Лот[121], — зауважив Темпе. Йому страшенно кортіло почути сенсацію, яку чомусь довго приховували від стернової рубки.

Накамура зглянувся над пілотами й пояснив їм результати розвідки, передані з вакуумної камери поза межами корабля. Сенсація починалася з казки — тієї самої, яку переслав планеті солазер. Потім довгою серією на екрані монітора бігли краєвиди: мабуть, то були заповідники, не зачеплені цивілізацією. Морські узбережжя, хвилі, які згасали на піску, червоний захід сонця у низьких хмарах, лісові масиви з набагато темнішою, ніж земна, зеленню; велетенські крони деяких дерев були майже темно-сині. На цьому тлі, яке весь час змінювалося, заясніли літери:

ПИТАННЯ ПРИЙНЯТТЯ ВАШОГО РАКЕТНОГО СНАРЯДА МАСОЮ ДО 300 000 МЕТРИЧНИХ ТОНН ВИРІШЕНЕ ПОЗИТИВНО ЗА УМОВИ ГАРАНТІЇ ВАШОЇ ПАСИВНОСТІ Й ДОБРОЇ ВОЛІ КРАПКА КОСМОДРОМ КРАПКА

Із густої зеленої імли виринула величезна площина, видима з піднебесся... Вона нагадувала застиглу матову ртуть. Дивовижними голками стояли на ній з рівномірними інтервалами, наче фігури на шахівниці, сталагміти, бездоганно білі, кінчасті, й росли на очах. Так, росли, а точніше висувалися вгору, кожен огорнений біля підніжжя прозірчастою золотавою сіткою. Нарешті все завмерло. На тлі далекого небосхилу, зовсім безхмарного, летіли птахи — кожен з чотирма вільно розпростертими крилами. Мабуть, ці птахи були велетенські. Вони тяглися, наче журавлі, що покидають холодні краї. Внизу, біля підніжжя сталагмітів — а очі людські почали вже розпізнавати в них ракети, — роїлася кольорова й темна дрібнота — цілі хмари, які вливалися в кораблі широкими похилими площинами. Усі члени екіпажу широко розкривали очі, напружуючи зір, щоби побачити нарешті, який вигляд у квінтян, але результат був такий самий, якби прибулець із Нептуна спробував за милю роздивитися людей на заповненому олімпійському стадіоні. Строкатий натовп увесь час юрмився біля похилих площин і вливався річками у сліпучо-білі, як сніг, кораблі. На їхніх корпусах вертикальними рядами незрозумілих ієрогліфів блищали написи. Натовп уже порідшав, і земляни чекали неминучого старту цієї білої флотилії, але вона з величавою повільністю почала занурюватись у «ртуть».

Золотаво-бронзові прозірчасті сіті спадали з корпусів, немов зітлілі, утворюючи неправильні кола. Вже тільки білі носи стирчали над озером «ртуті», та нарешті й вони опустилися в червоний морок шахт, і не якісь там люки чи ворота зімкнулися над ними — а ця сама поматовіла «ртуть». Екран спорожнів, потім з-за берега поволі виповзла багатоніжка, явно механічне, а не живе створіння, із пласким скошеним писком. З нього били фонтани ясно-жовтої рідини, розливаючись та булькаючи, як окріп, і коли вся рідина википіла, «ртуть» зробилася чорна, наче бітум. Багатоніжка вигнулася дугою, так що її середні ноги повисли в повітрі, обернулася просто до астронавтів, які дивилися на неї, й розплющила четверо очей. Може, то були вікна? Або рефлектори? Ні, все-таки вони скидалися на великі риб’ячі, круглі, здивовані очі з вузьким обрамленням металевої райдужної оболонки і чорнуватими, блискучими зіницями. Цей механічний засіб пересування, здавалося, стежить за людьми з тривожною задумою. Немовби дивився на них чотирма зіницями, які були вже не круглі, а звужувалися, наче в кота, й водночас усередині в них щось згасало, мерехтіло блакитним світлом. Потім багатоніжка знову припала до чорного ґрунту та, гойдаючись на всі боки, підтюпцем зникла з поля зору. Птахів у небі вже не було — там ясніли тільки написи:

120

Останнє, та не менш важливе (англ.).

121

Біблійний персонаж, праведник, якого врятували ангели із Содоми перед зруйнуванням міста.