Фіаско

ЦЕ НАШ КОСМОДРОМ ПОГОДЖУЄМОСЯ НА ВАШЕ ПРИБУТТЯ ЧЕКАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ КРАПКА

І справді — продовження з’явилося, спершу у вигляді бурі з блискавками, зливи, яка скісними потоками заливала каскадні будівлі, з’єднані між собою безліччю віадуків. Дивне місто під заливним дощем — вода струміла по овальних дахах, била з ґаргуль біля підніжжя мостів, але це були все-таки не мости, а радше тунелі з еліптичними вікнами, всередині яких мерехтіли смуги світла. Надземний транспорт? Ані живої душі ніде. Оскільки будівлі були каскадні, мовби вилиті з металу піраміди тольтеків[122], вулиць там, по суті, не було. Не можна було визначити й меж міста — якщо це було місто, — дощ лив, гнаний шпарким вітром, по гігантських будівлях перекочувалися сріблясті хвилі зливи, блискавки били без грому, з пірамідальних споруд вода спадала дивно: її збирали жолобки, схожі на ринви, але задерті так високо, що струмені води злітали в повітря й змішувалися з невщухаючим дощем. Раптом одна з блискавок переламалася і стужавіла вогнистими словами:

БУРІ НА НАШІЙ ПЛАНЕТІ — ЧАСТЕ ЯВИЩЕ КРАПКА

Зображення посіріло й згасло. З брудної сіризни проступили невиразні контури. У глибині дрижала амальгама вогню й хмар чи диму. Горами лежали уламки величезних конструкцій. На першому плані виднілися рівні ряди білястих плям, схожі на голих, розшматованих, вимащених багном створінь. Над цим кладовищем кольору заліза заясніли літери:

ЦЕ МІСТО ЗНИЩИВ ВАШ ЛУНОКЛАЗМ КРАПКА

Напис пропав, а телеоб’єктив далі мандрував руїнами, показуючи побільшені незбагненні споруди. Одна, обнесена надзвичайно товстим укріпленням з металу, тріснула, в центрі — тут телеоб’єктив зробив наїзд — знову розшарпані рештки з незбагненною формою, схожі на людські трупи, коли їх витягують з братських могил, — землисті, вже наполовину зітлілі. А в раптовому відкоті знову з’явилося безмежне руйновише з глибокими котлованами, і в них, наче тупокрилі комахи, в’їдались у щебінь хоботами смугасто-червоні присадкуваті штовхачі, посуваючись уперто, над силу, б’ючи в центр алебастрово-молочного розколотого фронтону, обпаленого пожежею. Нарешті й ця стіна впала, і курява, здіймаючись рудим клуб’ям, заповнила увесь екран. Кілька хвилин у стерновій рубці чулися тільки прискорене дихання і цокіт секундоміра. Потім екран знову заяснів. З’явилася дивна діадема з кришталю, прозорого, мовби сльоза; діадема була розміром більша за людський череп, мала ніжки, що ряхтіли, наче діаманти, в діадемі тремтів компактний, упаяний у формі додекаедра блідо-рожевий шпінель. Над ним світився напис: УВІНЧАННЯ КРАПКА КІНЕЦЬ Але це ще не був кінець: у галогенному сліпучому світлі на пологому гірському узбіччі проступили чорні безголові ракоподібні істоти, мов череда худоби на альпійському лузі. Око марно силкувалося розпізнати, що це таке — великі черепахи чи гігантські жуки. Телеоб’єктив піднявся, поповз дедалі стрімкішою скелястою стіною з чорними отворами гротів і печер, із яких витікала, мабуть, не вода, а рідке кришиво, брунатно-жовта блювотина. Відтак по фіолетовому тлі, яке м’яко хвилювалося, побігли слова:

СХВАЛЮЄМО ВАШЕ ПРИБУТТЯ КОРАБЛЕМ ДО 300 000 МЕТРИЧНИХ ТОНН МАСИ СПОКОЮ КРАПКА НА ЗОБРАЖЕНОМУ КОСМОДРОМІ АА035 КРАПКА ПОВІДОМТЕ ТЕРМІН ГАРАНТУЄМО ВАМ МИР ЗАБУТТЯ

ЗГІДНО З ВАШОЮ ЦИЛІНДРИЧНОЮ ПРОЕКЦІЄЮ МЕРКАТОРА МЕРИДІАН 135 ПАРАЛЕЛЬ 48 ЧЕКАЄМО ВАШОГО СИГНАЛУ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРИБУТТЯ КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА

Монітор згас, і стернову рубку залило денне світло. Другий пілот, страшенно блідий, притиснувши руки до грудей, усе ще дивився на порожній екран. Гаррах боровся сам із собою: піт градом котився йому з лоба й осідав на густих світлих бровах.

— Це... це шантаж... — пробелькотав він. — На нас звалюють провину за це... там...

Темпе здригнувся, ніби раптом прокинувшись зі сну.

— А знаєш, — тихо мовив він, — це все-таки правда... Хіба нас хтось сюди запрошував?.. Ми прибули в момент, коли їхнє нещастя досягло кульмінації, щоб іще збільшити його.

— Облиш! — буркнув Гаррах. — Якщо хочеш покаятися, то йди до свого священика, а мене не переконуй. Це не тільки шантаж... це підступність. О, я вже бачу, нас хочуть спіймати на гачок! Опам’ятайся, чоловіче, нашої провини тут нема — це все вони...

— Опам’ятайся ти! — Темпе підвівся, бо більше не міг спокійно всидіти на місці. — Незалежно від того, як закінчиться ця гра, зробленого вже не зміниш. Контакт Розумів, боже мій! Якщо вже ти доконче мусиш когось проклинати, то проклинай SETI і СЕТІ, а також себе за те, що тобі захотілося стати «психонавтом». А ще краще стули писок. Це найрозумніше, що ти можеш зробити.

Після обіду «Сезам» разом зі спускними апаратами підняли на корабель. Араґо зажадав, щоби Стірґард провів спільну нараду з приводу того, що робити далі. Стірґард категорично відмовився. Жодних нарад і засідань аж до закінчення програми. Імітований «Гермес», керований лазером гамма, зник за випуклістю Сексти й повним ходом рушив до Квінти, обмінюючись з нею умовленими паролями та відзивами. Темпе після чергування вирішив зустрітись із командиром; той відмовився — він не приймав нікого, зачинившись у своїй каюті. Пілот з’їхав у середню частину корабля — йому забракло відваги піти до ченця. Повернувши з півдороги, він запитав через інтерком, де Ґерберт, бо в кабіні його не було. Ґерберт виявився в кают-компанії разом із Кірстінґом і Накамурою. Корабель маневрував, щоби розвинути малу тягу; вони все ще залишалися в тіні, й на них діяла сила слабкого тяжіння. Побачивши, що товариші їдять, Темпе згадав, що від світанку не мав і ріски в роті. Він мовчки сів біля них, наклав собі на тарілку печені з рисом, але коли штрикнув м’ясо виделкою, йому вперше в житті стало гидко від цих сіруватих волоконець. Однак треба було щось з’їсти, отож, викинувши в кухонний ексгаустер усе, що було на тарілці, він узяв з автомата вже підігріту вітамінну суміш. Аби хоч чимось напхати шлунок. До Темпе ніхто не озивався, і тільки коли він кинув тарілку зі столовим начинням у мийку, Накамура, скупо всміхнувшись, підкликав його до себе кивком голови. Темпе сів навпроти японця, який витер губи паперовою серветкою, й зачекав, поки вийде Кірстінґ. Залишившись утрьох із Ґербертом, звично перехиливши набік голову з гладенько причесаним чорним волоссям, Накамура очікувально глянув на пілота. Той знизав плечима — мовляв, йому нічого сказати. Абсолютно нічого.

— Коли ми відвертаємось од світу, світ не зникає, — несподівано озвався Накамура. — Де є думка, там є і жорстокість. Вони завжди ходять у парі. З цим треба погодитись, якщо його не можна змінити.

— А чому командир нікого не пускає до себе? — вихопилось у пілота.

— Це його добра воля, — незворушно відповів японець. — Командир, як і кожен з нас, повинен зберігати твердість волі. Навіть тоді, коли він сам. Доктор Ґерберт страждає, пілот Темпе страждає, а я не страждаю. Про отця Араґо навіть не згадую.

— Тобто як... ви не страждаєте?.. — не зрозумів його Темпе.

— Я не маю на це права, — спокійно пояснив Накамура. — Сучасна фізика потребує такої уяви, яка не відступає ні перед чим. Це не моя заслуга — то дар моїх предків. Я не пророк і не ясновидець. Я безжальний, коли треба бути безжальним, інакше теж не міг би їсти м’яса. Хтось колись сказав: «Nemo те ітрипе lacescit». Чи, може, йому тепер соромно за ці слова?

Пілот зблід:

— Ні.

— Це добре, — відповів Накамура й звернувся до Ґерберта: — Ваш друг і колега Гаррах влаштовує спектаклі. З маскою великого гніву на обличчі, як демони в японському театрі кабукі[123]. На них не можна ні гніватися, ні впадати в розпач, ні співчувати їм, ні мстити. І тепер ви вже самі знаєте, чому. Чи, може, я помиляюся?

— Ні, — відповів Темпе. — Ми не маємо на це права.

— Отож-бо. Розмову закінчено. Через тридцять... — Накамура глянув на годинник, — через тридцять сім годин «Гермес» здійснить посадку. Хто тоді чергуватиме?

122

Йдеться про піраміди тольтеків — індіанського народу доколумбової епохи, які вирізняються величчю і монументальністю.

123

Кабукі ( — букв, «пісня», «танець», «майстерність») — один із видів традиційного театру Японії, який є синтезом співу, музики, танцю і драми; виконавці використовують складний грим і костюми зі значним символічним навантаженням.