Фіаско

Я збираюся послати два спускні апарати у вказаний район і припускаю, що вони не наразяться там на бодай найменшу небезпеку. Якщо квінтяни хочуть заманити «Гермес» на планету, то наші посланці повернуться. Вони не можуть повернутися з нічим; для них там щось уже буде інсценовано, щоби викликати у нас довіру й зацікавлення. Гостинні квінтяни дадуть нам на здогад, що справжній контакт — це зустріч живих істот із живими істотами, а не з машинами. Це важко заперечити. Тож якщо події розвиватимуться приблизно так, як я сказав, «Гермес» здійснить посадку, й тоді станеться остаточна розв’язка. Повернувши з планети спускні апарати — на борт ми їх не братимемо, бо після всього, що сталося, я волію сто разів перестрахуватись, аніж раз проявити необережність, — ми повідомимо їх про посадку.

Переходжу до деталей операції. Після запуску апаратів ми на середній швидкості полетимо від Квінти у бік Сексти. Обидві планети корисні для нас — вони приблизно однаково розміщені по обидва боки від Сонця. Наші зонди вже дослідили Сексту. І ми знаємо, що це — безповітряне небесне тіло з високою сейсмічністю й через те непридатне ні для колонізації, ні для розміщення на ньому військових баз. Значно більшу загрозу, ніж ворог, для них становила б сама планета. Ми увійдемо в тінь Сексти, а «Гермес», який у цей час вийде з-за неї, нічим не відрізнятиметься здалеку від нашого корабля. Інша річ зблизька, але я припускаю, що вони, напевно, не чинитимуть йому перешкоди аж до входу в атмосферу. З погляду сидеристики вони могли б атакувати його вже в іоносфері, але я не вірю, що вони це зроблять. Корабель після м’якої, нормальної посадки буде для них набагато ціннішою здобиччю, ніж корабель розбитий, а також буде менше готовий до агресивних дій, аніж корабель, який робить посадку кормою вниз на стовпі вогню й завдяки цьому має шанси на маневрування або й утечу.

Цей «Гермес» посилатиме й прийматиме радіосигнали, буде оснащений силовою установкою, яка зробить можливою посадку, щоправда, тільки одноразову. Жодного безпосереднього зв’язку з нами він не матиме. Я закінчую: наша відповідь залежатиме від того, як його там зустрінуть.

— Содом і Гоморра? — запитав нарешті Араґо.

Стірґард добру хвилину дивився на ченця, а потім відповів з неприховуваним роздратуванням:

— Ми не переступимо Святого Письма, ваше преподобносте. Звернемося тільки до першого видання. Нове втратило актуальність, бо ми вже не раз підставляли щоку. Нової дискусії не буде. Вона безпредметна, оскільки не ми вибираємо між Старим і Новим Заповітами, а вони. Солазер уже перебудовано?

Ель Салям це підтвердив.

— A GOD працює за програмою «СГ»? Гаразд. Тепер обговорімо питання про спускний апарат. Цим займуться колеги Ротмонт і Накамура. Але після вечері.

Ніхто не бачив старту спускних апаратів; запущені опівночі під контролем автоматів, вони полетіли до Квінти, а «Гермес» забезпечив їм тили й контролював прискорення аж до світанку: досягнення Сексти, до якої було 70 мільйонів кілометрів, потребувало майже вісімдесят годин льоту за гіперболічної швидкості. В електронних лабораторіях розпочалося виробництво досі не застосовуваних у розвідці диспертів — «дисперсійних диверсантів», яких називали ще бджолиними очима. Це були мільйонні рої мікроскопічних кристаликів; розсіяні в мільйоні кубічних миль вакууму біля Сексти, вони повинні були обернутися на зір «Гермеса». Розсіювані вслід за кораблем, вони творили його невидимі, далекозорі очі. На Землі ці кристалики служили апікографії; кожен кристалик, менший за піщинку, прозора голочка, був еквівалентом одного ommatidium[119] — палички бджолиного ока, розсіяного на тисячі миль. «Гермес» тягнув за собою цей видющий хвіст, щоби зайти за Сексту і з-за неї стежити за долею своїх комп’ютерних посланців. Водночас, подолавши певний відтинок орбіти, корабель викинув телевізійні зонди з віддачею, що супроводжувалася вибухом полум’я, — свої «офіційні очі», котрі могли, ба навіть більше — повинні були помітити квінтян. У стерновій рубці чергував Темпе. Гаррах застав його зі старою газетою в руках; газета викликала в нього справжню лють, і він не став приховувати цього від товариша. Газета походила з тих часів, коли на Землі точилися люті суперечки з приводу участі жінок в експедиції. Спершу він прочитав вступ, присвячений родинному життю, яке має знайти законне місце в експедиції, разом з образами. Їх кидали представниці за всіх часів кривдженої жіночої статі на адресу SETI, котру захопила чоловіча мафія. Ось чому Гаррах розлютився, аж ладен був пошматувати газету. Темпе, сміючись, притримав його за руку — що не кажи, це був раритет, варта поваги в сузір’ї Гарпії пам’ятка, котра невідомо як потрапила в Гаррахів багаж. У всякому разі він так стверджував. Темпе ж був іншої думки, але не висловлював її. Гаррахові з його бурхливим темпераментом такі статті були потрібні для того, щоби вергати в них громами. Ідіотизм, що проглядав з вимог цієї рівноправності, був настільки очевидний, що йому не варто було вділяти навіть крихти уваги. Жінки — отже, дружини, матері, отже, діти, ясла, дитячий садок — у той час, коли вони летіли із зарядженими сидераторами, на борту корабля за всієї своєї могуті вельми нікчемному порівняно з незнайомою цивілізацією, яка захопила їх викидуваною в космос упродовж століть сферомахією. Але ж цілі моря друкарської фарби було вилито з цього приводу. Так, мусульмани посилали на фронт дванадцятирічних хлопців, зате ж не дітей у колисках. Гаррах страшенно шкодував, що не може зараз тут, без свідків, виповісти авторці цієї маячні все, що він про неї думає, а Темпе знову сів до пульта керування й то звіряв на моніторах курс та контури серпа Сексти, що більшав на очах, то позирав на Гарраха, який усе ще вітійствував перед єдиним слухачем, і не перебивав його — не хотів підкладати дров у багаття, тим паче, що вони були тут не самі: GOD стежив за ними і в стерновій рубці. Темпе не розумівся на структурі комп’ютерів настільки, аби мати певність, що машина, хоча вона й кмітлива, розумна і пам’ятлива, позбавлена й крихти індивідуальності. Йому мало було запевнянь підручників і фахівців, він волів сам у цьому пересвідчитись, але не знав як. А крім того, його хвилювали серйозніші проблеми. Чи Накамура й справді співчував отцеві Араґо? Темпе всипало морозом на саму думку про те, що він теж міг би опинитись у шкурі папського делегата.

Тим часом Араґо, за дорученням командира, розмірковував з Ґербертом про те, чи можуть квінтяни розпізнати біологічні риси людей, оглядаючи спускні апарати, які вони збудували. Хоч їх було ретельно стерилізовано перед відправленням до планети, щоб на їхній поверхні не залишилося жодної клітинки епідермісу пальців, жодної бактерії, яких не може зовсім позбутися людський організм. Хоча це були автомати, збудовані без участі людей, а їхні енергетичні живильники й апаратура, здатна обмінюватись інформацією, відповідали земній техніці вісімдесятирічної давнини, Стірґард не збирався приймати на борт електронних посланців, коли вони повернуться. Він вважав це надто ризикованим. Адже вже перші старі продукти цієї цивілізації, спіймані «Гермесом», засвідчили дивовижну майстерність квінтян у галузі паразитарної інженерії. Отож спускні апарати, крім відомостей, настільки вагомих, наскільки й безневинних, могли принести їм загибель — у вигляді не мікробів, які їх негайно атакують, а вірусів чи ультравірусів з довгим періодом прихованої дії. Через те він запитав лікарів та Кірстінґа про надійні запобіжні засоби.

Буцімто нейтральна держава, яка висловила свою згоду на прийняття спускних апаратів, під час подальших переговорів попередила, що апарати не повинні підтримувати зв’язку з «Гермесом», бо така умова «сусідніх сторін». Ось чому планета, поглинувши своєю атмосферою обидва зонди, оточила себе посиленою шумовою оболонкою на всіх діапазонах хвиль. Якби земляни оснастили посланців лазерами, здатними пробити цю шумову оболонку, то порушили б згадану умову; вони зробили б це тим відвертіше, якби «Гермес» почав колоти моря хмар і хаос радіосигналів жалами лазерів.

119

Структурна і функціональна одиниця фасеточного ока комах, ракоподібних і деяких багатоніжок (від д.-грец. ommatidion — «очка»).