Месія Дюни

— Тихо! — Пол здійняв руку. — Ти почув це?

— Що почув, мілорде?

Пол похитав головою. Дункан нічого не чув. Чи, може, цей звук — лише витвір його уяви? З пустелі прозвучало його племінне ім’я — звіддалік і приглушено:

— Усуль… Ууууусууууль…

— Що трапилося, мілорде?

Пол знову хитнув головою. Він відчував, що за ним спостерігають. Щось у нічних тінях знало, що він тут. Щось? Ні, хтось.

— Усе було прекрасним, — прошепотів він, — а ти — окрасою окрас.

— Що ви сказали, мілорде?

— Це майбутнє, — відповів Пол.

Аморфний людський усесвіт змінювався, танцюючи в ритмі його видіння. Тоді видобув могутню ноту, яка ще довго відлунюватиме.

— Не розумію, мілорде, — сказав гхола.

— Фримен помирає, коли надто довго перебуває поза пустелею, — промовив Пол. — Це називають «водяною хворобою». Дивно, правда?

— Дуже дивно.

Пол, напруживши пам’ять, намагався згадати звук дихання Чані вночі біля нього. «І де я втішуся?» — спитав він себе. Він пам’ятав лише Чані за сніданком у той день, коли вони вирушили до пустелі. Була вона тоді неспокійною й роздратованою.

— Чого ти носиш ту стару куртку? — спитала вона, помітивши на ньому під фрименським одягом чорний мундир із червоним яструбом. — Ти ж Імператор!

— Навіть в Імператора є улюблений одяг, — відповів він.

Без жодної зрозумілої для нього причини в очах Чані з’явилися справжні сльози — вдруге в житті вона порушила фрименські заборони.

Тепер, у темряві, Пол потер свої щоки й відчув там вологу. «Хто віддає вологу мертвим?» — спитав він себе. Це його власне обличчя, але й чуже. Вітер холодив вологу шкіру. На мить промайнула надія, але відразу й щезла. Що це за клубок у грудях? Може, щось не те з’їв? Яким гірким і тужним було те друге «я», що віддавало вологу мертвим! Вітер поколює піском щоки. Висохла тепер шкіра, безумовно, його власна. Але чиє ж це тремтіння зосталося?

І тоді вони почули лемент, що долинав звіддалеки, із глибин січі. Він усе гучнішав… і гучнішав…

Гхола крутнувся в раптовому спалаху світла, що сяйнуло в широко розчахнутих вхідних ущільнювачах для втримування вологи. При світлі побачив чоловіка з радісною усмішкою на обличчі… Ні, це не усмішка, а гримаса горя! То був лейтенант федайкінів на ім’я Тандіс. За ним сунув численний натовп людей, і всі нараз заціпеніли, побачивши Муад’Діба.

— Чані… — сказав Тандіс.

— Мертва, — прошепотів Пол. — Я почув її поклик.

Він обернувся в бік січі. Він знав це місце. Тут він не міг сховатися. Його кваплива візія висвітлила йому цілу юрбу фрименів. Він побачив Тандіса, відчув жаль федайкіна, його страх і гнів.

— Її не стало, — промовив Пол.

Гхола почув ці слова з вогненної корони. Вони палили йому груди, хребет, очниці металевих очей. Його права рука потягнулася до ножа за поясом, а власне мислення стало дивним, хаотичним. Він став почуватися маріонеткою, яку швиденько посмикують за шнурочки, що тяглися до тієї жахливої корони. Він рухався згідно з командами й бажаннями когось іншого. Шнурочки смикнули його за плечі, ноги, щелепу. У роті щось страшно хрускотіло, повторюючись раз у раз:

— Храак! Храак! Храак!

Ніж здійнявся для удару. І в цю мить він зумів запанувати над власним голосом, хрипко викрикнувши:

— Тікай! Юний пане, тікай!

— Ми не тікатимемо, — промовив Пол. — Ми підемо з гідністю. І зробимо все, що мусить бути зроблено.

М’язи гхоли завмерли. Він весь затремтів, похитнувся.

«…що мусить бути зроблено». Ці слова проступили в його свідомості, наче велика риба, що спливала на поверхню: «…що мусить бути зроблено». Аххх, як це було схоже на старого герцога, діда Пола. Юний пан дещо успадкував від цього старого. «…що мусить бути зроблено».

Ці слова почали розгортатися в мізках гхоли. Він відчув, що живе двома життями нараз: Гайт-Айдаго, Гайт-Айдаго… Він наче перетворився на застиглу хвилю відносних існувань, єдину, неповторну. Давні спогади залили розум. Він відмітив їх, пристосував до нових розумінь, розпочав інтеграцію нової свідомості. Нова особа здобула тимчасову форму внутрішньої тиранії. Маскулятивний синтез був обтяжений потенційними збуреннями, але події змусили його на якийсь час пристосуватися. Юний пан потребував його.

Тоді все й звершилося. Він усвідомив себе як Дункана Айдаго, пам’ятаючи водночас і про Гайта, наче це в ньому ховалося й спалахнуло завдяки вогненному каталізатору. Корона розпалася. Він скинув тлейлаксанський примус.

— Тримайся поруч зі мною, Дункане, — промовив Пол. — Мені доведеться покладатися на тебе в багатьох справах.

І оскільки Айдаго все ще стояв наче в трансі, окликнув:

— Дункане!

— Так, я Дункан.

— Звичайно ж, ти Дункан! І ти щойно повернувся. Тепер ходімо всередину.

Айдаго йшов крок у крок із Полом. Усе було як за давніх часів, але й не так. Тепер, звільнившись від тлейлаксу, він міг оцінити те, що вони дали йому. Тренування дзен-суніта дозволило перебороти шок від останніх подій. Ментатська дисципліна дала змогу віднайти рівновагу. Відкинувши страхи, він вивищився над їхньою причиною. Уся його свідомість безмежно дивувалася: ось він помер, і ось він живий.

— Сір, — сказав федайкін Тандіс, коли вони підійшли до нього, — ця жінка, Лічна, каже, що мусить вас побачити. Я наказав їй чекати.

— Дякую, — відповів Пол. — Пологи…

— Я говорив із лікарями, — промовив Тандіс, крокуючи поряд. — Сказали, що у вас двоє дітей, обоє живі та здорові.

— Двоє? — Пол спотикнувся, ухопився за плече Айдаго.

— Хлопчик і дівчинка, — сказав Тандіс. — Я їх бачив. Гарненькі фрименські діти.

— Як… як вона померла? — прошепотів Пол.

— Мілорде? — схилився Тандіс.

— Чані? — вимовив Пол.

— Пологи, мілорде, — насилу відповів Тандіс. — Лікарі казали, що її тіло було просто висушене швидкістю. Я не зрозумів, що вони мали на увазі, але саме так вони сказали.

— Забери мене до неї, — шепнув Пол.

— Мілорде?

— Забери мене до неї!

— Ми саме туди йдемо, мілорде. — Тандіс знову нахилився до Пола. — Чого ваш гхола носить оголеного ножа?

— Дункане, відклади ніж, — сказав Пол. — Час насилля минув.

Кажучи це, Пол знав тільки, що голос належить йому, але не відчував ні горла, ні губ, ні язика. Двоє немовлят! А візія показала тільки одне. Проте все решта йшло точнісінько так само, як у видінні. Тут була особа, яка відчувала жаль і гнів. Хтось. Його власна свідомість борсалась у страхітних лещатах, намагаючись відтворити життя з пам’яті.

Двоє немовлят?

Він знову спотикнувся. «Чані, Чані, — подумав він. — Не було іншого шляху. Чані, кохана, повір мені, що ця смерть була для тебе швидшою… і милосерднішою. Вони взяли б наших дітей у заручники, а тебе тримали в клітці й невільничих ямах, перекинули б на тебе провину за мою смерть. А так… так ми знищимо їх і врятуємо наших дітей. Дітей?»

Він знову спотикнувся.

«Я це дозволив, — подумав він. — І я мушу почуватися винним».

Попереду в печері здійнявся шум. Він усе дужчав і дужчав, достоту як у видінні. Так, це та сама невблаганна неминучість, навіть коли дітей двоє.

«Чані мертва», — сказав він собі.

Колись у минулому, яке він іще ділив з іншими, це майбутнє вхопило його, здолало й скинуло в прірву, стіни якої все вужчали й вужчали. Він бачив, як вони сходяться попереду. Так було у видінні.

«Чані мертва. Я повинен горювати».

Але у видінні було інакше.

— Покликали Алію? — спитав він.

— Вона з друзями Чані, — відповів Тандіс.

Пол відчув, що натовп перед ним розступається. Мовчання рухалося перед ним, наче хвиля. Галасливе сум’яття почало стихати. Січ заповнилася гущею емоцій. Він хотів би не бачити у своєму видінні цих людей, але це виявилося неможливим. Кожне обличчя, що оберталося за ним, було пронизане тим самим почуттям. Вони були немилосердні у своїй цікавості, ці обличчя. Так, вони печалилися, але за цією печаллю ховалася жорстокість. Спостерігали, як красномовець онімів, а мудрий одурів. Хіба ж блазні не апелюють постійно до жорстокості?