Месія Дюни

«Я мав би знати, що побачила Алія, — подумав він. — Я сам це бачив стільки разів. І вона не закричала, протестуючи… вона теж бачила альтернативи».

***

Зростання виробництва й зростання доходів у моїй Імперії не можуть розходитися. Таким є зміст мого правління. Немає проблем із платіжним дисбалансом між різними сферами взаємовпливу. Причина проста — це я так наказую. Я хочу підкреслити мій авторитет у цій галузі. У цьому домені я найвищий споживач енергії, однаково, живий чи мертвий. Мій уряд — це економіка.

— Тут я тебе залишу, — сказав старий, відпустивши рукав Пола. — Праворуч, другі двері від кінця. Іди із Шай-Хулудом, Муад’Дібе, і пам’ятай часи, коли ти був Усулем.

І провідник Пола канув у темряву.

Поблизу мали бути люди зі Служби Безпеки, які лише чекали моменту, щоб схопити провідника й забрати на допит, але Пол сподівався, що старий фримен утече.

Угорі світили зорі, а десь далеко, за Оборонною Стіною, — Перший Місяць. Проте це місце не було відкритою пустелею, де людина може знайти зірку й орієнтуватися за нею. Старий привів його в одне з нових передмість. Ото й усе, що розпізнав Пол.

Вулиця була густо засипана навіяним із дюн піском. Тьмяне світло сочилося з єдиної комунальної світлокулі, що висіла далеко внизу вулиці. Цього скупого освітлення було достатньо, аби побачити, що це сліпа вуличка — тупик.

У повітрі довкола нього сильно тхнуло — смерділо від туалету з вологопоглиначем, але, мабуть, він був закритий не досить щільно, тож пропускав, крім смороду, ще й багато вологи. Пол подумав, що його люди стали надто безпечними. Тепер усі стали водними мільйонерами — забули про ті дні, коли людину на Арракісі могли вбити лише за восьму частку води в її тілі.

«Чого я вагаюся? — спитав себе Пол. — Другі двері від кінця. Я й без підказки це знав. Але мушу зіграти в цю гру безпомильно. Отож… вагаюся».

З наріжного дому ліворуч зненацька долинув шум суперечки. Жінка комусь докоряла:

— У нове крило їхнього дому залітає пилюка. Гадаєш, вода падає з неба? Якщо з’являється пилюка, то висихає волога.

«Дехто ще пам’ятає», — подумав Пол.

Він рушив вулицею, і суперечка стихла вдалині.

«Вода з неба!» — думав він.

Частина фрименів бачила таке на інших планетах. І він таке бачив, відтак повелів, щоб так було й на Арракісі, але спогади про це наче належали комусь іншому. «Дощ» — так це називалося. Раптом він згадав дощову зливу на планеті його народження — густі сірі хмари в небі Каладана, грозу, вологе повітря, великі мокрі краплі, що барабанять по заскленій стелі. Вода струмками збігає з карнизів. Грозові доріжки збираються в каламутну й бурхливу ріку, що текла повз сади їхньої Родини… дерева, чиє голе віття волого поблискувало.

Ногою Пол зачепив невисокий піщаний наніс упоперек вулиці. Якусь мить йому здавалося, що це болото липне йому до взуття, достоту як у дитинстві. А тоді він знову опинився в пісках, у запилюженій вітряній темряві, де над ним грізно нависало майбутнє. Безплідну сухість довколишнього життя він відчував як звинувачення. Це ти зробив! Вони стали цивілізацією сухооких спостерігачів і казкарів, людей, котрі розв’язали всі проблеми силою… більшою силою… і ще більшою силою, ненавидячи кожен її ерг.

Під ногами він відчув грубо обтесані кам’яні плити. Його бачення їх пам’ятало. Праворуч з’явився темний прямокутник дверей — чорний на чорному: дім Усайма, дім фатуму, місце, яке вирізнялося з-поміж усього довколишнього лише через роль, обрану для нього Часом. Дивне місце, надто звичайне, щоб бути увічненим в історії.

На його стук двері відчинилися. Крізь щілину просочилося матово-зелене світло атріуму. Показався карлик: старече обличчя на дитячому тільці, з’ява, ніколи не показана йому ясновидінням.

— Ти прийшов, — сказала з’ява. Карлик відступив убік, і в його поведінці не було благоговійного страху, лише легеньке зловтішне глузування. — Заходь! Заходь!

Пол завагався. У його видінні не було карлика, але все інше точно збігалося. Видіння могло містити такі невідповідності, що загалом не змінювало його. Така невідповідність обнадіювала. Він озирнувся на вулицю, на кремову перлину блискучого місяця, що виплив із пошарпаних тіней. Місяць його переслідував. Як він упав?

— Заходь, — наполіг карлик.

Пол увійшов, і двері за його спиною ввійшли в ущільнювачі для втримування вологи. Карлик пройшов повз нього й повів за собою, його надміру великі стопи ляскали по підлозі. Він розчинив майстерно вирізані дверцята в критий дворик і жестом запросив Пола ввійти:

— Вони чекають, сір.

«Сір, — подумав Пол. — То він мене знає».

Перш ніж Пол зумів обдумати це відкриття, карлик прослизнув у бічний прохід. Надія кружляла в думках Пола, наче дервіш у танці. Він рушив через дворик. То було похмуре й понуре місце, пропахле хворобою й поразкою. Ця атмосфера його гнітила. «Чи буде поразкою вибрати менше зло?» — питав він себе. Як далеко він зайшов тією стежкою?

Світло лилося з вузьких дверей у протилежній стіні. Переборюючи відчуття, наче за ним стежать, і не зважаючи на прикрий запах, Пол увійшов до маленької кімнати. За фрименськими стандартами, кімната була убогою, хайрегові завіси лише на двох стінах. Навпроти дверей, на кармінових подушках під багатшою завісою, сидів чоловік. За іншими дверима в незавішеній стіні ліворуч проступала з тіні жіноча постать.

Пол відчув, що заплутується в пастці видіння. Він саме цією дорогою й мусив іти. Але звідки взявся карлик? Звідки невідповідність?

Він одним поглядом охопив усю кімнату. Попри вбоге умеблювання, вона була ретельно прибрана. Гачки й карнизи на порожніх стінах показували, звідки було знято завіси. Він згадав, що прочани платили шалені гроші за автентичні фрименські артефакти. Багаті подорожні вважали пустельні гобелени скарбами, справжнім доказом здійснення хаджу.

Порожні стіни, здавалося, звинувачують його своїм свіжим побіленням. Нужденний стан двох потертих завіс, які ще зоставалися, лише поглибив почуття вини.

На стіні праворуч висів вузький стелаж, заставлений цілим рядом портретів, переважно бородатих фрименів, деякі з-поміж яких були в дистикостах, зі звисаючими водотрубками, декотрі мали на собі імперські мундири й позували на тлі екзотичних пейзажів. Найчастішим тлом було море.

Фримен на подушках кашлянув, змусивши Пола глянути на нього. Точнісінько так, як показувало йому видіння: худа пташина шия здавалася надто слабкою, щоб втримати велику голову. Обличчя було напівруїною: на лівій щоці мережа перехресних рубців під опалим засльозеним оком, але з іншого боку — чиста шкіра й прямий синій на синьому фрименський погляд. Посеред обличчя — довгий ніс, схожий чи то на гак, чи то на якір.

Подушка Усайма лежала в центрі витертого килима, коричневого з бордовими й золотими нитками. Латана тканина подушки свідчила про тривалий ужиток, але всі металеві предмети в кімнаті аж блищали від полірування: портретні рами, полиця і її кантування, цоколь низенького столика праворуч.

Пол кивнув у бік чистої половини обличчя Усайма й сказав:

— Щастя тобі й твоєму дому.

Це було привітання давнього приятеля й січового товариша.

— То я ще раз тебе бачу, Усулю?!

Голос, що назвав його племінним іменем, по-старечому дрижав. Тьмаве око на спотвореній частині обличчя зарухалося над пергаментною, пошрамованою шкірою. Ця половина обличчя заросла сивою щетиною, лінія щелепи була покрита шерехатою лускою. Коли Усайм говорив, його губи кривилися, відкриваючи сріблясті металеві зуби.

— Муад’Діб завжди відповідає на поклик фримена, — сказав Пол.

Жінка у дверях ворухнулася.

— І Стілґар цим хвалився.