Месія Дюни

Пола ледь не знудило. «Що ми робимо? — спитав він себе. — Алія поки що юна відьма, але вона подорослішає й стане ще страшнішою. Дорослішання — це щоразу нечестивіший процес».

Збірна ментальна атмосфера храму роз’їдала його психіку. Він відчував те, що єднало його з усіма довкола, але був у ньому ще й інший складник, що творив смертельну суперечність. Він почувався затопленим, замкнутим в особистому гріху, якого не міг спокутувати. Велич Усесвіту за межами святині залила його свідомість. Яким чином одна людина, один ритуал сподівалися зшити з цього безміру одежину, що пасувала б усім людям?

Пол здригнувся.

Усесвіт протистояв йому на кожному кроці. Він уникав його стиску, вигадував незліченні маскування, щоб увести в оману. Цей Усесвіт ніколи не згодиться з жодною формою, якої б він йому надав.

У святині запанувала глибока тиша.

З мороку за сяйливою веселкою виринула Алія, вдягнута в жовті шати, облямовані атрідівською зеленню. Жовта барва символізувала сонячне світло, зелена — смерть, з якої зродилося життя. Несподівано Пола вразила думка, що Алія з’явилася тут лише для нього, для нього єдиного. Крізь натовп у храмі він дивився на свою сестру. Вона була його сестрою. Він знав її ритуал та його походження, але ніколи раніше не стояв тут разом із прочанами, не бачив її їхніми очима. Тут, долучившись до містерії, він зрозумів: Алія є часткою Всесвіту, що протистоїть йому.

Аколіти принесли їй золотий келих.

Алія підняла келих.

Пол знав, що келих містить неперетворений меланж, тонку отруту, пророче причастя.

Не зводячи очей із келиха, Алія заговорила. Її голос пестив слух, був голосом-квіткою й звучав плавно та мелодійно.

— На початку ми були порожніми, — сказала вона.

— І не відали жодних речей, — проспівав хор.

— Не знали ми Сили, що живе в кожнім місці.

— І в кожному Часі.

— Ось Сила.

— Вона дарує нам радість.

«І приносить нам горе», — подумав Пол.

— Пробуджує душу, — промовила Алія.

— Розвіює всі вагання, — проспівав хор.

— У світах ми згинемо.

— У Силі спасемося.

Алія приклала келих до вуст, випила.

На своє здивування, Пол виявив, що стримує подих, як найпосполитіший прочанин у юрбі. Хоча до найдрібніших деталей знав, що зараз переживає Алія, він був пійманий у сіті тау. Згадав, як цей вогнистий трунок впливає до тіла. Пам’ять оживила той зупинений час, коли свідомість стала пилинкою, що змінює отруту. Повертався до пробудження в безчассі, де все було можливим. Він знав теперішні відчуття Алії, проте в цю мить зрозумів, що не знає їх. Містерія засліпила йому очі.

Алія здригнулася й опустилася навколішки.

Пол зітхнув разом із захопленими прочанами. Кивнув головою. Завіса бодай частково почала перед ним підійматися. Поглинутий блаженством візії, він забув, що кожна візія належить тим, які ще в дорозі, які ще виникають, постають. Підхоплені візією, вони проходять крізь темряву, неспроможні відрізнити дійсність від незначного випадку. Вони жадають абсолютів, яких ніколи не було.

Жадаючи, вони втрачають дійсність.

Алія похитувалася в екстазі зміни прянощів.

Пол відчув, що якась трансцендентна сутність промовила до нього: «Глянь! Дивився сюди! Бачиш, що ти відкинув?» У цю мить він подумав, що дивиться очима інших, що бачить тут образ і ритм, якого не міг би відтворити жоден художник чи поет. Побачене було живим і прекрасним, а сліпуче світло відкривало всю ненаситність влади… навіть його власної.

Алія заговорила. Її підсилений голос загримів у наві.

— Світлоносна ніч! — скрикнула вона.

Крізь тисняву прочан прокотився зойк.

— Ніщо не сховається такої ночі! — промовила Алія. — Яким рідкісним світлом є ця темрява? Ти не можеш глянути на неї! Чуття не в силах її сприйняти. Жодні слова її не опишуть.

Її голос понижчав:

— Прірва зостається. Носить у своєму лоні все, чого ще немає. Аххххх, яке це лагідне насилля!

Пол відчував, що чекає від сестри якогось окремого сигналу. Якогось вчинку чи слова, магічного жесту, містичного процесу, скерованого назовні потоку, — космічного лука, стрілою якого мав бути він сам. Ця хвиля виблискувала в його свідомості, наче крапля ртуті.

— Надходить печаль, — завела Алія. — Пам’ятайте, що все на світі є тільки початком, вічним початком. Світи чекають завоювання. Дехто з вас зі звуком мого голосу здобуде високу мету. Ви глузуватимете з минулого, забувши про те, що я вам зараз скажу: за всіма відмінностями ховається єдність.

Коли Алія опустила голову, Пол стримав розчарований вигук. Вона не сказала того, на що він чекав. Його тіло нагадувало суху шкарлупу, покинуту хітинову оболонку якоїсь пустельної комахи.

Він подумав, що всі інші мусять відчувати подібне. Довкола неспокійно заворушилися. Зненацька якась жінка в юрбі, далеко в наві, ліворуч від Пола, скорботно скрикнула.

Алія підвела голову, а Пола пронизало запаморочливе відчуття, що відстань між ними зникла, що він дивиться просто в її осклілі очі всього за кілька дюймів від нього.

— Хто мене кличе? — спитала Алія.

— Це я, — заридала жінка. — Я, Аліє. Ох, Аліє, допоможи мені. Кажуть, що мого сина вбито на Мурітані. Невже він згинув? Невже я ніколи не побачу мого сина… ніколи?

— Ти намагаєшся задкувати по піску, — наспівно проказала Алія. — Ніщо не втрачене. Усе повертається пізніше, але ти можеш не пізнати тої подоби, що повернеться.

— Аліє, я не розумію! — лементувала жінка.

— Живеш у повітрі, хоча не бачиш його, — гострим голосом відповіла Алія. — Чи ти ящірка? Говориш із фрименським акцентом. Невже фримени намагаються повернути померлих? Що нам потрібно від наших мертвих, крім їхньої води?

Посеред нави чоловік у багатому червоному плащі здійняв обидві руки. Рукави опали, відслонивши тонке полотно сорочки.

— Аліє! — гукнув він. — Мені зробили ділову пропозицію. Чи треба мені пристати на неї?

— Ти приходиш сюди як жебрак, — промовила Алія. — Шукаєш золотої чаші, але знаходиш тільки стилет.

— Мене просили вбити людину! — заволав справа глибокий голос із січовою вимовою. — Чи мені погоджуватися? А як погоджуся, то чи вдасться?

— Початок і кінець єдині, — відрізала Алія. — Хіба ж я не казала цього раніше? Ти прибув сюди не для того, щоб про це питати. Ти вже сумніваєшся, якщо прийшов сюди й запитуєш.

— Вона сьогодні сердита, — пробурмотіла жінка поблизу Пола. — Я ще не бачили її такою сердитою.

«Вона знає, що я тут, — подумав Пол. — Побачила у видінні те, що її розлютило? Чи не через мене сердиться вона?»

— Аліє, — озвався чоловік одразу ж перед Полом. — Скажи цим діловим людям і слабкодухам, скільки ще правитиме твій брат!

— Дозволяю тобі самому заглянути за цей поворот незнаного, — гостро відповіла Алія. — Твої упередження на твоїх устах! Маєш дах над головою та воду тому, що брат мій приборкав черв’яка хаосу!

Із сердитим жестом запнувши одяг, Алія відвернулася, перейшла через блискучі стрічки світла й зникла в темряві.

Аколіти відразу ж почали співати, але цього разу ритм збився. Їх виразно спантеличив несподіваний кінець ритуалу. Весь натовп неспокійно загомонів. Пол відчув довкола себе хвилювання — тривогу, невдоволення.

— Це все той дурень зі своїм ідіотським діловим питанням, — буркнула жінка поблизу Пола. — Лицемір!

Що побачила Алія? Яку дорогу в майбутньому?

Цієї ночі трапилося щось таке, що урвало пророчий ритуал. Зазвичай натовп прочан вимагав від Алії відповіді на всі їхні жалюгідні запитання. Так, вони всі прибували сюди, щоб почути з уст провидиці пророцтво. Він багато разів чув це, коли, сховавшись у темряві за олтарем, спостерігав за ритуалом. Чому цієї ночі все пішло не так?

Старий фримен шарпнув Пола за рукав, кивнувши до виходу. Натовп уже рушив туди. Пол дозволив юрбі підхопити його, потягти із собою — із провідником, котрий учепився за рукав. Його тіло стало проявом сили, влади над якою він не мав. Він перестав бути живою істотою — зосталася лише тиша, що рухалася сама собою. Перебував у центрі цього неіснування, дозволяючи вести себе вулицями свого міста, ідучи дорогою, такою знайомою йому з видінь, що серце завмирало від печалі.