Месія Дюни

Скителі усвідомив, що в якусь мить цієї декламації музика припинилася. Його стурбувало, що він не міг точно визначити момент, коли балісет замовк.

Наче це мало якийсь стосунок до його розповіді, Фарок промовив:

— Усі ворота охороняють. До фортеці Імператора немає дороги.

— І в цьому її слабкість, — сказав Скителі.

Фарок витягнув шию, приглядаючись.

— Дорога є, — пояснив Скителі. — Те, що більшість людей, і, сподіваюся, Імператор теж, вірять в інше… працюватиме на нас.

Він потер губи, відчуваючи незвичність обраного ним обличчя. Мовчання музиканта турбувало його. Чи це означало, що син Фарока закінчив передачу? Природно, це була одна з методик: повідомлення стискалося й передавалося разом із музикою. Тепер воно було сприйняте нервовою системою Скителі й мало в належний час спрацювати через дистранси, вбудовані в кору його наднирників. Якщо передача закінчена, він стане контейнером незнайомих слів. Він уже є посудиною, що аж переливається від даних: кожна клітина конспіративної мережі тут, на Арракісі, усі імена, усі контактні фрази — уся життєво важлива інформація.

З цією інформацією вони могли сміливо діяти на Арракісі, захопити піщаного хробака, почати культивацію меланжу десь там, куди не сягала влада Муад’Діба. Могли зруйнувати монополію, а тим самим і зламати Муад’Діба. Могли багато чого зробити, маючи цю інформацію.

— У нас тут є жінка, — сказав Фарок. — Хочеш зараз її побачити?

— Я вже її бачив, — сказав Скителі. — Я уважно її вивчив. Де вона?

Фарок клацнув пальцями.

Юнак зайнявся своєю ребекою, потягнувши по ній смичком. Струни заридали музикою семути. Наче притягнута звуками, з-за дверей позаду музи́ки вийшла молода жінка в блакитній сукні. Її цілковито сині очі Ібада заповнювало наркотичне отупіння. Була фрименкою, узалежненою від прянощів, а тепер ще й підхопила інопланетне зло. Її свідомість глибоко занурилася в семуту, загубилася там і попливла за течією екстатичної музики.

— Донька Усайма, — сказав Фарок. — Мій син дав їй наркотик, сподіваючись привернути до себе жінку з Народу, попри його сліпоту. Сам бачиш, то була марна перемога. Те, що він сподівався здобути, здобула семута.

— Її батько не знає? — спитав Скителі.

— Вона й сама не знає, — відповів Фарок. — Мій син навіює їй фальшиві спогади, завдяки яким вона пояснює собі свої відвідини нашого дому. Вважає, що закохана в нього. І її сім’я в це вірить. Вони обурені, бо він не повносправний чоловік, але, звичайно, не втручатимуться.

Поступово музика стихла.

За жестом музи́ки молода жінка сіла біля нього, нахилившись, аби почути, що він їй шепоче.

— Що ти з нею зробиш? — спитав Фарок.

Скителі ще раз пильно оглянув дворик.

— Хто ще є в цьому домі? — звернувся до Фарока.

— Зараз ми всі тут, — сказав Фарок. — Ти не сказав мені, що робитимеш із жінкою. Мій син хоче це знати.

Наче бажаючи відповісти, Скителі витяг праву руку. З рукава одежі вистрелила блискуча голка й встромилася Фарокові в шию. Не було жодного крику, жодної зміни позиції. За хвилину Фарок мав померти, але зараз іще сидів нерухомо, паралізований отрутою.

Скителі повільно звівся на ноги, підійшов до сліпого музи́ки. Юнак далі шепотів щось молодій жінці, коли голка вистрелила в нього.

Скителі взяв молоду жінку за руку, лагідно допоміг їй підвестися і, перш ніж вона на нього глянула, змінив свою подобу. Вона підвелася та, випроставшись і дивлячись лише на нього, запитала:

— Що таке, Фароку?

— Мій син утомився й мусить відпочити, — промовив Скителі. — Ходімо. Повертаймося в дім.

— Ми так любо розмовляли, — сказала вона. — Гадаю, я переконала його прийняти тлейлаксанські очі. Це знову зробить його мужчиною.

— Хіба ж я цього не казав багато разів? — спитав Скителі, ведучи її до задньої кімнати.

Як він із гордістю зауважив, його голос пасував до його рис. Безсумнівно, це був голос старого фримена, який, звичайно, у цю мить уже був мертвим.

Скителі зітхнув. Сказав собі, що все було зроблено зі співчуттям, а жертви знали, яка небезпека їм загрожує. Тепер слід було надати молодій жінці належний їй шанс.

***

Імперії під час їхнього творення не знають браку цілей. Лише коли вони усталяться, втрачають цілі, які замінює незрозумілий ритуал.

Алія зрозуміла: засідання Імператорської Ради йшло складно. Відчула, що наростає протистояння, — це було помітно з того, як Ірулан уникала дивитися на Чані, Стілґар нервово перекладав папери, а Пол похмуро зиркав на Квізару Корбу.

Вона сіла в кінці золотого стола Ради, щоб крізь балконні вікна милуватися курним світлом полудня.

Корба, виступ якого вона перервала своїм приходом, продовжував те, що казав раніше Полові:

— От що я маю на увазі, мілорде: богів тепер не так багато, як колись.

Алія засміялася, закинувши назад голову. Цей рух змусив чорний каптур її аби зісковзнути, відкривши обличчя. Сині на синьому «очі прянощів», успадкований від матері овал обличчя під шапкою бронзового волосся, маленький носик і широкий чуттєвий рот.

Колір щік Корби наближався до барви його оранжевої ряси. Він глянув на Алію — достоту як сердитий голомозий гном.

— Знаєш, що кажуть про твого брата? — спитав із притиском.

— Знаю, що кажуть про ваш Квізарат, — відрізала Алія. — Ви не святі, а божі шпигуни.

Корба, попросивши поглядом підтримки Пола, відповів:

— Ми послані у світ заповіддю Муад’Діба, щоб Він спізнав правду про Свій народ, а народ спізнав правду про Нього.

— Шпигуни, — повторила Алія.

Корба ображено промовчав, стиснувши губи.

Пол дивився на сестру, питаючи себе, навіщо вона спровокувала Корбу. І нараз він зауважив, що Алія стала по-справжньому жіночною, її врода спалахнула першим полум’ям невинної юності. Дивно лише, як міг не помітити цього раніше. Їй було п’ятнадцять, майже шістнадцять. Превелебна Матір, котра не знала материнства, незаймана жриця, об’єкт перемішаного зі страхом поклоніння забобонних мас — Алія Ножа.

— Зараз не час, і це не місце для вибриків твоєї сестри, — озвалася Ірулан.

Пол, не звертаючи уваги на її слова, кивнув Корбі.

— Площа заповнена прочанами. Вийди й проведи їх на молитву.

— Але ж вони чекають вас, мілорде, — відповів Корба.

— Надягни свій тюрбан, — сказав Пол. — З такої відстані вони не розрізнять.

Проігнорована Ірулан, стримуючи роздратування, придивлялася, як Корба підводиться, підкорившись наказу. Вона раптом занепокоїлася думкою, що Едрік не зміг приховати її дії від Алії. «Що ми насправді знаємо про цю сестру?» — питала вона себе.

Чані, міцно сплівши руки на колінах, глянула через стіл на Стілґара, свого дядька й міністра державних справ Пола. «Чи довго ще старий фрименський наїб обходитиметься без куди простішого життя своєї пустельної січі?» — міркувала вона, водночас зауважуючи, що чорне волосся Стілґара почало сивіти на скронях, але його очі під тяжкими бровами зоставалися прозірливими. То був орлиний погляд дикого краю, а його підборіддя ще зберігало сліди, зоставлені перебуванням у дистикості.

Знервований увагою Чані, Стілґар оглянув Кімнату Ради. Погляд його впав на балконне вікно, за яким надворі стояв Корба. Той здійняв витягнуті руки в жесті благословення, і гра пообіднього сонця утворила на вікні позаду нього червоний ореол. Якусь мить Стілґару здалося, що Придворний Квізара розп’ятий на вогненному колесі. Корба опустив руки, зруйнувавши ілюзію, але потрясіння Стілґара не зникло. Його думки, супроводжувані гнівним розчаруванням, переходили від прохачів, котрі чекали в Прийомній Залі, до ненависної помпезності, що оточувала престол Муад’Діба.

Стілґар подумав, що, спілкуючись з Імператором, сподівається віднайти в ньому якусь недосконалість чи ваду. Він знав, що це святотатство, але однаково цього прагнув.