Страница 12 из 58
— Не тобі, — сказав Скителі.
— Та він, думаю, узагалі забув, що я є на світі, — відповів Фарок.
— А як же він приходить і відходить, коли покидає цю споруду? — спитав Скителі.
— Має маленький майданчик для ’топтерів, що виступає з внутрішньої стіни, — промовив Фарок. — Казали мені, що Муад’Діб нікому іншому не дозволяє кермувати, коли сідає там. Треба вміти спускатися, бо кажуть, що найменший прорахунок скине його вниз зі стрімчака стіни, до одного з цих його клятих садів.
Скителі кивнув. Це, найімовірніше, було правдою. Такий повітряний вхід до імператорського кварталу гарантував потрібний рівень безпеки. Усі Атріди були чудовими пілотами.
— Використовує людей, щоб передавати свої дистрансові повідомлення, — вів далі Фарок. — Це приниження людей — вживляти в них хвильові транслятори. Голос людини має бути її власністю. Це ганебно — передавати чиєсь послання, сховане у твоєму голосі.
Скителі знизав плечима. Тепер усі великі держави використовували дистранси. Ніколи не можна сказати наперед, яка перешкода трапиться на шляху між відправником і адресатом. Дистранси звільняли від політичної криптології, бо спиралися на тонкі спотворення природних звукових зразків, які можна найскладнішим способом видозмінити.
— Навіть його податківці вдаються до цього методу, — скаржився Фарок. — За моїх часів дистранси вживляли лише нижчим тваринам.
«Але ж інформацію про прибутки й слід тримати в таємниці, — подумав Скителі. — Не один уряд упав, оскільки люди дізналися про справжній розмір деяких капіталів».
— А що тепер фрименські когорти думають про Муад’Дібів джигад? — спитав Скителі. — Не заперечують проти того, що з їхнього Імператора роблять бога?
— Більшість із них узагалі про це не задумуються, — відповів Фарок. — Джигад для них — те саме, що й для мене колись. Джерело незвичайних вражень, пригод, багатств. Оця грабенова хатинка, у якій я живу, — Фарок указав на дворик, — коштувала шістдесят лідасів прянощів. Дев’яносто контарів[7]! Був час, коли я й уявити собі не міг такого маєтку.
Він похитав головою.
На другому кінці подвір’я сліпий юнак заграв на своєму балісеті якусь любовну баладу.
«Дев’яносто контарів, — подумав Скителі. — Як дивно! Звичайно, велике багатство. У багатьох інших світах Фарокова хатинка вважалася б палацом, але величина багатьох речей відносна — навіть контара. До прикладу: хіба ж Фарок знав, звідки прийшла його міра ваги прянощів? Чи задумувався, що півтора контара були колись максимальним вантажем верблюда? Навряд. Можливо, Фарок узагалі ніколи не чув про верблюда чи про Золотий Вік Землі».
Незвично вплітаючи слова в ритм мелодії синового балісета, Фарок сказав:
— Я був власником крис-ножа, водяних кілець на десять літрів, списа, що належав колись моєму батькові, кавового сервізу, пляшки з червоного скла, старшої, ніж сягала пам’ять будь-кого на моїй січі. Мав свою частку наших прянощів, але не гроші. Я був багатим, але не знав цього. Були в мене дві дружини: одна простенька й люба мені, друга дурна й уперта, але з тілом й обличчям ангела. Я був фрименським наїбом, вершником хробака, повелителем левіятана й піску[8].
Юнак по той бік двору підхопив ритм і включив до своєї мелодії.
— Я знав багато речей, не замислюючись про це, — вів далі Фарок. — Знав, що під нашим піском є вода, яку тримають у неволі маленькі творці. Знав, що мої предки приносили незайманих дівчат у жертву Шай-Хулудові… до того, як Лієт-Кайнс припинив це. Недобре, що ми це припинили. Я бачив самоцвіти в пащі хробака. Моя душа мала чотири брами, і я знав їх усі[9].
Він замовк, про щось замислившись.
— А тоді прийшов Атрід зі своєю матір’ю-відьмою, — промовив Скителі.
— Прийшов Атрід, — підтвердив Фарок. — Той, кого ми на нашій січі назвали Усулем, це його ім’я поміж нами. Наш Муад’Діб, наш Магді! А коли він закликав до джигаду, я був одним із тих, котрі питали: «Чого я маю йти, щоб воювати там? У мене там немає родичів». Але пішли інші чоловіки — молодики, друзі, приятелі мого дитинства. Повернувшись, розповідали про дива, про потугу збавителя Атріда. Він громив наших ворогів Харконненів. Його благословив Лієт-Кайнс, котрий обіцяв нам рай на нашій планеті. Казали, що цей Атрід прийшов змінити наш світ і наш Усесвіт, що він був людиною, завдяки якій уночі розцвітуть золоті квіти.
Фарок підняв руки й глянув на долоні.
— Чоловіки показували Перший Місяць і казали: «Душа його там». Тому його й назвали Муад’Дібом. Я тоді не розумів усього цього.
Він опустив руки, позирнувши через дворик на сина.
— У моїй голові не було думок. Я думав лише серцем, пузом і стегнами.
Темп музики, що була тлом їхньої розмови, знову прискорився.
— Знаєш, чому я захопився джигадом? — Очі старого жорстко дивилися на Скителі. — Я чув, що там була річ, яку називають морем. Дуже важко повірити в море, якщо ти жив лише тут, серед наших дюн. У нас немає морів. Люди Дюни нічого не знають про море. Ми знали наші вітрові пастки. Ми збирали воду для великої зміни, що її обіцяв нам Лієт-Кайнс… великої зміни, яку Муад’Діб приніс помахом руки. Я можу собі уявити канат[10], воду, що тече каналом на поверхні землі. Відштовхуючись від цього, мій розум може уявити річку. Але море?
Фарок глянув на прозорий дах свого дворика, наче намагаючись злетіти ракетою в зовнішній Всесвіт.
— Море, — сказав він низьким голосом. — Ця картина не поміщалася в моїх мізках. А все ж знайомі мені люди казали, що бачили це диво. Я гадав, що вони брехали, але хотів пересвідчитися сам. Тому я й записався в похід.
Юнак ударив по струнах, закінчивши пісню гучним акордом, і почав нову, з дивним хвилеподібним ритмом.
— І знайшов ти своє море? — спитав Скителі.
Фарок мовчав так довго, що Скителі вже було подумав, що старий не почув його. Музика балісета здіймалася й опадала довкола них, наче приплив. Фарок дихав у її ритмі.
— Був захід сонця, — сказав він нарешті. — Такий захід сонця міг би намалювати один зі старих художників. І був той захід такого червоного кольору, як скло моєї пляшки. А ще золотого… синього. Цей світ звався Ен Фейль, я вів там свій легіон до перемоги. Ми спустилися з гірського перевалу, повітря було пересичене вологою. Я насилу міг дихати ним. А внизу піді мною було те, про що розповідали мені друзі: вода, куди тільки сягало око й ще далі. Ми марширували вниз, до неї. Я зайшов у воду та пив її. Вона була гіркою, і я засмутився. Але це диво ніколи вже мене не покинуло.
Скителі виявив, що поділяє благоговіння старого фримена.
— Я занурився в це море, — сказав Фарок, дивлячись на водні створіння, зображені на мозаїці підлоги. — Один чоловік зайшов у воду… інший із неї вийшов. Я відчував, що пам’ятаю минуле, якого ніколи не було. Дивився довкола очима, які могли прийняти все… геть усе. Я бачив у воді тіло — одного з оборонців, котрих ми вбили. Поблизу трималося на воді поліно — стовбур великого дерева. Я можу зараз заплющити очі й побачити те поліно. З одного боку воно було чорним від вогню. А ще на тій воді був кусень тканини, всього-на-всього жовта ганчірка… подерта, брудна. Я глянув на це все й зрозумів, чого вони там опинилися. Щоб я міг усе це побачити.
Фарок повільно повернувся і, глянувши Скителі в очі, сказав:
— Ти ж знаєш, що Всесвіту ще не завершено.
«Він балакучий, але глибокий», — подумав Скителі й промовив:
— Бачу, це справило на тебе сильне враження.
— Ти тлейлаксу, — відповів Фарок. — Ти бачив багато морів. Я — тільки це одне, але знаю про море щось таке, чого ти не знаєш.
Скителі відчув, як його охопила незвичайна тривога.
— Мати Хаосу народилася в морі, — сказав Фарок. — Квізара Тафвід стояв поруч, коли я вийшов на берег, стікаючи водою. Він не заходив у море. Стояв на піску… мокрому піску… з кількома іншими людьми, котрі боялися так само, як він. Дивився на мене очима, які знали: я дізнався щось про те, у чому йому було відмовлено. Я став морським створінням і цим налякав його. Море зцілило мене від джигаду. Гадаю, що він це побачив.
7
Контар (кантар) — старовинна міра ваги, використовувана на Близькому Сході та в Середземномор’ї. У різних країнах становила від 45 до 320 кг.
8
Левіятан (левіафан) — міфічне страховисько, згадуване у Святому Письмі. Пор. з «Чи левіятана потягнеш гачком, і йому язика стягнеш шнуром?» (Книга Йова, 40 : 25). Згадувані в цій фразі «гачки» нагадують гаки творця, використовувані вершниками хробаків.
9
Чотири брами — поняття, запозичене з буддизму, що може означати як чотири всеосяжні почуття (любляча доброта, співчуття, симпатія, врівноваженість), так і чотири напрямки (південь, північ, схід і захід).
10
Канат — відкритий канал через пустелю зі стабільними умовами транспортування води для поливу (з «Термінології Імперії» до книжки «Дюна»).