Страница 15 из 24
Інквізитор: Ми не глузуємо. Шукаємо просвіти.
Хві Норі: Ці слова Малкі та багато інших, звернених безпосередньо до мене, підказують, що Владика Лето завжди прагне новизни й оригінальності, але остерігається деструкційного потенціалу, прихованого в них. У цьому переконаний мій дядько.
Інквізитор: Чи хотіли б ви ще щось додати до тих переконань, які поділяєте зі своїм дядьком?
Хві Норі: Я не бачу сенсу щось додавати до вже сказаного. Мені прикро, що я згаяла час інквізиторів.
Інквізитор: Але ви не згаяли нашого часу. Вас затверджено на посаді Посла при Дворі Владики Лето, Бога-Імператора всього відомого Всесвіту.
Мусите пам’ятати, що за внутрішньою вимогою я можу мати експертний висновок про все, відоме з нашої історії. Це сховище енергії, з якого я черпаю, звертаючись до воєнної ментальності. Якщо ви не чули крику та стогону поранених і вмирущих, то нічого не знаєте про війну. Я чув так багато цих криків, що вони мене переслідують. Я сам кричав після бою. У кожній епосі я зазнавав ран – від кулаків, палиць і каменів, від обсадженого мушлями дрюка й бронзового меча, від булави та гармати, від стріл і лазерострілів, від безмовної задухи атомного пилу, від біологічної зброї, що змушує язик чорніти, а легені тонути, від швидкої вогненної лави й тихої дії повільних отрут… більше, ніж я можу розповісти! Я бачив і пізнав їх усіх. Тим, хто сміє питати, чому я поводжуся так, а не інакше, відповідаю: з моїми спогадами я не можу зробити нічого іншого! Я не боягуз і колись був людиною.
Теплої пори року, коли сателітарні контролери погоди мусили змагатися з вітрами, що віяли з великих морів, на околицях Сар’єру ввечері часто йшли дощі. Несподіваний дощ застав Монео, що повертався з однієї із регулярних інспекцій периметра Цитаделі. Коли він дістався сховку, уже споночіло. Біля південних воріт вартівниця-Рибомовка допомогла йому вибратися з промоклого плаща. То була сильна кремезна жінка з квадратним обличчям – саме таким Лето віддавав перевагу, набираючи Варту.
– Ці кляті погодні контролери слід привести до ладу, – сказала вона, віддаючи йому мокрий плащ.
Монео подякував коротким кивком, а тоді рушив угору до свого помешкання. Усі вартівниці-Рибомовки знали нехіть Бога-Імператора до вологи, але жодна з них не бачила того, що Монео.
«Це Черв ненавидить воду, – подумав Монео. – Шай-Хулуд тужить за Дюною».
У своєму помешканні Монео витерся і перевдягнувся в сухе, перш ніж спуститися до крипти. Не було сенсу витягати назовні неприязнь Черва до вологи. Зараз йому була потрібна нічим не скаламучена розмова про паломництво в недалекому майбутньому до Фестивального Міста Онна.
Ліфт спускався вниз, Монео сперся спиною об стіну. Його відразу ж заполонила втома. Знав, що вже кілька днів недосипав, і не було видно просвітку. Заздрив очевидній незалежності Лето від потреби сну. Здавалося, Богу-Імператору вистачало кількох годин перепочинку на місяць.
Запах крипти й зупинка ліфта струснули Монео, вивівши його з напівдрімоти. Розплющив очі й глянув на Бога-Імператора, що стояв на повозі в центрі великого покою. Монео зібрався і рушив довгою знайомою дорогою до страхітливої присутності. Як він і очікував, Лето видавався бадьорим. Принаймні це було добрим знаком.
Лето почув наближення ліфта й побачив, як прокинувся Монео. Чоловік мав утомлений вигляд, і це було зрозуміло. Паломництво до Онна було вже от-от – з усім виснажливим прийомом гостей з інших планет, ритуалом із Рибомовками, новими послами, змінами в Імперській Варті, відставками й призначеннями, а зараз ще й новий гхола, Дункан Айдаго, мав долучитися до рівної роботи Імперського апарату. Монео займався дедалі більшою громадою дрібних справ, а його вік давав про себе знати.
«Зажди-но, – подумав Лето. – Через тиждень після нашого повернення з Онна Монео виповниться сто вісімнадцять».
Монео міг би прожити кілька разів по стільки, якби приймав прянощі, але він відмовився. Лето не сумнівався щодо причин його вибору. Монео ввійшов у той особливий стан, коли людина прагне смерті. Барився лише для того, щоб побачити, як Сіона вступить до Королівської Служби і стане новою директоркою Спільноти Рибомовок.
«Мої гурії», як називав їх Малкі.
І Монео знав, що Лето має намір поєднати Сіону з Дунканом. Час настав.
Монео зупинився за два кроки від повозу й глянув угору на Лето. Щось у його очах нагадало Лето обличчя поганського жерця з терранських часів, майстерного молільника в знайомому храмі.
– Владико, ви провели багато годин, спостерігаючи за новим Дунканом, – промовив Монео. – Чи тлейлаксу не зіпсували його клітин або психіки?
– Він неосквернений.
Монео глибоко зітхнув, здригнувшись. У цьому зітханні не було полегшення.
– Ти проти використання його як плідника? – спитав Лето.
– Мені дивно думати про нього як свого предка й водночас батька потомків.
– Але ж це дає мені можливість поновного схрещення між давнішою людською формою і теперішніми витворами моєї розплідної програми. Сіона на двадцять одне покоління віддалена від попереднього такого схрещення.
– Я не можу зрозуміти мети. Дункани повільніші й менш чуйні, ніж будь-хто з вашої Варти.
– Я прагну не доброго відокремленого пагона, Монео. Невже ти думаєш, що я не усвідомлюю геометричної прогресії, продиктованої законами, які керують моєю розплідною програмою?
– Я бачив вашу розплідну книгу, Владико.
– Тоді ти знаєш, що я відслідковую рецесиви й усуваю їх. Мій клопіт – це ключові генетичні домінанти.
– А мутації, Владико? – У голосі Монео була лукава нотка, яка змусила Лето уважно подивитися на чоловіка.
– Не будемо це обговорювати, Монео.
Лето стежив за тим, як Монео обачно ховається у свою шкаралупу.
«Який він украй вразливий на мої настрої, – подумав Лето. – Вірю, що має деякі мої здібності, хоч вони й працюють на підсвідомому рівні. Судячи з його питання, може навіть підозрювати, чого ми добилися в особі Сіони».
Аби перевірити це, Лето сказав:
– Мені ясно, що ти ще не розумієш, чого я сподіваюся досягти у своїй розплідній програмі.
Монео прояснів.
– Мій Владика знає, що я намагаюся збагнути її правила.
– У довготривалій перспективі закони є тимчасовими, Монео. Не існує чогось такого, як керована правилами творчість.
– Але ж, Владико, ви самі казали про закони, які керують вашою розплідною програмою.
– Що я тобі тільки-но сказав, Монео? Намагатися знайти правила творчості – однаково що намагатися відділити розум від тіла.
– Але ж певна еволюція проходить, Владико! Я знаю це по собі!
«Він знає це по собі! Любий Монео. Підійшов зовсім близько».
– Чому ти завжди прагнеш лише еволюційних тлумачень, Монео?
– Я чув, як ви казали про трансформаційну еволюцію, Владико. Така наліпка на вашій книзі. Але що ж із несподіванками…
– Монео! Правила змінюються з кожною несподіванкою.
– Владико, чи ви не маєте на гадці покращити людську породу?
Лето зиркнув на нього згори, думаючи: «Якщо я зараз використаю ключове слово, чи зрозуміє він? Можливо…»
– Я хижак, Монео.
– Хижа… – Монео урвав і труснув головою. Подумав, що знає значення слова, але його шокувало саме слово. Бог-Імператор жартує?
– Хижак, Владико?
– Хижак покращує породу стада.
– Як це можливо, Владико? Ви ж не відчуваєте ненависті до нас.
– Ти мене розчаровуєш, Монео. Хижак не відчуває ненависті до своєї здобичі.
– Хижаки вбивають, Владико.
– Я вбиваю, але без ненависті. Здобич утамовує голод. Здобич добра.
Монео глянув угору, на обличчя Лето в сірому каптурі.
«Невже я пропустив наближення Черва?» – питав себе Монео.
Він з острахом шукав знаків. По гігантському тілі не пробігали здригання, очі не блищали, непотрібні плавники не звивалися.
– Чого ж ви прагнете, Владико? – ризикнув Монео.