Залишок дня

Завжди знайдуться ті, хто стверджуватиме, що, мовляв, усяка спроба дослідити велич, як оце намагався я, — марна. «Відразу видно, у кого вона є, а в кого її немає, — любив повторювати містер Ґрем. — Поза тим мало що можна сказати». Але я вважаю, що ми не маємо права отак капітулювати. Служба зобов’язує кожного з нас ретельно міркувати над такими питаннями, щоб іще наполегливіше прагнути до гідності.

День другий • Ранок

Солсбері

У чужому ліжку мені здебільшого погано спиться, тож трохи подрімавши, раз у раз прокидаючись, я близько години тому остаточно пробудився. Надворі ще не розвиднілося. Знаючи, що попереду на мене чекає цілий день у дорозі, я спробував знову заснути, та марно. Коли я вирішив таки встати з ліжка, у кімнаті було темно, хоч в око стрель, аж я мусив увімкнути світло, щоб поголитися над умивальницею в кутку. Та поголившись і вимкнувши лампу, я побачив за краєм фіранок, що вже світає.

Я розсунув фіранки — ранкове світло було ще дуже бліде, а пекарня й аптека по той бік вулиці ховалися в імлі. Глянувши на другий кінець вулиці — туди, де вона перебігає через вигнутий аркою місток, — я побачив, що над річкою здіймається туман, у якому потопає одна з опор моста. Довкола не було видно ні душі, не чути ні звуку, якщо не зважати на гупання десь удалині й покашлювання у котрійсь із кімнат у другому крилі готелю. Господиня, мабуть, ще не прокинулася, а отже, навряд чи зможе подати сніданок раніше, ніж о пів на восьму.

У ці тихі хвилини, чекаючи, коли ж прокинеться світ, я ловлю себе на тому, що знову й знову подумки прокручую уривки з листа міс Кентон. До речі, мені уже давно годилося б пояснити, чому я називаю її саме так — міс Кентон. Міс Кентон насправді ось уже двадцять років місіс Бенн. Однак, зважаючи на те, що я знав її зблизька лише за її дівоцтва й жодного разу не бачився з нею, відколи вона вирушила до Вест-Кантрі, аби стати місіс Бенн, ви, сподіваюся, пробачите мені за те, що я називаю її так, як називав колись. Крім того, її лист дав мені ще одну причину думати про неї як про міс Кентон, бо схоже на те, що її шлюб, як не прикро, розпався. У листі немає конкретних деталей, та й було б дивно сподіватися їх там побачити, проте міс Кентон чітко написала, що перебралася з будинку містера Бенна у Гелстоні й мешкає зі знайомою у поблизькому селі Літтл-Комптон.

Нещасливий кінець її шлюбу — це, звісно, трагедія. Не сумніваюся, що в цю хвилину вона з жалем розмірковує над своїми рішеннями в далекому минулому, через які, далеко не молода, залишилася тепер такою самотньою та безутішною. Цілком природно, що в такому настрої її неабияк утішить думка про повернення до Дарлінґтон-Голлу. Чесно кажучи, у листі вона ніде відверто не говорить про своє бажання повернутися, але загальний настрій багатьох уривків, перейнятих глибокою ностальгією за днями, проведеними в Дарлінґтон-Голлі, свідчить, безперечно, саме про це. Та навіть поновившись на службі, міс Кентон, звісно ж, ніяк не зможе повернути собі втрачених років, нема що й сподіватися, тому під час нашої зустрічі я найперше муситиму її в цьому переконати. Муситиму пояснити, як усе змінилося: дні, коли в моєму розпорядженні був чималий персонал, уже, напевно, не вернуться до кінця мого життя. Проте міс Кентон — розумна жінка й сама вже, мабуть, усе зрозуміла. Та все ж я впевнений, що, повернувшись у Дарлінґтон-Голл і допрацювавши там до старості, вона знайде істинну розраду в житті, у якому наразі панує відчуття марноти.

Як фахівець своєї справи, я, звісно, розумію, що навіть після стількох років перерви міс Кентон стане ідеальним розв’язанням для проблеми, що не дає нам спокою в Дарлінґтон-Голлі. Втім, називаючи це питання «проблемою», я, напевно, роблю з мухи слона. Адже, зрештою, ідеться про низку дрібних помилок з мого боку, а план, що його я взяв на озброєння, — це всього лиш спосіб запобігти будь-яким «проблемам». Так, ці банальні помилки мене спочатку стривожили, але, переконавшись, що то ознаки звичайнісінького браку персоналу, я перестав цілими днями про них мізкувати. А прибуття міс Кентон, як я вже казав, поставить у цьому питанні тверду крапку.

Та повернімося до листа. Подекуди в ньому справді відчутно розпач стосовно її теперішнього становища. І це доволі тривожно. Ось як міс Кентон починає одне речення: «Хоч я й уявлення не маю, як із користю провести залишок свого життя...». А в іншому місці пише: «Решта мого життя простягається переді мною мов порожнеча». А загалом, як я вже згадував, її лист сповнений ностальгії. Скажімо, трохи далі вона пише:

«Цей випадок нагадав мені про Еліс Байт. Пам’ятаєте її? Хоча не уявляю собі, що ви могли б її забути. Мені досі не дає спокою її кумедна вимова й перекручені речення, які тільки вона могла вигадати! Не знаєте, як склалося її життя?»

Насправді я не знав, хоча, мушу визнати, мене доволі потішила згадка про ту нестерпну покоївку, яка зрештою виявилась однією з найвідданіших. Ще далі міс Кентон пише:

«Мені так подобався вигляд зі спалень на третьому поверсі: моріжок, а за ним удалині — пагорби. Чи так воно й досі? Літніми вечорами у тому пейзажі було щось магічне, і, чесно кажучи, я змарнувала не одну дорогоцінну хвилину, завмерши біля вікна, зачарована краєвидом».

І додає:

«Пробачте, якщо цей спогад завдасть вам болю. Але я ніколи не забуду, як ми удвох спостерігали, як ваш батько ходив одного разу туди-сюди перед альтанкою в саду, втупившись у землю так, наче сподівався знайти самоцвіт, що його там загубив».

Оце так відкриття: епізод, що трапився понад тридцять років тому, запам’ятався міс Кентон так само добре, як і мені. І справді, він стався в один із літніх вечорів, про які вона згадує, бо я виразно пам’ятаю, що піднявся на третій поверх і побачив, як помаранчеві промені призахідного сонця прорізають морок коридору там, де двері до спалень нещільно зачинені. Проходячи повз, я помітив крізь прочинені двері силует міс Кентон, що вимальовувався навпроти вікна, і почув, як вона, обернувшись, тихенько гукнула: «Містере Стівенс, зайдіть на хвилинку». Коли я увійшов, міс Кентон знову повернулася до вікна. Унизу на землю лягали тіні від тополь. Праворуч моріжок плавно підіймався на невеликий насип, де стояла альтанка — саме там виднілася постать мого батька, який походжав туди-сюди із заклопотаним виглядом, немовби й справді, як сказала міс Кентон, сподівався знайти самоцвіт, що його там загубив.

Цей випадок запам’ятався мені з кількох дуже вагомих причин, і зараз я їх поясню. Крім того, нема нічого дивного в тому, що він справив таке глибоке враження і на міс Кентон, надто якщо зважити на певні тонкощі її взаємин із моїм батьком у перші роки її служби в Дарлінґтон-Голлі.

Міс Кентон і мій батько прибули до маєтку майже в той самий час — навесні 1922 року: через те, що я в одну мить втратив економку й помічника дворецького. А сталося так тому, що ці дві особи вирішили одружитися й покинути службу. Я завжди вважав такі зв’язки загрозою для домашнього порядку. Відтоді через подібні обставини я втратив ще чимало працівників. Між служницями і слугами таке, звісно, трапляється постійно, і хороший дворецький завжди мусить враховувати це, складаючи плани, однак шлюб між працівниками вищого рангу має вкрай руйнівний вплив на роботу.

Коли трапляється так, що двоє працівників закохуються й вирішують побратися, звинувачувати їх у цьому, ясна річ, не годиться, однак мене страшенно дратують особи — найчастіше економки, — яких не можна назвати щиро відданими своїй справі, бо вони кочують з місця на місце в пошуках кохання. Такі люди шкодять фаховій роботі.

Проте мушу відразу сказати, що я не маю на думці міс Кентон. Так, вона теж зрештою покинула службу й вийшла заміж, однак можу поручитися, що, працюючи економкою під моїм керівництвом, вона увесь час виявляла цілковиту відданість і ніколи не дозволяла, щоб її фахові пріоритети відійшли на друге місце.