Залишок дня

День четвертий • Пообіддя

Літтл-Комптон, Корнволл

Нарешті я прибув у Літтл-Комптон і зараз сиджу в готелі «Роуз-Ґарден», де щойно пообідав. За вікном періщить дощ.

Готель «Роуз-Ґарден» навряд чи можна назвати розкішним, проте він, безперечно, по-домашньому затишний, і я зовсім не жалію, що не пошкодував грошей і тут зупинився. Чарівна садиба, поросла плющем, у якій може замешкати близько тридцяти гостей, зручно розташована на розі сільської площі. Ресторанчик, де я зараз сиджу, тільки недавно прибудували до головної будівлі — це подовгаста зала з двома рядами великих вікон. З одного боку вона виходить вікнами на площу, а з другого — на трояндовий сад, завдяки якому, мабуть, готель має таку назву. У саду, добре захищеному від вітру, — декілька столиків. Уявляю собі, як приємно там снідати чи обідати в ясну погоду. Дехто з гостей сів там обідати і сьогодні, та раптом небо затягнули грозові хмари. Коли я спустився сюди десь із годину тому, кельнери квапливо знімали скатертини зі столиків, а ті, хто ще хвилину тому за ними сидів — зокрема джентльмен, який не встиг витягнути запхану за комір серветку, — стояли розгублено поряд. Невдовзі з неба ринула злива — і то така сильна, що гості аж перестали їсти і вражено спостерігали, що коїться надворі.

Я сиджу за столиком біля вікон, що виходять на село, і вже добру годину спостерігаю, як на площу, на мій «форд» і на сусідні автівки падає дощ. Злива трохи втихомирилась, однак надворі ще накрапає. Мені, звісно, спало на думку, що я міг би вже вирушити на зустріч із міс Кентон, але ж у листі я писав, що зайду о третій, тому вирішив не дивувати її своєю надто ранньою появою. Отож, найімовірніше, я так і сидітиму тут та питиму чай, доки не вщухне дощ і не настане час вирушати в дорогу. Розпитавши служницю, яка принесла мені обід, я з’ясував, що міс Кентон мешкає за чверть години ходи від готелю, а отже, чекати мені ще сорок хвилин.

Чесно кажучи, я не плекаю ілюзій і готовий до розчарування. Я ж бо не отримав листа від міс Кентон, у якому вона б потвердила, що з нетерпінням чекає нашої зустрічі. Утім, знаючи її, я вирішив сприйняти це як згоду: якби мій приїзд був з тієї чи іншої причини для неї незручний, вона без жодних вагань повідомила б мене про це. До того ж я писав, що забронював кімнату в цьому готелі і що вона може в разі потреби залишити для мене повідомлення. Але на мене не чекало жодної звістки, тож я подумав, що, очевидно, усе гаразд.

Злива застала мене зненацька, бо сьогоднішній ранок — як і кожен ранок, відколи я виїхав із Дарлінґтон-Голлу, — був залитий яскравим сонячним промінням. День узагалі почався чудово: сніданок зі свіжої яєчні з тостом, який приготувала для мене місіс Тейлор. Коли прибув лікар Карлайл — о пів на восьму, як і обіцяв, — я попрощався з подружжям Тейлорів, які не хотіли й слухати про жодну винагороду, і поїхав, поки не зав’язалася незручна розмова.

— Я роздобув для вас каністру бензину, — сказав лікар Карлайл, відчинивши мені двері до свого «ровера». Я подякував йому за турботу, а коли запитав, скільки я йому заборгував, то знову почув, що він не хоче про таке й слухати.

— То все дурниця, друже. Я знайшов каністру в гаражі. Мало б вистачити до Кросбі-Ґейта, а там зможете нормально заправитися.

У центрі Москома в сонячному світлі виднілися крамнички — вони стояли навколо церкви, що її шпиль я бачив з пагорба учора ввечері. Однак мені не випало нагоди добре роздивитися село, бо лікар Карлайл невдовзі звернув у бічну вуличку.

— Зріжемо дорогу, — мовив він, коли ми проїжджали повз стайні й трактори.

Довкола не було видно ні душі, а коли ми під’їхали до зачиненої брами, лікар сказав:

— Вибачте, друже, але якщо вам не важко...

Вийшовши з автівки, я підійшов до брами — з котроїсь із поблизьких стаєнь почувся лютий гавкіт кількох собацюр. Я полегшено зітхнув, коли повернувся до лікаря Карлайла, який стояв біля свого «ровера».

Ми рушили вузьким шляхом між високими деревами, обмінявшись дорогою кількома ввічливими фразами. Він поцікавився, як мені спалося в Тейлорів, а потім доволі несподівано сказав:

— Не подумайте, що я невихований, але хочу спитати: ви ж слуга, правда?

Скажу чесно: коли я почув його запитання, мені аж від серця відлягло.

— Так, справді, сер: я служу в Дарлінґтон-Голлі поблизу Оксфорда.

— Я так і гадав. Ті ваші історії про Вінстона Черчилля й усіх інших... Спочатку я подумав собі: е ні, та він бреше як шовком шиє; а потім зрозумів, що цьому є одне просте пояснення.

Кермуючи автомобілем, який піднімався крутою звивистою дорогою, лікар Карлайл глянув на мене, усміхнувшись. Я сказав:

— Я не мав наміру нікого обманювати, сер. Проте...

— Ви не мусите нічого пояснювати, друже. Я прекрасно розумію, як це сталося. Унікальний ви чоловік. Ясно, що наші люди прийняли вас за лорда чи герцога — інакше й бути не могло, — лікар щиросердно розсміявся. — Добре, певно, коли тебе інколи приймають за якогось лорда?

Ми деякий час їхали мовчки. А тоді лікар Карлайл сказав:

— Що ж, сподіваюся, вам було добре з нами.

— Так, дуже добре, сер. Дякую!

— А як вам жителі Москома? Люди ніби непогані, правда?

— Вельми цікаві, сер. Містер і місіс Тейлор мають надзвичайно добрі серця.

— Не кажіть до мене «сер», містере Стівенс. Так, люди в наших краях дуже навіть непогані. Особисто я не проти провести тут решту своїх днів.

У голосі лікаря Карлайла мені вчулося щось дивне. Я не міг зрозуміти, куди він хилить, бо він знову спитав те саме:

— То кажете, цікаві люди, еге ж?

— Так, пане лікарю. І надзвичайно приязні.

— То про що вони вам оповідали цілий вечір? Хоч не набридли вам до смерті своїми сільськими плітками?

— Анітрохи, пане лікарю. Навпаки, розмова вийшла доволі відверта, прозвучали деякі дуже цікаві думки.

— А, то ви про Гаррі Сміта, — засміявся лікар. — Не звертайте уваги. Слухати його весело, але в голові у нього каша. Часом думаєш, що він якийсь там комуніст, а потім як ляпне щось — викапаний торі, хоч стій хоч падай. Поплуталося в нього усе в голові.

— Гм, дуже цікаво.

— То чим він вам вчора баки забивав? Балачками про імперію? Чи про нашу медицину?

— Містер Сміт обмежився темами загального характеру.

— Он як? І якими ж?

Я кашлянув.

— Містер Сміт поділився своїми міркуваннями на тему гідності.

— Нічого собі. Дуже філософська тема як на Гаррі Сміта. З якого пальця він її висмоктав, цікаво?

— По-моєму, містер Сміт наголошував на тому, яка важлива його агітація в селі.

— Та невже?

— Він намагався переконати мене, що мешканці Москома мають власну думку з усіх важливих питань.

— А, ну так. Упізнаю Гаррі Сміта. Гадаю, ви й самі розумієте, що то все дурниці. Вічно той Гаррі старається понакручувати людей. А люди ж не хочуть, аби їх чіпали.

Ми знову трохи помовчали. Потім я сказав:

— Пробачте, що питаю про таке, сер. Але я правильно розумію, що містера Сміта вважають за блазня?

— Гм... Не сказав би. Наші люди дійсно трохи цікавляться політикою. Вони впевнені, що таки пасувало б мати свою думку про те і про се, як їх постійно повчає Гаррі. Але насправді ж вони такі самі, як і всі інші. Хочуть жити спокійно, щоб їх ніхто не чіпав. Гаррі знає все на світі — як те змінити, як се, — але в селі ніхто не хоче перевороту, хай навіть жити стане краще. Люди в цих краях воліють, щоб їм дали спокій, а не напосідалися з п’ятим-десятим.

Мене здивували нотки зневаги, які прокралися до лікаревого голосу. Але він тут же похопився і, усміхнувшись, зауважив:

— Гарний краєвид з вашого боку.

І справді — унизу виднілося село. У ранкових променях воно виглядало дещо інакше, але загалом краєвид був дуже подібний до того, який я вперше побачив у сутінках: мабуть, ми вже наблизилися до місця, де я залишив свого «форда».

— Містер Сміт вважає, що гідність особи якраз і залежить від власної думки.