Залишок дня

— Перепрошую, сер, але я не можу допомогти вам із цим питанням.

— Бачите, джентльмени, — сказав містер Спенсер, обернувшись до решти товариства. — Наш добрий чоловік не може допомогти нам із цими питаннями.

Цього разу всі не стрималися і розсміялись.

— Та незважаючи на це, — продовжував містер Спенсер, — ми вперто наполягаємо на тому, щоб віддати долю держави в руки нашого доброго чоловіка і ще кількох мільйонів таких, як він. Тому хіба дивно, що ми знемагаємо з теперішньою парламентською системою і не можемо знайти рішення для проблем, які нас хвилюють. Ну а що — може, ще запропонуємо комітету матерів організувати військову кампанію?

Ця репліка викликала гучний щиросердний сміх. Його світлість пробурмотів: «Дякую, Стівенсе», — а тоді дозволив мені нарешті покинути кімнату.

Ситуація вийшла, звісно, ніякова, але за час служби зі мною траплялися набагато неприємніші, а то й узагалі незвичні оказії, та й ви, безперечно, погодитеся, що знавець своєї справи повинен уміти давати собі раду з такими інцидентами. За ніч я вже й забув той епізод, коли вранці до більярдної, де я стояв на драбині й протирав портрети від пилу, увійшов лорд Дарлінґтон і сказав:

— Послухайте, Стівенсе, то було жахливо. Дуже негарно ми з вами вчора повелися.

Я зупинився і, обернувшись до нього, мовив:

— Та ні, сер. Я, навпаки, дуже радий, що зміг вам прислужитися.

— Жахливо вийшло. Напевно, ми трохи перебрали за вечерею. Прошу нас пробачити.

— Нічого, сер. Запевняю вас: ви не завдали мені жодних незручностей.

Його світлість втомлено побрів до крісла і, зітхнувши, сів. З вершечка драбини мені було видно майже всю його високу постать, огорнуту променями зимового сонця, що лилися крізь французькі вікна. То був один із тих моментів, коли я виразно бачив, як сильно життєві турботи позначилися на його світлості за останні кілька років. Струнка постава набула надмірної худорлявості і якоїсь незграбності, волосся передчасно посивіло, а обличчя стало виснажене і змарніле. Він трохи посидів, милуючись далекими пагорбами за вікном, а тоді сказав:

— Так негарно вийшло. Просто містер Спенсер затявся будь-що довести свою позицію перед сером Леонардом. Навряд чи це вас потішить, але ви справді допомогли продемонструвати одну важливу річ. Сер Леонард любить городити старосвітські нісенітниці: про волю народу як наймудрішого судді і так далі. Можете собі таке уявити, Стівенсе?

— Так, сер.

— Наші люди ніяк не зрозуміють, що деякі погляди вже безнадійно застаріли. Інші великі нації добре усвідомлюють, що для того, аби гідно впоратися з викликами нової епохи, треба спочатку позбутися застарілих методів. Але британці — ні, вони цього не знають. Чимало людей повторюють те саме, про що вчора говорив сер Леонард. Ось чому містер Спенсер так хотів довести свою позицію. І скажу вам, Стівенсе, якщо такі особи, як сер Леонард, нарешті пробудяться зі сну й трохи подумають своїми головами, ваша прикра пригода буде немарна.

— Розумію, сер.

Лорд Дарлінґтон знову зітхнув.

— Ми завжди пасемо задніх, Стівенсе. Вічно чіпляємося за застарілі системи. Але рано чи пізно доведеться розплющити очі. Демократія — пережиток минулої епохи. Світ став заскладний для загального виборчого права й усього решта. Десятки парламентарів своєю балаканиною заводять ситуацію в глухий кут. Ще кілька років тому таке вважалося нормальним, але в сучасному світі?.. Як там містер Спенсер вчора сказав? Він дуже гарно висловився на цю тему.

— Якщо я не помиляюся, сер, він порівняв нинішню парламентську систему з комітетом матерів, які намагаються організувати військову кампанію.

— Саме так, Стівенсе. Наша країна пасе задніх. Усі ті, що дивляться вперед, у майбутнє, мусять нарешті це втовкмачити таким, як сер Леонард.

— Звичайно, сер.

— От я запитаю вас дещо, Стівенсе. Ми переживаємо кризу. Я бачив її на власні очі, коли їздив на північ із містером Віттекером. Люди страждають. Простий робочий люд ледве зводить кінці з кінцями. Німеччина й Італія не сиділи склавши руки, а навели в себе лад. І ті кляті більшовики теж, по-своєму. Навіть президент Рузвельт. Подивіться на нього: він не боїться сміливих кроків задля свого народу. А ми, Стівенсе? Рік за роком минає, а все лишається так, як і було. Ми тільки сваримося, дискутуємо і нічого не робимо. Будь-яка порядна ідея сходить нанівець, поки її розгляне хоча б половина усіх тих комітетів, які мають її розглянути. А ті кілька осіб, які знають, про що кажуть, мають зв’язані руки, бо навколо них — темний люд. Що ви на це скажете, Стівенсе?

— Здається, наша країна справді в жалюгідному стані, сер.

— Саме так. Подивіться на Німеччину й Італію. Бачите, чого можуть досягнути сильні лідери, якщо їм не заважати? Нема в них ніякого загального виборчого права чи інших дурниць. Якщо ваш дім горить, ви навряд чи будете скликати все сімейство у вітальню й обговорювати, через які двері втікати, правда? Колись таке ще годилося, але тепер світ став надто складним. Простий чолов’яга з вулиці не може орієнтуватися в політиці, економіці, торгівлі й усьому решта. Та й чому б він мав на цьому знатися? Ви дуже влучно вчора відповіли, Стівенсе. Як ви там сказали? Це не ваша справа чи як? Ну бо, зрештою, чому б мало бути інакше?

Коли я пригадую слова лорда Дарлінґтона, мені здається, що тепер вони, напевно, здалися б доволі дивними, ба навіть відразливими. Але, ніде правди діти, у тому, що він сказав мені у більярдній, усе ж була важлива частка правди. Звичайно, нерозумно було б сподіватися, що на питання, які поставив того вечора містер Спенсер, дворецький відповість як обізнана особа; і твердження таких людей, як містер Гаррі Сміт, нібито від уміння так відповідати залежить людська гідність, явно безглузді. Одне не викликає сумнівів: обов’язок дворецького — піклуватися про бездоганне обслуговування, а не втручатися у великі державні справи. Вони завжди виходитимуть за межі нашого з вами розуміння, а ті з нас, кому кортить залишити по собі слід, мусять усвідомити, що для цього найкраще зосередитися на власних обов’язках, себто всіляко дбати про те, щоб якнайкраще прислуговувати великим джентльменам, у чиїх руках доля людської цивілізації. Це нібито очевидні речі, але на думку відразу спадає ціла когорта дворецьких, які вважали інакше. Слова містера Гаррі Сміта нагадують мені про хибний ідеалізм, що охопив мало не все наше покоління у двадцятих і тридцятих. Я маю на увазі дворецьких, які вірили, начебто ті, що прагнуть досягнути вершин, мусять повсякчас оцінювати свого господаря: вивчати його мотиви й аналізувати вплив його поглядів. Мовляв, тільки так можна впевнитися, що виконуєш свої обов’язки недаремно. До певної міри, ідеалізм, що криється в таких аргументах, викликає схвалення, але він, без сумніву, є наслідком неправильного мислення, про що свідчить балаканина містера Сміта. Достатньо подивитися на дворецьких, які намагалися втілити ці ідеї на практиці, аби збагнути, що якраз через це їхні службові досягнення — часом дуже перспективні — зійшли нанівець. Я особисто знав щонайменше двох фахівців, і то доволі здібних, які переходили від одного господаря до іншого і вічно були чимось незадоволені, тож так ніде й не затрималися, зникнувши врешті-решт із поля зору. Тут нема нічого дивного. Бо ж дивитися на господаря критичним оком і водночас добре йому служити — просто неможливо. Річ не тільки в тім, що, відволікаючись на інші справи, важко відповідати всім вимогам бездоганної служби. Дворецькому, який постійно намагається сформувати власну думку про господареві справи, бракує лояльності — риси справжнього професіонала. Зрозумійте мене правильно: мені не йдеться про ту бездумну поблажливість, на брак якої так нарікають поганенькі господарі, не здатні заручитися послугами першокласних фахівців. Я й не збирався закликати легковажно обдаровувати своєю лояльністю леді чи джентльмена, що випали комусь за господарів. Але якщо дворецький хоче по-справжньому послужити комусь чи чомусь у своєму житті, у певний момент він мусить припинити пошуки і сказати собі: «Цей господар поєднує у собі все, що я вважаю благородним і вартим поваги. Віднині я йому служитиму». Ось що таке розумна лояльність. І нема тут нічого принизливого. Треба прийняти беззаперечну істину: такі, як ми з вами, ніколи не зрозуміють великих справ, що діються в нинішньому світі, і тому наймудріше, що ми можемо вчинити — це довіритися господареві, якого вважаємо мудрим та благородним, і покласти всі сили на те, щоб якомога краще йому прислуговувати. Подивіться на містера Маршалла або, скажімо, на містера Лейна — двох найталановитіших представників нашого фаху. Чи можна собі уявити, щоб містер Маршалл сперечався з лордом Кемберлі про його найсвіжішу доповідь перед Міністерством зовнішніх справ? Чи впаде містер Лейн у наших очах, коли ми дізнаємося, що він не має звички дискутувати із сером Леонардом Ґреєм напередодні його виступу в Палаті громад? Звісно, що ні. Хіба така поведінка принизлива чи осудлива? Як можна звинувачувати мене в усіх бідах тільки тому, що лорд Дарлінґтон — як виявилося лише з плином часу — діяв хибно, ба навіть не зовсім мудро? Я служив йому багато років. Він самотужки аналізував факти й вирішував діяти так чи інакше. А я — як і належить — обмежився справами, які не виходили за коло моїх професійних обов’язків. І старався сповняти їх якнайкраще, дотримуючись стандартів, що їх багато хто вважає «першокласними». Не моя вина, що зусилля й дії його світлості виявилися, м’яко кажучи, даремними. І було б доволі нелогічно, якби я відчував жаль чи сором за себе.