Страница 24 из 45
— Тоді невідомо, так це чи не так. Але вона все одно схожа мені на копію. Дуже майстерно виконану, але все ж копію.
Та розмова дуже швидко вилетіла мені з голови, але коли після від’їзду Вейкфілдів я приніс містерові Фаррадею пообідній чай у вітальню, то помітив, що він досить стурбований. Трохи помовчавши, він сказав:
— Знаєш, Стівенсе, а цей будинок вразив місіс Вейкфілд не так сильно, як я сподівався.
— Ви так вважаєте, сер?
— По-моєму, вона подумала, що я вигадую небилиці про історію цього місця. Про всі ті речі, яким уже багато століть.
— Справді, сер?
— Цілий час повторювала: це «копія», се «копія». Вона навіть подумала, що й ти, Стівенсе, — «копія».
— Справді, сер?
— Справді, Стівенсе! Я сказав їй, що ти справжній. Справжній старий англійський дворецький. І що ти прожив у цьому домі тридцять років і служив справжньому англійському лордові. Але місіс Вейкфілд чомусь мені заперечила. І то дуже самовпевнено.
— Ви так гадаєте, сер?
— Місіс Вейкфілд, Стівенсе, була переконана, що ти ні дня тут не працював, поки я тебе не найняв. І взагалі вона сказала, що почула таке від тебе. Можеш собі уявити, яким дурнем я почувався!
— Дуже прикро таке чути, сер.
— Послухай, Стівенсе, це ж справжній давній англійський маєток, правда? Я ж за нього стільки заплатив... А ти — справжній старомодний англійський дворецький, а не просто кельнер, який вдає із себе такого. Ти ж не підробка, правда? Я ж дійсно отримав те, чого хотів?
— Насмілюся сказати, що отримали, сер.
— Тоді можеш пояснити мені, про що торочила місіс Вейкфілд? Бо для мене то велика загадка.
— Цілком можливо, що я змалював пані дещо оманливу картину своєї служби, сер. Прошу пробачення за незручність, яку я спричинив.
— О так, незручність ти спричинив, ще й яку! Тепер вони мають мене за хвалька і брехуна. Але стривай: що ти маєш на увазі — «дещо оманливу картину»?
— Мені дуже прикро, сер. Я й не думав, що поставлю вас у таке незручне становище.
— Але Стівенсе, якого дідька ти розказав їй байку?
Поміркувавши якийсь час над його запитанням, я відповів:
— Мені дуже прикро, сер. Але це пов’язано з тутешніми звичаями.
— Про що ти взагалі говориш, чоловіче?
— Я хотів сказати, сер, що в Англії не прийнято обговорювати колишніх господарів.
— Добре, Стівенсе, я розумію, що ти не хочеш розповідати якихось секретів із минулого. Але нащо заперечувати, що ти працював іще на когось, окрім мене?
— Воно й справді звучить трохи незрозуміло, коли так висловитися, сер. Але колись від персоналу вимагали справляти таке враження. Дозвольте порівняти це з одним звичаєм, що стосується шлюбу. Якщо в товаристві була присутня розлучена пані у супроводі свого другого чоловіка, згадувати про її перший шлюб вважалося непристойним. Такий самий звичай панує і в нашому колі, сер.
— Шкода, що я раніше про нього не чув, — сказав господар, відхилившись на спинку стільця. — Бо через це я виглядав повним телепнем.
Я розумів, що моє пояснення — в якому, звісно ж, була дещиця правди, — на превеликий жаль, нікуди не годилося. Та коли в голові роїться стільки думок, важко присвятити такій дрібниці багато уваги, тож я, цілком природно, забув на якийсь час про той епізод. Але тепер, згадуючи про нього в затишку біля ставка, я більше не сумніваюся, що моя поведінка з місіс Вейкфілд має очевидний зв’язок із тим, що відбулося сьогодні по обіді.
У наш час є багато охочих наговорити всіляких нісенітниць про лорда Дарлінґтона, і, можливо, у вас склалося враження, що я ніяковію або соромлюся через свої стосунки з його світлістю і що саме в цьому — причина моєї поведінки. Дозвольте відразу ж заперечити, що ніщо не може бути таким далеким від правди. Більшість того, що тепер говорять про його світлість, — повне безглуздя, зумовлене цілковитим незнанням фактів. Мабуть, мою дивну поведінку дуже легко витлумачити як небажання зайвий раз слухати дурниці про його світлість: мовляв, я в обох випадках вирішив вдатися до невинної брехні лишень для того, щоб не втрапити у неприємну ситуацію. Справді, що більше я про це міркую, то прийнятнішим мені видається таке пояснення, бо тепер мене дійсно дужче за все дратують побрехеньки, що їх переповідають знову і знову. Скажу тільки, що лорд Дарлінґтон був джентльменом високих моральних стандартів — таких високих, що біля них особи, які торочать нісенітниці про нього, здаватимуться карликами, — і можу поручитися, що він залишався ним до останнього. Важко уявити відвертішу брехню, аніж те, начебто я шкодую, що працював у такого джентльмена. Ви, без сумніву, розумієте, що служити його світлості в Дарлінґтон-Голлі в ті роки означало наблизитися до осердя колеса, що обертає світ, — і то так близько, як тільки можна було мріяти. Я присвятив лордові Дарлінґтону тридцять п’ять років служби — і коли скажу, що весь той час «працював у знатному домі», то навряд чи мої слова будуть безпідставні. Озираючись на свою кар’єру, я відчуваю велике задоволення від того, чого зумів досягнути, і тепер я надзвичайно гордий і вдячний за те, що мені випала така честь.
День третій • Ранок
Тонтон. Сомерсет
Учора я заночував у готелі «Карета й коні» біля самого містечка Тонтон, що в Сомерсеті. З вікна моєї автівки ця садиба із солом’яним дахом, що купалася на узбіччі у променях призахідного сонця, здавалася дуже привабливою. Господар провів мене дерев’яними сходами нагору до невеликої кімнатки — скромно вмебльованої, але цілком пристойної. Коли він поцікавився, чи я вечеряв, я попросив його принести мені сендвіч, який виявився бездоганним вибором на вечір. Та коли за вікном запала темрява, у кімнаті стало гнітюче і я зрештою вирішив спуститися до бару та скуштувати місцевого сидру.
Біля шинквасу зібралося п’ятеро чи шестеро відвідувачів — їхня зовнішність свідчила про те, що ці люди працюють на землі. Замовивши в господаря кухоль сидру, я вмостився за столом трохи далі від них, маючи намір перепочити й зібратися з думками. Та невдовзі стало очевидно, що моя присутність бентежить місцевих, які, здається, відчули потребу виявити гостинність. Як тільки у їхній розмові наставала пауза, хтось із них кидав погляд у мій бік, так наче хотів підійти до мене, та все ніяк не наважувався. Урешті-решт один із тих чоловіків, підвищивши голос, сказав:
— Бачу, ви тут ночувати зібралися, сер.
Коли я підтвердив, що це справді так, він похитав головою і зауважив:
— Вам тут навряд чи вийде виспатися, сер. Хіба будете слухати, як старий Боб, — він кивнув у бік господаря, — тарабанить тут цілу ніч, а потім його жінка репетує на нього з самого ранку.
Господар намагався йому заперечити, а весь гурт тим часом аж заходився від сміху.
— Це справді так? — запитав я. І в цю мить мені сяйнув здогад — та сама, що останнім часом багато разів спадала мені на думку у присутності містера Фаррадея: від мене хотіли почути якийсь дотеп. І справді — місцеві чемно мовчали, дожидаючись, що я скажу далі. Я задіяв усю фантазію і зрештою промовив:
— Тутешній різновид кукурікання, я так розумію.
Мовчанка тривала ще якийсь час — напевно, вони думали, що я продовжу свої міркування. Але, помітивши радісну гримасу на моєму лиці, вони збентежено загиготіли. Після цього повернулися до своєї балачки, а я більше не промовив до них ані слова, тільки трохи пізніше побажав доброї ночі.
Я був досить задоволений власним дотепом у той момент, коли він спав мені на думку, і, чесно кажучи, трохи засмутився, що його належно не сприйняли. А найдужче мене засмутило те, що впродовж останніх місяців я присвячував багато часу й зусиль, аби вдосконалити свої здібності в тій царині. Я намагався поповнити фаховий арсенал умінням приязно балакати, щоб виправдати сподівання містера Фаррадея.
Останнім часом, як тільки випадала вільна хвилина — наприклад, коли містер Фаррадей ішов кудись увечері, — я взяв собі за звичку слухати радіо у своїй кімнаті. Одна з програм, які я слухаю, називається «Двічі на тиждень або частіше», хоча виходить насправді тричі на тиждень. Двоє ведучих обмінюються жартівливими коментарями на різні теми, про які йдеться в листах від слухачів. Я уважно слухаю цю програму, бо дотепи, які в ній звучать, завжди зі смаком і, як на мене, цілком відповідають тону тих добродушних балачок, що їх він мене сподівається містер Фаррадей. Узявши приклад із ведучих, я навіть вигадав невеличку вправу, яку стараюся виконувати бодай раз на день: як тільки настає якийсь дивний момент, я намагаюся сформулювати три дотепи про те, що мене в ту мить безпосереднього оточує. Або — як варіант тієї самої вправи — вигадати три дотепи на основі подій, що трапилися за останню годину.