Залишок дня

За той час мені випала нагода уважніше придивитися до будинку. Високий, доволі вузький, чотири поверхи; фасад до самого даху порослий плющем. Однак щонайменше половина вікон затулені простирадлами. Я запитав про це свого знайомця, щойно той закінчив заливати воду й опустив капот.

— Шкода, дуже шкода, — відповів він. — Гарний будинок, старий. Але полковник продає його. Завеликий для нього.

Я не міг не поцікавитися, скільки робітників там працює, і не здивувався, почувши, що тільки він сам та ще кухар, який приходить щовечора. Той чоловік був, схоже, дворецьким, лакеєм, шофером і прибиральником в одній особі. Під час війни, за його словами, він служив ординарцем полковника. Вони були разом у Бельгії, коли туди ввійшли німці, а потім знову під час висадки союзників. Розповівши це, чоловік пильно подивився на мене і сказав:

— Усе ясно. Я спочатку не міг зрозуміти, що ви за один, а тепер до мене дійшло. Ви з тих дворецьких вищого класу. З великого шикарного будинку.

Я сказав, що він майже втрапив у яблучко, і він продовжив:

— Тепер мені все ясно. Не міг спочатку втямити, що ви за один, бо ви говорите як джентльмен — ну майже. Та й приїхали ви на такому старому красунчику, — він махнув рукою на «форд», — що я подумав: «Ого, а дядько не з простих». Так воно і є, дядьку. Не з простих ви. А я ніколи так не вмів. Так і не навчився. Я простий собі старий ординарець, який вже давно пішов зі служби.

Тоді він запитав мене, де я працюю, а коли я відповів, задумано схилив голову набік.

— Дарлінґтон-Голл... — пробурмотів він. — Дарлінґтон-Голл... Певно, шикарне місце, раз навіть такому дурню, як ото стоїть перед вами, звучить знайомо. Чекайте — ви що, з того самого Дарлінґтон-Голлу, де живе лорд Дарлінґтон?

— Лорд Дарлінгтон жив там до самої смерті, він помер три роки тому, — відповів я. — Тепер у маєтку мешкає містер Джон Фаррадей, джентльмен із Америки.

— То ви точно не з простих, якщо в такому місці працюєте. Небагато вас там лишилося, правда? — і додав, уже зовсім іншим тоном: — Ви що, справді служили тому лорду Дарлінґтону?

Він не зводив з мене прискіпливого погляду. Я відповів:

— О ні, мій господар — містер Джон Фаррадей, джентльмен із Америки, який придбав будинок в родини Дарлінґтонів.

— Ага, то з тим лордом Дарлінґтоном ви не знайомі... Просто цікаво, який він був. Що то за один.

Я зауважив, що вже мушу їхати далі, й увічливо подякував йому за допомогу. Зрештою, він був приязним чоловіком: допоміг мені розвернутися й виїхати через браму, а перш ніж я попрощався з ним, нахилився до мене і ще раз порадив відвідати місцевий став, повторивши вказівки про те, як туди доїхати.

— Гарне там місце, — мовив він. — Потім будете жаліти, що не поїхали. Полковник якраз там рибалить.

«Форд» знову був у доброму стані, а що для того, аби доїхати до ставка, треба було тільки трохи звернути з маршруту, я вирішив скористатися порадою ординарця. Його вказівки видавалися доволі зрозумілими, та, з’їхавши з головної дороги, я опинився у плетиві вузьких доріг, схожих на ту, де почув тривожний запах. Густі хащі на узбіччі подекуди затуляли сонце ледь не повністю — через різкі переходи від яскравого сонячного світла до глибокого затінку боліли очі. Зрештою, роззираючись навсібіч, я таки знайшов вказівник «Ставок Мортімера» і прибув сюди трохи більше як півгодини тому.

Тепер я у великому боргу перед тим ординарцем, бо він не лише допоміг мені з автівкою, а й скерував мене до чарівної місцини, яку б я нізащо не відшукав сам. Ставок невеликий — десь із чверть милі довкруж, так що, ступивши на будь-який виступ, бачиш його увесь.

Тут панує атмосфера цілковитого спокою. Дерева, посаджені довкола ставу, ростуть близько до води, створюючи на березі приємний затінок, а водну гладінь і застигле на ній відображення неба порушують хіба купки очерету. Моє взуття не дозволяє мені прогулятися навколо ставу — навіть звідти, де я сиджу, видно, що стежка пірнає у глибоке багно, — але мушу сказати, що ця місцина така дивовижна, що, приїхавши сюди, я відчув неабияку спокусу обійти її всю. І тільки думка про ймовірну катастрофу, що нею може закінчитися така виправа, і про шкоду, яку я завдав би своєму дорожньому костюму, переконала мене вдовольнитися посиденьками на лавці.

Так я і вчинив, спостерігаючи за досягненнями рибалок, що спокійно сиділи з вудками то тут, то там коло ставу. Їх тут добрий десяток, однак через різкий контраст світла й тіней, що його утворюють повислі над водою гілки, я не міг добре їх роздивитися й мусив облишити свою невеличку розвагу — спробувати вгадати, котрий із рибалок той полковник, у чиєму домі мені надали цінну допомогу.

Супокій, що панує в цій місцині, спонукав мене ретельніше обміркувати те, що спало мені на гадку за останні півгодини. Якби не цей затишок, я б навряд чи далі розважав над своєю поведінкою під час зустрічі з ординарцем. Тобто не думав би, чому я справив таке враження, начебто ніколи не служив у лорда Дарлінґтона. Адже так воно, без сумніву, і було. Він запитав: «Ви що, справді служили тому лорду Дарлінґтону?» — а я дав відповідь, що могла означати лиш те, що я йому не служив. Може, тієї миті я піддався на якусь безглузду примху, але це навряд чи переконливе пояснення такої дивної поведінки. Хай там як, а мушу визнати, що той випадок із ординарцем не заскочив мене зненацька: тут точно є певний зв’язок — який саме, я не знаю — із тим, що трапилося кілька місяців тому під час візиту Вейкфілдів.

Містер і місіс Вейкфілд — подружжя американців, які ось уже двадцять років мешкають в Англії (якщо не помиляюсь, у Кенті). Вони з містером Фаррадеєм мають кілька спільних знайомих у Бостоні й тому одного дня прибули з коротким візитом у Дарлінґтон-Голл — залишилися на обід і перед чаюванням поїхали. Це сталося за якихось кілька тижнів по тому, як містер Фаррадей оселився в маєтку, про час, коли він не міг натішитися своєю покупкою і влаштував гостям аж надміру детальну екскурсію будинком — зокрема кімнатами, де все було затулено простирадлами. Втім, містерові й місіс Вейкфілд не менше за містера Фаррадея кортіло оглянути маєток, і я, займаючись своїми обов’язками, раз по раз чув усякі американські вигуки захоплення, що лунали з тієї чи тієї частини будинку, де опинялися гості. Містер Фаррадей почав показувати будинок з горішнього поверху й допоки провів гостей униз, щоб ті помилувалися розкішними долішніми кімнатами, піднесеного настрою не втратив, а захоплено демонстрував деталі на карнизах і віконних рамах, красномовно описуючи, «чим англійські лорди колись займалися» в кожній кімнаті. Я, звичайно ж, навмисно не підслуховував, але суть сказаного мимоволі почув і здивувався, що в господаря такі глибокі знання, які, попри дрібні неточності, виказували його щире захоплення англійськими манерами. Крім того, було помітно, що гості — особливо місіс Вейкфілд — і самі добре зналися на традиціях нашої країни, а з їхніх численних зауваг ставало зрозуміло, що й вони володіють доволі розкішним англійським маєтком.

На певному етапі екскурсії — я йшов коридором, гадаючи, що товариство вийшло надвір оглянути довколишню територію, — я побачив, що місіс Вейкфілд залишилася позаду чоловіків і пильно розглядала кам’яну арку, що обрамлювала прохід до їдальні. Коли я проминув її, пробурмотівши: «Пробачте, мем», — вона обернулась і сказала:

— О, Стівенсе, може, ви мені підкажете. Ця арка виглядає так, ніби це сімнадцяте століття, але хіба її не встановили тут недавно? Може, за часів лорда Дарлінґтона?

— Цілком можливо, мем.

— Дуже гарна. Але, напевно, це просто копія під старовину, зроблена кілька років тому. Правда?

— Я не впевнений, мем, але це, звісно, можливо.

А тоді місіс Вейкфілд, стишивши голос, запитала:

— Скажіть-но мені, Стівенсе, а який той лорд Дарлінґтон був із себе? Ви ж начебто на нього працювали.

— Ні, мем, не працював.

— Он як, а я думала, що працювали. Цікаво, чому мені так здавалося...

Місіс Вейкфілд обернулася до арки й, поклавши на неї долоню, мовила: