Страница 21 из 45
— Стівенсе, з вами все гаразд?
— Так, сер. Усе чудово.
— Мені здалося, що ви плачете.
Я засміявся і, витягнувши з кишені хустинку, швидко витер лице.
— Пробачте, сер. Важкий день сьогодні.
— Ну так, роботи багато.
Хтось гукнув його світлість, і він озирнувся. Я хотів було рушити далі, але помітив краєм ока міс Кентон — вона стояла у прочинених дверях і махала мені. Я почав пробиратися до дверей, але тут моєї руки торкнувся мосьє Дюпон.
— Дворецький, — сказав він, — знайдіть мені, будь ласка, свіжі бинти. Бо ноги знову не дають мені спокою.
— Звісно, сер.
Я рушив до дверей. Мосьє Дюпон пішов слідом за мною. Я повернувся до нього і сказав:
— Я прийду по вас, сер, коли ми все підготуємо.
— Покваптеся, дворецький. Мені страшенно болить.
— Гаразд, сер. Мені дуже шкода, сер.
Міс Кентон стояла на тому самому місці, де я її помітив. Коли я вийшов на коридор, вона мовчки рушила у бік сходів — цього разу чомусь без поспіху. А тоді, обернувшись, сказала:
— Мені дуже шкода, містере Стівенс... Ваш батько помер близько чотирьох хвилин тому.
— Зрозуміло.
Вона глянула на свої руки, а тоді на мене.
— Дуже шкода... — повторила вона. — Я не знаю, що ще вам сказати...
— У цьому нема потреби, міс Кентон.
— Доктор Мередіт ще не прийшов.
Вона схилила голову і мимоволі схлипнула. Але тут же опанувала себе й твердим голосом запитала:
— То ви підніметеся нагору?
— Я дуже зайнятий зараз, міс Кентон. Прийду трохи пізніше.
— То, може, містере Стівенс, ви дозволите мені закрити йому очі?
— Буду щиро вдячний, якщо ви це зробите.
Вона вже рушила вгору сходами, але я гукнув її і сказав:
— Міс Кентон, прошу вас: не подумайте, що я поводжуся неналежно, коли відмовляюся піднятися нагору й побачити батька у час його смерті. Розумієте, я знаю, що батько волів би, аби я далі виконував свої обов’язки, ніби нічого не сталося.
— Ну звісно, містере Стівенс.
— Мені здається, що коли я вчиню інакше, то підведу його.
— Ну звісно, містере Стівенс.
Так і тримаючи на таці пляшку портвейну, я повернувся до курильні. Невелика кімнатка стала схожа на ліс із чорних смокінгів, сивого волосся й диму. Я прокладав собі шлях між гостями, видивляючись, кому треба наповнити келих, коли мене поплескав по плечу мосьє Дюпон.
— Дворецький, ви подбали про те, що я просив?
— Дуже перепрошую, сер, але в цей момент я, на жаль, не можу забезпечити вам допомогу.
— Що ви таке кажете? У вас бинти закінчилися чи що?
— Річ у тім, сер, що лікар ще в дорозі.
— Ага, он як! То ви послали по лікаря?
— Так, сер.
— Ну то дуже добре.
Мосьє Дюпон повернувся до свого співрозмовника, а я ще кілька хвилин кружляв кімнатою.
У якусь мить з гурту джентльменів випірнула німецька графиня і, перш ніж я встиг її обслужити, узялась наливати собі вина з пляшки на моїй таці.
— Подякуйте кухареві від мого імені, Стівенсе, — мовила вона.
— Звісно, мадам. Дякую, мадам.
— Вам і вашому персоналу теж велика подяка!
— Щиро дякую, мадам.
— Під час вечері, Стівенсе, мені в якийсь момент здалося, що ви не один, а що вас троє, — засміялася вона.
Усміхнувшись, я відповів:
— Я щасливий, що прислуговую вам, мадам.
За хвилину я побачив неподалік молодого містера Кардинала: той стояв сам-один, і в мене склалося враження, що юний джентльмен почувається розгубленим у такому поважному товаристві. До того ж його келих спорожнів, тому я рушив у його бік. Він явно зрадів і простягнув мені келих.
— Це ж прекрасно, що ви любите природу, Стівенсе, — мовив він, поки я наливав йому вино. — І лордові Дарлінґтону неабияк пощастило мати когось, хто може як слід наглядати за роботою садівника.
— Перепрошую, сер?
— Я кажу при природу, Стівенсе. Ми недавно розмовляли про дивовижі світу природи. І я цілком з вами погоджуюся: ми не цінуємо чудеса довкола нас так, як годиться.
— Звичайно, сер.
— От згадайте про все, що ми тут обговорювали. Угоди, кордони, репарації, окупація... А матінка-природа тим часом і далі робить своє. Дивно, правда ж?
— Так, звісно, сер.
— Деколи мені здається, що було б краще, якби Всевишній створив усіх нас... гм... рослинами чи що. Міцно закоріненими в землю. Тоді не було б ніяких нісенітниць про всякі там війни й угоди.
Юного джентльмена, мабуть, потішила така думка, бо він засміявся, а тоді, трохи поміркувавши, розреготався ще голосніше. Я й собі засміявся. Він штурхнув мене ліктем і запитав:
— Можете собі таке уявити, Стівенсе?
І знов зареготав.
— Так, сер, — відповів я, сміючись. — Дуже цікавий варіант.
— Тільки аби в нас далі були такі чолов’яги як ви, щоб носили записки туди-сюди й подавали їжу. Інакше як би ми усе встигали? Уявляєте, Стівенсе? Усі трималися б корінням за землю. Уявіть собі!
Тієї миті позаду мене з’явився лакей.
— Міс Кентон хоче щось вам сказати, сер, — мовив він.
Я перепросив містера Кардинала і рушив до дверей. Мосьє Дюпон, мабуть, чатував там на мене, бо коли я підійшов, він запитав:
— Дворецький, лікар уже є?
— Якраз іду це з’ясувати, сер. Зараз повернуся.
— Мене дуже болить нога.
— Прикро про це чути, сер. Лікар мав би вже прийти.
Мосьє Дюпон вийшов із курильні слідом за мною. На коридорі знову стояла міс Кентон.
— Містере Стівенс, — сказала вона, — прибув доктор Мередіт. Він піднявся нагору.
Вона промовила це тихо, але мосьє Дюпон позаду мене нетерпляче вигукнув:
— О, нарешті!
Я обернувся до нього і сказав:
— Ходіть за мною, сер.
Я завів його у більярдну, де розпалив вогонь у каміні, а він сів у шкіряне крісло й узявся скидати взуття.
— Вибачте, що тут прохолодно, сер. Лікар зараз спуститься до вас.
— Дякую, дворецький. Ви добре впоралися із завданням.
Міс Кентон чекала на мене в коридорі — ми мовчки піднялися нагору. У батьковій кімнаті доктор Мередіт щось писав, а місіс Мортімер гірко плакала.
Вона так і не зняла свого фартуха, яким, вочевидь, витирала сльози, бо по всьому її лиці були масні плями — здавалося, вона з якогось гурту менестрелів. Я думав, що в кімнаті пахнутиме смертю, але через місіс Мортімер — чи радше через її фартух — там тхнуло смаженим.
Доктор Мередіт, підвівшись, сказав:
— Співчуваю, Стівенсе. У вашого батька стався важкий напад. Він недовго мучився, не хвилюйтеся. Ви б і так не змогли його врятувати.
— Дякую, сер.
— Я мушу йти. Ви подбаєте про решту?
— Так, сер. Пробачте, але внизу вашої уваги потребує один поважний пан.
— Щось критичне?
— Він дуже хотів вас побачити, сер.
Я провів містера Мередіта вниз, у більярдну, й одразу повернувся до курильні, де атмосфера пожвавішала ще більше.
Не мені, звісно, судити про те, чи достойний я місця поряд із великими дворецькими нашого покоління, як-от містером Маршаллом чи містером Лейном, хоча, зрештою, дехто — напевно, із надмірної доброти душевної — прирівнює мене до них. Буду відвертий: коли я кажу, що конференція 1923 року і особливо той пам’ятний вечір стали знаковими подіями в моїй службі, я керуюся насамперед власними скромними мірками. Та якщо ви врахуєте обставини, які тиснули на мене того вечора, то, мабуть, теж погодитеся, що, незважаючи на все, я таки виявив принаймні дещицю тієї гідності, що її достойний хтось такий як містер Маршалл чи — якщо вже на те пішло — мій батько. Чому б я мав це заперечувати? Попри сумні події, які сталися того вечора, коли я згадую про нього сьогодні, мене наповнює радість.
День другий • Пообіддя
Ставок Мортімера, Дорсет
Напевно, запитання «„Великий“ дворецький — який він?» має ще один важливий вимір. Досі я не надав йому належної уваги. А це, скажу я вам, неабияк бентежить, коли йдеться про близьку до серця справу, а надто ту, якій я присвятив стільки роздумів. Мені здається, я надто поспішив, коли відкинув певні вимоги до членства у спілці Гейза. Зрозумійте мене правильно: я не маю жодного наміру відмовлятися від своїх слів про гідність та її важливий зв’язок із величчю. Однак останнім часом я розмірковував над тією іншою заявою спілки: про те, що «кандидат мусить працювати у знатному домі». Як і раніше, я вважаю, що таким висловлюванням спілка демонструє нерозважливу пиху. Втім, мені здається, що найбільший спротив тут викликає не саме твердження, а застаріле розуміння того, що таке «знатний дім». Справді, добре поміркувавши, я погоджуюся, що «праця у знатному домі» таки є запорукою величі — за умови, що слово «знатний» тут має глибше значення, ніж йому надає спілка Гейза.