Страница 20 из 45
Він замовк. Товариство принишкло. Тоді мосьє Дюпон продовжив, спокійно й розмірено:
— Я маю лиш одне питання щодо містера Льюїса. Якою мірою його огидна поведінка відображає ставлення американського уряду? Дозвольте мені, леді та джентльмени, самому припустити, яка буде відповідь на це запитання, бо від джентльмена, здатного на такі хитрощі, які він тут продемонстрував, годі сподіватися правдивості. Тому ось вам моє припущення. Америка, безперечно, переймається тим, щоб ми покрили перед нею свої борги, якщо виплату німецьких репарацій заморозять. Проте за останні півроку я мав нагоду обговорити це питання з кількома високопоставленими американцями, і мені здалося, що вони мислять набагато далекоглядніше, аніж їхній земляк, що сидить серед нас. Усі ті, кому небайдуже майбутнє Європи, зрадіють, почувши, що сьогодні містер Льюїс — як би це правильно висловитися? — далеко не такий впливовий, як колись. Можливо, вам здається, що з мого боку надто жорстоко так відкрито про це говорити. Але, правду кажучи, леді та джентльмени, я, навпаки, виявляю велику поблажливість. Як бачите, я не розповідаю того, що цей джентльмен наговорив мені про всіх вас. І то так незграбно, нахабно й грубо, аж я не вірив власним вухам. Але досить на сьогодні критики. Настав час подяки. Отож піднімімо келихи, леді та джентльмени, на честь лорда Дарлінґтона!
Виголошуючи промову, мосьє Дюпон жодного разу не глянув на містера Льюїса. Гості також, випивши за здоров’я його світлості та знову посідавши на свої місця, зумисне старалися не дивитися у бік американського джентльмена. Якусь мить за столом панувала ніякова мовчанка, аж поки не підвівся сам містер Льюїс. Він, як завжди, приязно усміхався.
— Що ж, раз усі виступають, то тепер настала моя черга, — сказав він, і з його голосу відразу стало ясно, що випив він немало. — Я не маю що сказати у відповідь на ті нісенітниці, що їх нагородив наш колега-француз. Зазвичай я пропускаю таку балаканину повз вуха. За моє життя багато людей намагалося обвести мене навколо пальця, джентльмени, але мало кому це вдалося. Мало кому...
Містер Льюїс раптово замовк. Якусь мить здавалося, що він розгубився і не знає, що казати далі. Зрештою він знову посміхнувся і мовив:
— Як я вже говорив, я не збираюся марнувати час на нашого колегу-француза. Але я маю що сказати. Раз усі тут такі відверті, то і я буду відвертим. Пробачте мені, джентльмени, але всі ви — усього-на-всього наївні мрійники. А якби ви ще й не пхали свого носа у важливі справи, які зачіпають долю цілого світу, то взагалі були б красунчиками. Ось, наприклад, наш добрий господар. Хто він? Джентльмен. Думаю, усі присутні з цим погодяться. Класичний англійський джентльмен. Порядний, чесний, з добрими намірами. Але його світлість — дилетант.
Після цього слова він замовк і обвів поглядом присутніх.
— Він дилетант, а в сучасному світі міжнародні справи — не для джентльменів-дилетантів. І що скоріше ви тут, у Європі, це зрозумієте, то краще. Дозвольте поцікавитися, порядні джентльмени з добрими намірами, чи маєте ви бодай найменше уявлення, на що перетворюється світ довкола вас? Дні, коли можна було керуватися благородними пориваннями, уже минули. От тільки Європа цього ще не зрозуміла. Такі джентльмени, як наш добрий господар, досі вважають, що мають право втручатися у справи, яких не розуміють. За останні два дні тут намололи стільки нісенітниць! Наївних нісенітниць — з найкращими намірами. Тут, у Європі, вам потрібні фахівці, які керуватимуть вашими справами. І якщо до вас це скоро не дійде, вас чекає біда. А тепер тост, джентльмени. Дозвольте виголосити тост. За фаховість!
За столом усі приголомшено мовчали, ніхто ані ворухнувся. Містер Льюїс зітнув плечима, підніс свого келиха, випив і сів на місце. Ледь не відразу підвівся лорд Дарлінґтон.
— Не маю жодної охоти, — промовив його світлість, — починати сварку в останній вечір, який ми всі заслужили провести в радості й доброму гуморі. Але з поваги до вас, містере Льюїс, ми не маємо права відкинути ваших поглядів, начебто їх висловив якийсь вуличний дивак. Хочу сказати ось що. Те, що ви, сер, називаєте дилетантством, більшість із нас називає честю.
За столом почувся схвальний шепіт, хтось сказав: «Ви чули? Чули?» — дехто заплескав у долоні.
— Ба більше, сер, — продовжував його світлість, — мені здається, я чудово розумію, що ви маєте на думці, коли кажете «фаховість». По-моєму, це означає домагатися свого обманом і маніпуляціями. Діяти з жадібних і корисливих мотивів, а не з бажання чинити добро і сприяти торжеству справедливості у світі. Якщо це, на вашу думку, і є фаховість, то мені до неї байдуже — і в мене нема ані найменшого бажання її мати.
Його слова зустріли гучними схвальними вигуками й радісними оплесками, які довго не вщухали. Я бачив, що містер Льюїс посміхався, втупившись у келих з вином і втомлено хитаючи головою.
Якраз у той момент до мене підійшов старший лакей і шепнув мені на вухо: «Міс Кентон щось хоче сказати вам, сер. Вона чекає за дверима».
Я постарався якомога непомітніше вислизнути із зали, бо його світлість якраз перейшов до наступного пункту.
Міс Кентон мала засмучений вигляд.
— Вашому батькові дуже погано, містере Стівенс, — сказала вона. — Я послала по доктора Мередіта, але він може трохи затриматися.
Я, мабуть, дещо розгубився, бо міс Кентон додала:
— Містере Стівенс, йому справді дуже зле. Краще навідайтеся до нього.
— Хіба на хвилинку. Джентльмени у будь-яку мить можуть перейти до курильні.
— Звичайно. Але поспішіть, щоб потім не шкодувати.
Міс Кентон рушила першою. Ми поквапилися нагору до кімнатки, де лежав мій батько. Біля ліжка стояла, так і не скинувши фартуха, кухарка місіс Мортімер.
— Ох, містере Стівенс, — вигукнула вона, коли ми увійшли, — йому зовсім погано.
І справді — батькове лице побуряковіло. Я ніколи не бачив, щоб у когось було обличчя такого кольору. Міс Кентон позаду мене тихо сказала:
— У нього дуже слабкий пульс.
Я глянув на батька й легенько торкнувся його чола, тут же відсмикнувши долоню.
— По-моєму, у нього сердечний приступ, — сказала місіс Мортімер. — Я двічі таке бачила. Здається, це воно.
Вона розплакалася. Він неї тхнуло смальцем і чимось смаженим. Обернувшись, я сказав до міс Кентон:
— Мені дуже прикро, але я мушу повертатися вниз.
— Безперечно, містере Стівенс. Я повідомлю вас, коли прийде лікар. Або коли щось зміниться.
— Дякую, міс Кентон.
Я поквапився сходами вниз — джентльмени якраз переходили до курильні. Лакеї дуже зраділи, побачивши мене, і я тут же махнув рукою, щоб вони поверталися на свої місця.
Не знаю, що трапилося у бенкетній залі після того, як я звідти пішов, але тепер у товаристві панувала по-справжньому святкова атмосфера. Джентльмени стояли в курильні — по кілька осіб то тут, то там, — сміялися і плескали один одного по плечах. Містера Льюїса ніде не було видно. Я узявся прокладати собі шлях серед гостей, несучи на таці пляшку портвейну. Тільки-но я наповнив келих одному з джентльменів, як голос позаду мене промовив:
— О, Стівенсе, ви казали, що цікавитеся рибою.
Озирнувшись, я побачив молодого містера Кардинала — він стояв і широко всміхався. Я теж усміхнувся і перепитав:
— Рибою, сер?
— Змалку я тримав у акваріумі різних тропічних рибок. Тільки акваріум був зовсім невеличкий. З вами все добре, Стівенсе?
Я знову усміхнувся.
— Усе гаразд, дякую, сер.
— Ви маєте рацію: мені справді варто повернутися сюди навесні. У Дарлінґтон-Голлі, мабуть, дуже гарно в ту пору. Востаннє я тут бував узимку. Стівенсе, з вами точно все гаразд?
— Усе чудово, дякую, сер.
— Ви добре почуваєтесь?
— Звісно, сер. Перепрошую.
Я відійшов налити вина іншим гостям. Позаду мене вибухнув сміх, і я почув, як бельгійський пастор вигукнув:
— Оце так єресь! Справжня єресь! — і голосно розреготався.
Я відчув, як хтось торкнувся мого ліктя і, обернувшись, побачив лорда Дарлінґтона.