Залишок дня

Цілком можливо, що таких випадків було більше, але я про них не пам’ятаю. Хай там як, а критичний момент настав одного сірого дощового пообіддя, коли я порався біля мисливських трофеїв лорда Дарлінґтона у більярдній. Міс Кентон увійшла і з порога мовила:

— Містере Стівенс, я тут дещо помітила й не можу зрозуміти, у чому річ.

— Про що йдеться, міс Кентон?

— То це його світлість забажав, аби статуетку нагорі поміняли місцем з тією, що стояла за цими дверима?

— Яку статуетку, міс Кентон?

— Ту, що завжди стояла на коридорі за цими дверима, містере Стівенс.

— Ви, мабуть, щось плутаєте.

— Ні, я точно нічого не плутаю. Я намагаюсь ознайомитися з тим, де що стоїть у цьому домі. Схоже на те, що статуетки хтось полірував, а потім не туди поставив. Якщо ви мені не вірите, містере Стівенс, то вийдіть, будь ласка, в коридор і самі подивіться.

— Я зайнятий, міс Кентон.

— Але, містере Стівенс, по-моєму, ви не вірите в те, що я кажу. Тому прошу вас: вийдіть на коридор і переконайтеся на власні очі.

— Міс Кентон, наразі я зайнятий. Я займусь цим питанням через деякий час. Це навряд чи термінова справа.

— Отож ви, містере Стівенс, погоджуєтеся, що я маю рацію.

— Я ні з чим не погоджуся, міс Кентон, поки самотужки все не з’ясую. Однак поки що я не маю часу.

Я повернувся до своїх справ, однак міс Кентон далі стояла на порозі й спостерігала за мною. Врешті вона сказала:

— Я так бачу, ви скоро закінчите, містер Стівенс. Я чекатиму вас у коридорі, щоб ми залагодили це питання.

— Мені здається, міс Кентон, що ви надаєте цій справі надто великого значення.

Однак міс Кентон уже вийшла. Я повернувся до роботи, але звуки її кроків раз по раз нагадували мені, що вона так і стоїть за дверима. Отож я вирішив знайти собі нове заняття у більярдній, припустивши, що незабаром вона зрозуміє, наскільки її становище сміховинне, і піде собі. Проте минув час, я вже зробив усе, що міг, із тими інструментами, що мав при собі, а міс Кентон, судячи з усього, так і стояла в коридорі. Не воліючи марнувати ще більше часу через дитячу забаву, я подумав, чи не покинути мені більярдну крізь французькі вікна. Однак цей план був не зовсім вдалий: після дощу надворі зібралося багато багна й утворилися великі калюжі, та й до більярдної все одно довелося б повернутися, аби зачинити вікна зсередини. Урешті-решт я вирішив, що найкраще рішення — вискочити прожогом з кімнати. Отож я навшпиньки підійшов до місця, звідки було найзручніше здійснити такий випад, і, міцно стиснувши в руках інструменти, шмигнув через поріг, спантеличивши міс Кентон, навіть устиг пробігти кілька кроків коридором. Та вона швидко отямилась і вже за мить перегнала мене й спритно перегородила мені дорогу.

— Це не та статуетка, ви ж погоджуєтеся, містере Стівенс?

— У мене багато справ, міс Кентон. Дивно, що ви не маєте нічого ліпшого до роботи, ніж цілий день стояти в коридорі.

— Містере Стівенс, це та статуетка чи ні?

— Міс Кентон, попрошу вас не підвищувати голос.

— А я, містере Стівенс, попрошу вас обернутися і подивитися на статуетку.

— Говоріть, будь ласка, тихіше. Що подумають працівники внизу, коли почують, як ми репетуємо, та це статуетка чи не та?

— Річ у тім, містере Стівенс, що всі статуетки в цьому домі вже давно стоять непротерті! А тепер ще й не на своїх місцях!

— Ну, це вже зовсім безглуздо, міс Кентон. А тепер, будь ласка, дайте мені пройти.

— Прошу вас, містере Стівенс, подивіться на статуетку позаду вас.

— Якщо це для вас так важливо, міс Кентон, я визнаю, що статуетка позаду мене справді може бути не на тому місці. Але, чесно кажучи, я не зовсім розумію, чому ви переймаєтесь такою дріб’язковою помилкою.

— Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, але ви, містере Стівенс, і самі чудово розумієте, що воно все значить.

— Не збагну, про що ви, міс Кентон. А тепер прошу вас: дозвольте мені пройти.

— Я про те, містере Стівенс, що ваш батько має набагато більше обов’язків, ніж під силу чоловікові у його віці.

— Міс Кентон, ви уявлення не маєте, про що говорите.

— Хоч ким ваш батько був колись, містере Стівенс, тепер його сили вже не ті. Саме про це й свідчать «дріб’язкові помилки», як ви їх називаєте, і якщо ви за ними не пильнуватимете, дуже скоро ваш батько скоїть щось набагато гірше.

— Не кажіть дурниць, міс Кентон.

— Перепрошую, містере Стівенс, але я мушу йти. Я вважаю, що вашого батька треба звільнити від багатьох обов’язків. Скажімо, він не має носити накладені до самого верху таці. Його руки дрижать, і коли він отак несе вечерю, мені стає страшно. Рано чи пізно таця випаде з його рук просто на коліна комусь із гостей. Крім того, мені дуже незручно про таке казати, але я звернула увагу на ніс вашого батька.

— Та невже, міс Кентон?

— Справді, містере Стівенс, хоч мені й ніяково про таке говорити. Позавчора ввечері я спостерігала, як ваш батько поволі дибав до їдальні з тацею, і, на жаль, помітила на кінчику його носа велику краплю, що погойдувалася просто над тарілками з супом. Я б не сказала, що такий стиль обслуговування дуже сприяє апетиту.

Тепер я вже сумніваюся, що того пообіддя міс Кентон розмовляла зі мною так виклично. Ми багато років працювали пліч-о-пліч і, звісно, мали не одну відверту розмову, однак той діалог відбувся невдовзі після того, як ми тільки-но познайомились, і якось не віриться, що міс Кентон могла повестися так нахабно. Не впевнений, що вона зайшла аж так далеко, аби сказати: «Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, але ви, містере Стівенс, і самі чудово розумієте, що воно все значить». Чесно кажучи, що більше я про це думаю, то більше мені здається, що ці слова належать самому лордові Дарлінґтону, який покликав мене до свого кабінету місяців за два після тієї розмови з міс Кентон біля входу в більярдну. Незадовго до того мій батько впав і його стан різко погіршився.

Двері кабінету його світлості виходять на парадні сходи. Біля них на коридорі тепер стоїть шафка, де за склом виставлені численні нагороди містера Фаррадея, але за часів лорда Дарлінґтона на тому місці був книжковий стелаж із десятками енциклопедичних томів, зокрема повним комплектом «Британіки». Коли я спускався сходами, лорд Дарлінґтон міг стояти коло стелажа й розглядати корінці енциклопедій, а часом, щоб справити враження, ніби наша зустріч геть випадкова, він навіть витягав котрийсь із томів і, поки я доходив униз, вдавав, начебто захоплено читає. А коли я проходив мимо, казав: «О, Стівенсе, я хотів вам дещо сказати». І після цього йшов назад до свого кабінету, не відриваючись від розгорнутої книжки. Таку стратегію лорд Дарлінґтон обирав тільки тому, що почувався незручно через те, що мусив мені сказати, і навіть коли двері його кабінету зачинялися за нами, він часто стояв коло вікна й, розмовляючи зі мною, раз у раз зазирав до енциклопедії.

Я опишу тільки один із багатьох прикладів, які міг би навести, аби підкреслити, що лорд Дарлінґтон мав сором’язливу й скромну натуру. За останні роки про його світлість і про ту роль, яку йому довелося зіграти у важливих справах, понаговорювали й понаписували багато дурниць, а в деяких безглуздих статтях натякають, нібито ним керувало самолюбство чи пиха. Дозвольте мені зауважити, що це цілковита брехня. Лорд Дарлінґтон був за своєю природою не схильний займати таку публічну позицію, яку він зайняв, і я можу впевнено стверджувати, що лише глибоке усвідомлення морального обов’язку змусило його світлість перебороти власну сором’язливість. Хоч що там сьогодні говорять про лорда Дарлінґтона — а більшість із цього, як я вже казав, цілковиті нісенітниці, — я можу переконливо заявити, що в душі він був справді доброю людиною, джентльменом до останньої волосинки, чоловіком, якому я мав честь присвятити найкращі роки своєї служби.

Того пообіддя, про яке я згадую, його світлості ще й шістдесяти не було, проте його волосся уже взялося сивиною, а висока струнка постать виявляла ознаки сутулості, що стала такою помітною в останні роки його життя. Не відриваючи погляду від енциклопедії, він запитав: