Похований_велетень

Та вона так просто від мене не відчепиться.

— Перш ніж ви підете, човняре, хочу вас іще дещо запитати, — каже вона. — Зізнайтеся: коли ви повернетеся, то, перш ніж дасте згоду на переправу, ви поставите нам декілька запитань — кожному окремо? Бо я чула, що такий у вас, човнярів, спосіб виокремлювати ті рідкісні пари, які зможуть жити на острові не розлучаючись...

Вони обоє уважно дивляться на мене, а на їхні обличчя падає світло призахідного сонця. Старий щось підозрює — це в нього на лиці написано. Я зустрічаюся поглядом із його дружиною — не з ним:

— Добра пані, дякую вам за нагадування. Поспішаючи, я мало не знехтував те, що, згідно зі звичаєм, зобов’язаний зробити. Усе саме так, як ви кажете, проте у вашому випадку це — просто данина традиції. Адже, як уже було мовлено, я відразу помітив, що вас із чоловіком пов’язує надзвичайна відданість. А тепер даруйте, друзі: в мене обмаль часу. Вам потрібно прийняти рішення до мого повернення.

Тож я покинув їх і пішов вечірнім узбережжям, а тим часом шум хвиль у моїх вухах невпинно наростав і галька під ногами поступово змінилася мокрим піском. Щоразу, коли я озирався на них, то бачив одну й ту саму картину, просто з кожним разом дедалі меншали її розміри: сивий старий чоловік присів поруч із дружиною, і вони серйозно щось обговорюють. Жінки я майже не бачив, бо її заступала скеля, на яку вона сперлась, і мені було помітно хіба що руку, якою вона жестикулювала, коли говорила. Віддана пара... Та обов’язок є обов’язок, і я попрямував до печери по весло.

Коли повернувся, несучи весло на плечі, то прочитав рішення в їхніх очах іще перед тим, як він промовив:

— Човняре, просимо переправити нас на острів.

— Тоді поспішімо до човна, бо я вже й так дуже затримався, — кидаю я і відходжу вбік, так ніби кваплюся назустріч хвилям.

Але відразу ж повертаюсь і кажу:

— А, зачекайте. Спочатку потрібно виконати той безглуздий звичай. Тому, друзі, дозвольте вам дещо запропонувати. Ви, добрий пане; якщо ваша ласка, встаньте і трішки від нас відійдіть. Щойно ви перестанете нас чути, як я швиденько перекинуся словом із вашою люб’язною дружиною. Їй підводитися не буде потрібно. Потому я підійду туди, де стоятимете на пляжі ви. Ми швиденько з цим покінчимо і повернемося, щоби перенести добру пані в човен.

Він пильно дивиться на мене, і я бачу, що у глибині душі він хоче мені вірити. Нарешті він каже:

— Добре, човняре, я пройдуся берегом.

А потому звертається до дружини:

— Принцесо, ми розлучимося тільки на мить.

— Не хвилюйся, Акселю, — каже вона. — Мені вже значно поліпшало, й під захистом цього доброго чоловіка зі мною нічого не трапиться.

І старий іде, повільно крокуючи до східного краю бухти у величезній тіні скелі. Від його наближення птахи розлітаються навсібіч, але швидко повертаються і знову подзьобують водорості й каміння. Він накульгує, і спина його зігнута, як у людини, котра вже готова прийняти поразку, — та я бачу, що всередині в ньому все ще горить маленький вогник.

Жінка сидить переді мною і мило усміхається. Що ж мені в неї запитати?

— Добра пані, не бійтеся моїх запитань, — кажу я.

Як би я хотів, аби поруч була довга стіна, на яку я міг би дивитися, говорячи з нею! Та стіни нема, а є лише вечірній бриз і призахідне світло, яке падає мені на обличчя. Піднявши робу до колін, я присідаю поруч із нею, як раніше робив її чоловік.

— Човняре, я не боюся ваших запитань, — тихо каже вона. — Бо знаю, які почуття до чоловіка живуть у моєму серці. Запитуйте, що завгодно. Відповіді мої будуть чесні, та засвідчать вони лиш одне.

Я ставлю декілька запитань — таких, як і завжди, бо ж хіба не часто мені доводилося це робити? Час від часу, щоби її підбадьорити і показати, що я слухаю, питаю ще щось. Але в цьому майже немає потреби, тому що вона говорить вільно. Власне, вона говорить і говорить, іноді заплющуючи очі, проте незмінно розбірливо і твердо. І я уважно слухаю, як велить мені обов’язок, хоча мій погляд спрямовано в інший кінець бухти — на силует утомленого старого чоловіка, котрий тривожно крокує серед маленьких скель.

Потому я пригадую, що на мене чекає робота в іншому місці, й перериваю потік її спогадів, кажучи:

— Дякую, добра пані. Дозвольте мені тепер поквапитися до вашого доброго чоловіка.

Старий явно починає мені довіряти, інакше чому він тоді відійшов так далеко від дружини? Він чує мої кроки і повертається, наче прокинувшись зі сну. На його обличчя падають промені призахідного сонця, і я бачу, що підозри його зникли, а натомість з’явився глибокий смуток і в очах стоять сльози.

— Як усе минуло, пане? — тихо запитує він.

— Слухати вашу добру дружину — саме задоволення, — відповідаю я, підлаштовуючись під його тихий голос, хоча навколо і завиває вітер. — А тепер, друже мій, коротко поговорімо, щоби якнайшвидше вирушити в дорогу.

— Запитуйте що завгодно, пане.

— Друже, я не випитуватиму нічого особливого. Ось ваша люба дружина щойно згадала день, коли ви обоє несли яйця з базару. Вона сказала, що несла їх у кошику, тримаючи його поперед себе, а ви йшли поруч і цілу дорогу заглядали всередину, боячись, аби вона не спіткнулась і не розбила яєць. Згадуючи про це, вона була щаслива.

— Мене ці спогади також ощасливлюють, — каже він і дивиться на мене з усмішкою. — Я хвилювався за яйця, бо перед тим вона таки спіткнулась і розбила кількоро. Коротка прогулянка, але того дня вона принесла нам обом багато радості.

— У неї про той день залишилися такі самі спогади, — кажу я. — Гаразд, не гаймо на це часу, бо така розмова — лише данина звичаю. Повернімося по нашу добру пані й перенесімо її до човна.

І я починаю вести його назад до захистку та до його дружини, але тепер він ледве переставляє ноги, змушуючи мене також сповільнити крок.

— Друже, не бійтеся хвиль, — кажу я, вважаючи, що саме через це він так переживає. — Естуарій[9] добре захищено, й у дорозі на острів нам нічого не загрожує.

— Я охоче повірю вашим словам, човняре.

— Друже, до речі, — кажу я, бо чому би нам не заповнити цієї неспішної прогулянки балачками? — Я маю одне запитання, яке я поставив би, якби ми мали хоч трохи більше часу. Та, оскільки ми вже йдемо разом, ви не проти, якщо я скажу, що це за запитання?.

— Анітрохи.

— Я просто збирався запитати, чи є у вас якийсь спогад про ваше спільне життя, який досі завдає вам болю? От і все.

— Пане, це запитання — теж частина допиту?

— О ні, друже. Допит закінчено. Я запитав те саме вашу любу дружину, тому тепер хочу просто задовольнити свою цікавість. Не хочете — не відповідайте, друже, я не ображуся. Подивіться туди. — Я вказую на скелю, повз яку ми проходимо. — Це не прості мушлі. Якби ми мали більше часу, я показав би, як відламати їх від стіни і приготувати з них вечерю. Я часто підсмажую їх на багатті.

— Човняре, — сумно каже він, іще більше сповільнюючи крок. — Якщо хочете, я дам відповідь на ваше запитання. Не знаю, як відповіла на нього дружина, бо навіть таке подружжя, як ми, має багато недомовленого. Крім того, до сього дня драконка отруювала повітря своїм диханням, забираючи у нас спогади: і щасливі, й сумні. Та ось драконку вбито, й у моїй голові вже багато чого прояснилося. Ви запитали, який спогад завдає мені особливого болю. Тут усе очевидно — спогад про нашого сина, котрий був уже майже дорослий, коли ми з дружиною бачили його востаннє. Він покинув нас раніше, ніж йому виросла борода. Це сталося після сварки, та й пішов він усього-на-всього до сусіднього села, — і я думав, що він обов’язково повернеться, що це лише питання кількох днів...

— Друже, ваша дружина згадала про те саме, — кажу йому я. — І звинувачує себе в тому, що він пішов.

— Якщо вона звинувачує себе у тому, що сталося спочатку, то те, що було потому, лежить важким тягарем на моїй совісті. Правда в тому, що був певний час — він тривав зовсім недовго, — коли вона не була мені вірною. Можливо, човняре, я зробив щось таке, що штовхнуло її в чужі обійми. Чи, навпаки, може, я чогось не сказав або не зробив... Зараз усе це так далеко, наче птаха, яка промайнула повз тебе і стала цяткою в небі. Та син став свідком того, як змінилися наші почуття, а він тоді був уже надто дорослий, аби його можна було задурити добрими словами, проте надто юний, аби усвідомити, якими незрозумілими та мінливими бувають людські серця. Він пішов, присягнувшись, що ніколи-ніколи не повернеться, тож, коли ми з дружиною щасливо возз’єдналися, він усе ще був далеко від дому.

9

Естуарій — широка частина річки, де вона витікає в море.