Страница 71 из 74
Вони мовчки дивилися на мене: вона — втомлено й ощасливлено, він — із наростанням страху. Невже вони так і не скажуть ані слова? Чи я мушу продовжити?
— Я спостерігав за небом, — кажу. — Дощ незабаром закінчиться, і вечір буде ясний. Тому, якщо ви бажаєте, я охоче переправлю вас на острів.
— Акселю, хіба я тобі не казала?
— Отже, пане, ви човняр? — сумно запитує старигань. — І чи може бути таке, що ми з вами вже колись зустрічалися?
— Так, я човняр, — кажу йому. — А от зустрічалися ми раніше чи ні — цього я вже не згадаю, бо мені доводиться перевозити надто багато людей щодня по багато годин поспіль.
Тепер старий мав узагалі переляканий до смерті вигляд. Він присів біля дружини і притиснув її до себе. Вирішивши, що варто змінити тему, я кажу:
— Ваш кінь так і стоїть під дощем. Але ж він неприв’язаний, і ніщо йому не заважає сховатися під деревами.
— Це старий бойовий кінь, пане, — відразу ж відповідає старий, зрадівши, що ми вже не балакаємо про бухту. — Він не забуває про дисципліну, хоч і залишився без господаря. Коли настане час, потрібно буде про нього подбати, бо ми це нещодавно пообіцяли його відважному власникові. Та зараз я хвилююся лише про свою дорогу дружину. Ви не знаєте, пане, де ми можемо знайти дах над головою та вогнище, щоби її зігріти?
Я не можу брехати, а обов’язок є обов’язок.
— До речі, в тій самій бухті є невелике пристановище, — відповідаю. — Я сам його побудував: саморобний дашок із гілок і ганчірок. Поруч із ним іще годину тому тліло вогнище, тож його можна буде знову роздмухати.
Старигань вагається, уважно розглядаючи моє обличчя. Очі старої жінки заплющені, а голова її лежить на його плечі.
— Човняре, моя дружина просто марила в гарячці. Не потрібні нам ніякі острови. Найліпше ми перечекаємо дощ під цими гостинними деревами і поїдемо своєю дорогою.
— Акселю, що ти таке кажеш? — промовляє жінка, розплющуючи очі. — Хіба син мало на нас чекав? Нехай добрий човняр відведе нас до бухти.
Старий усе ще вагається, та відчуває, як дружина тремтить у його обіймах, і його очі дивляться на мене з відчайдушним благанням.
— Якщо хочете, — кажу, — я сам відведу добродійку, так вам буде найлегше дістатися до бухти.
— Ні, я сам її відведу, пане, — каже старигань так, наче він уже зазнав поразки, та все ще пручається. — Якщо вона не зможе йти своїми ногами, я понесу її на руках.
І що на таке можна відповісти? Адже чоловік майже такий самий слабкий, як і дружина!
— Бухта — неподалік, — лагідно кажу я. — Та дорога туди йде круто вниз, до того ж на ній повно ям і коренищ. Будь ласка, пане, дозвольте мені віднести вашу дружину. Так буде найбезпечніше. Ви підете поруч, близько біля нас, де дозволятиме стежка. Нехай лише дощ трохи вщухне — і ми відразу поквапимося донизу, бо ви ж самі бачите, як ваша добра пані тремтить від холоду.
Незабаром дощ ущухнув, і я поніс жінку стежкою, що збігала вниз схилом пагорба, а старигань шкандибав слідом за нами. І, коли ми вийшли на берег, небо виглядало так, ніби чиясь нетерпляча рука змела всі темні хмари на один бік. Цілий берег було поцятковано червонястими барвами заходу, серпанкове сонце опускалось у море, а на хвилях погойдувався мій човен. Ще раз проявляючи люб’язність, я кладу її під примітивним накриттям із висушених шкур і гілок, спираючи її голову на подушку з порослого мохом каменя. Не встигаю я відійти вбік, як він уже тут як тут — клопочеться біля неї.
— Бачите? — кажу я, сідаючи навшпиньки біля вогнища, яке ще тліє. — Отам острів.
Аби побачити море, жінці досить лише трішки повернути голову, і вона тихо скрикує. Натомість йому доводиться розвертатися на твердій гальці, й він спантеличено дивиться на хвилі.
— Отам, друже, — кажу я. — Дивіться отуди. На півдорозі між берегом і горизонтом.
— Мої очі вже мене підводять, — сказав він. — Але так, зараз мені здається, що я його бачу. Що це там? Верхівки дерев? Чи зубчасті скелі?
— То дерева, друже, бо там — благодатне місце, — я кажу це все, ламаючи хмиз і розпалюючи багаття.
Вони обоє дивляться на острів, а я стаю на коліна, в які відразу впивається тверда галька, і роздмухую жарини. Ці чоловік і жінка — хіба вони прийшли сюди не з власної волі? «Нехай кожен сам вибирає собі дорогу», — кажу я до себе.
— Тобі тепліше, принцесо? — запитує він. — Невдовзі ти оклигаєш.
— Акселю, я бачу острів, — каже вона, й хіба я можу втручатись у таку інтимну розмову між ними? — Там на нас чекає син. Як дивно, що ми взагалі про це забули.
Він бурмоче щось у відповідь, і я бачу, що старий знову починає тривожитися.
— Звісно, принцесо, — каже він, — але ми ще остаточно не вирішили. Ми справді хочемо їхати в таке місце? Крім того, нам нічим заплатити за переправу, бо ми залишили олово та монети з конем.
Я що, мав мовчати?
— Друзі, не переймайтеся цим, — кажу я. — Опісля я просто візьму зі сідла те, що ви будете мені винні. Ваш кінь не відійде далеко.
Хтось може назвати такі мої слова хитрістю, проте я говорив зі щирого співчуття, чудово знаючи, що того коня я вже ніколи не побачу. Вони й далі тихо перемовлялись, а я повернувся до них спиною, роздмухуючи вогнище. Хіба мені личило втручатись у їхню розмову? Та раптом жінка починає говорити голосніше, зміцнілим голосом.
— Човняре, — каже вона. — Колись давно — можливо, ще в дитинстві — я чула одну легенду. Легенду про острів, де багато тихих лісів і річок, але на тому острові траплялися дивні речі. Багато хто на нього переправляється, та кожному мешканцеві здається, що він єдина жива душа, котра ходить островом, тому що сусідів не видно і не чути. Чи може таке бути, що ця легенда — саме про той острів, який зараз лежить перед нами, пане?
Я продовжую ламати хмиз і обережно кладу його до вогнища.
— Добродійко, я знаю про декілька островів, які можна було би так описати. Хто знає, чи цей острів — один із них?
Ухильна відповідь, і вона додала їй хоробрості.
— Човняре, я також чула, — каже вона, — що іноді ці дивні умови не діють. Що бувають мандрівники, котрі отримують особливий дозвіл. Чи я правильно все почула, пане?
— Добра пані, — кажу, — я лише скромний човняр. Не мені просторікувати на такі теми. Та що нікого іншого тут нема, то дозвольте дати вам таку відповідь. Я чув, що іноді: під час шторму на кшталт того, який щойно відшумів, чи літньої ночі під час повні — мешканці острова можуть відчути в подиху вітру, як поруч із ними йде ще хтось. Напевно, добра пані, ви чули про це...
— Ні, човняре, — каже вона, — я чула значно більше. Я чула, що чоловіка та жінку, котрі прожили разом ціле життя і котрих пов’язує надзвичайно сильна любов, можуть переправити на острів одночасно, а не по одному. І що вони можуть і надалі насолоджуватися товариством одне одного, як робили те протягом довгих років до того. Човняре, чи те, що я чула, правда?
— Повторю ще раз, добра пані. Я лише човняр, котрому доручено перевозити тих, хто хоче потрапити на той бік. Я можу говорити лише про те, що бачив на власні очі, виконуючи свою важку роботу.
— Але тут, окрім вас, човняре, нікого немає. Тому я запитую про це вас, пане. Якщо ви переправите нас із чоловіком, то чи можна зробити так, аби нас не розлучали й опісля ми могли вільно гуляти островом попід руку, як ми і звикли?
— Гаразд, добра пані. Скажу вам відверто. Таку пару, як ви з чоловіком, нам, човнярам, доводиться зустрічати рідко. Я помітив вашу незвичайну відданість одне одному, ще коли ви їхали верхи під дощем. Тому навіть не сумніваюся, що вам буде дозволено жити на острові разом. Можете бути в цьому впевнені.
— Човняре, ваші слова мене ощасливлюють, — каже вона й від полегшення неначе трохи згасає.
А тоді додає:
— Хтозна, можливо, під час шторму чи тихої місячної ночі ми з Акселем десь неподалік побачимо нашого сина. Може, навіть перекинемося з ним парою слів.
Багаття розгорілось, і я піднявся на ноги.
— Бачите, отам, — кажу я, вказуючи на море. — На мілині погойдується мій човен. Але весло я ховаю в печері неподалік, у заводі, де кружляють маленькі рибки. Друзі, зараз я піду по те весло, а ви, поки мене не буде і вам не заважатиме моя присутність, обговоріть усе між собою. Якщо ви справді захочете переправитися на острів, ваше рішення має бути остаточне. Зараз я вас ненадовго залишу.