Похований_велетень

— Досі перед тобою, принцесо. Невже ми дійсно збираємося піти кожен своєю дорогою?

— Муже, це лише на кілька хвилин. Що він зараз робить?

— Непорушно стоїть, як і раніше, показує нам лише свою високу спину та сяйливу лисину. Принцесо, ти справді думаєш, що ми можемо довіряти цьому чоловікові?

— Можемо, Акселю.

— Ти щойно з ним говорила. Ваша розмова минула добре?

— Добре, муже. А в тебе хіба було не так?

— Гадаю, що так, принцесо.

Над бухтою — захід сонця. У мене за спиною — тиша. Чи вже наважитися до них повернутися?

— Скажи, принцесо, — я чую його слова. — Ти рада, що імла розсіялася?

— Без імли для цих земель можуть настати страшні часи. Та для нас вона розсіялася саме вчасно.

— Я подумав, принцесо... Чи могло бути так, що наша любов із роками ніколи так і не зміцніла би, якби імла не відібрала у нас наші спогади? Можливо, завдяки їй загоїлися старі рани?

— Яка тепер різниця, Акселю? Помирися з човнярем, і нехай він переправить нас на острів. Якщо він візьме спочатку одного, а опісля — другого, то навіщо з ним сваритись? Акселю, що ти думаєш?

— Гаразд, принцесо. Я зроблю, як ти скажеш.

— Тоді залиш мене і повертайся на берег.

— Зараз, принцесо.

— То чого ж ти зволікаєш, муже? Думаєш, човнярам ніколи не вривається терпець?

— Добре, принцесо. Та дозволь мені ще раз тебе обняти.

Вони що, обіймаються, незважаючи на те, що я загорнув її в покривала, наче немовля? Незважаючи на те, що йому доводиться стати на коліна і скоцюрбитися на твердому дні човна в дивній позі? Гадаю, що так, і, поки триватиме тиша, я не посмію обернутись. Весло в моїх руках — це воно відкидає тінь на неспокійну воду? Скільки ще чекати? Нарешті вони знову заговорили!

— Ми наговоримося на острові, принцесо, — каже він.

— Наговоримось, Акселю. Тепер, коли імла розсіялася, нам буде про що поговорити. Човняр усе ще стоїть у воді?

— Стоїть, принцесо. Піду помирюся з ним.

— Тоді прощавай, Акселю.

— Прощавай, моя єдина справжня любове.

Я чую, як він бреде по воді. Він хоче зі мною поговорити? Він сказав, що збирається помиритися. Та, коли я повертаюся, він навіть не дивиться в мій бік, а лише на берег і на призахідне сонце над бухтою. Я теж не прагнув упіймати його погляд. Він проходить повз мене, не озираючись. «Друже, — тихо кажу я, — зачекайте мене на березі». Та він не чує і бреде далі.

«„Похований велетень“ надовго залишається в думках після прочитання, змушуючи знову і знову повертатись до тексту. Ішігуро не боїться торкатися масштабних особистих тем і використовувати міфи, історію та фантастику. „Похований велетень“ — винятковий роман».

—  Ніл Ґейман, The New York Times Book Review

«Ця книжка — історія кохання, пригод, загадкова казка та алегорія. Це також незабутня книжка про забуття... Після прочитання вам ще не раз захочеться взяти її до рук».

—  Еріх Майер, видавничий дім Hub (Австралія)

«„Похований велетень“ надзвичайно оригінальний твір, йому притаманна своєрідна, навіть гіпнотична, краса».

— Девід Секстон, Evening Standard