Страница 42 из 45
— Вона може бути трішки п’яна. Хіба ні, Оджі?
— Може, й так. Лише трішки. У цьому немає нічого поганого.
— Жінкам не під силу саке, правда, Оджі? — запитав він і засміявся в подушку.
Я хихикнув і сказав:
— Знаєш, Ічіро, тобі не варто засмучуватися через саке. Насправді, це все дурниці. Уже зовсім скоро ти виростеш і зможеш пити стільки саке, скільки захочеш.
Я зіпнувся на ноги і підійшов до вікна, щоб спробувати закрити жалюзі трохи щільніше. Відкрив і закрив їх кілька разів, але пластини все одно прилягали нещільно, і я добре бачив світло у вікнах будинку навпроти.
— Справді, Ічіро, нема чого засмучуватися.
Якийсь час Ічіро мовчав. А потім я почув його голос позаду себе:
— Оджі не можна хвилюватися.
— Що? Що ти маєш на увазі, Ічіро?
— Оджі не можна хвилюватися. Бо якщо він хвилюватиметься, то не зможе заснути. А якщо літні люди не можуть спати, вони починають хворіти.
— Ясно. Добре, Ічіро. Оджі обіцяє не хвилюватися. Але ти теж не засмучуйся. Бо немає підстав засмучуватися, я тобі чесно кажу.
Ічіро нічого на це не відповів. Я ще раз відкрив і закрив жалюзі.
— Але, звісно ж, — продовжив я, — якби сьогодні Ічіро таки наполіг на тому, щоб йому налили трохи саке, то Оджі був готовий втрутитися й підтримати онука в його бажанні. Утім, мабуть, ми правильно вчинили, що цього разу дозволили жінкам зробити по-їхньому. Не варто їх засмучувати через такі дрібниці.
— Іноді вдома таке буває, — сказав Ічіро, — що батько хоче щось зробити, а мама каже йому, що так не можна. Часом навіть батько не може дати з мамою ради.
— Справді? — сказав я і засміявся.
— Тому Оджі не можна хвилюватися.
— Ічіро, ми не маємо підстав для хвилювання, — я відвернувся від вікна і знову став на коліна біля його ліжечка. — А тепер спробуй заснути.
— Оджі залишиться тут на ніч?
— Ні, Оджі вже скоро поїде до себе додому.
— А чому Оджі не може тут переночувати?
— Тут немає на всіх місця, Ічіро. А в Оджі великий дім, пам’ятаєш, і місця там для нього одного вдосталь.
— А Оджі прийде завтра на вокзал попрощатися?
— Авжеж, Ічіро. Я обов’язково прийду. І я не сумніваюся, що зовсім скоро ти знову приїдеш до мене в гості.
— Нехай Оджі не хвилюється, що не зміг сьогодні змусити маму дати мені трохи саке.
— Ти так швидко ростеш, Ічіро, — сказав я, сміючись. — Ти станеш славним чоловіком, як виростеш. Може, й справді очолиш «Ніппон-Електрик». Або ще якусь таку саму велику компанію. А тепер трошки помовчімо і подивімося, чи ти зможеш заснути.
Я ще трохи просидів біля його ліжка, тихо відповідаючи, коли він щось запитував. І, здається, саме в ті хвилини, коли я чекав у сутінках кімнати, поки мій онук засне, і слухав, як із сусідньої кімнати раз за разом долинає сміх, я почав прокручувати в голові нашу ранкову розмову з Сецуко в парку Кавабе. Це, мабуть, була перша нагода за цілий день обдумати її слова, і досі я не усвідомлював, як сильно вони мене роздратували. Але до того часу, як Ічіро заснув і я пішов до доньок і Таро у вітальню, мене вже переповнювала злість на Сецуко, і, ясна річ, тому я й сказав Таро, щойно до них приєднавшись:
— Знаєш, от що мене дивує. Ми з твоїм батьком знаємося ось уже понад шістнадцять років, але стали хорошими друзями лише торік.
— Справді, — відповів мій зять, — але, мабуть, таке часто трапляється. Всі мають безліч сусідів, з якими тільки вітаються. Якщо подумати, то справді шкода, що воно так.
— Але знову ж таки, — сказав я, — щодо нас із доктором Сайто, то ми були більше, ніж просто сусідами. Позаяк обидва мали зв’язок зі світом мистецтва, то добре знали про репутацію один одного. І тому тим паче шкода, що ми з твоїм батьком не доклали більше зусиль, щоб одразу потоваришувати. Тобі так не здається, Таро?
Сказавши це, я зиркнув на Сецуко, щоб переконатися, що вона слухає.
— Справді, дуже шкода, — відповів Таро. — Але принаймні вам урешті-решт випала нагода стати друзями.
— Але я хочу сказати, Таро, що тим паче шкода, враховуючи, що весь цей час ми знали про репутацію один одного в мистецькому світі.
— Так, дуже шкода. Здавалося б, якщо двоє сусідів — колеги з вагомими досягненнями, то це стане підставою для більш близьких стосунків. Утім, щоденна зайнятість і безліч справ часто цьому перешкоджають.
Я задоволено глянув на Сецуко, але вона не подала й вигляду, що зрозуміла важливість слів Таро. Ясна річ, цілком можливо, що вона й справді не слухала нашої розмови; але я припускаю, що Сецуко насправді все чудово зрозуміла, та була занадто горда, щоб подивитися мені у вічі, надто діставши докази того, що вона не мала рації того ранку в парку Кавабе, і натяки її були безпідставні.
Ми неквапом прогулювалися широкою центральною алеєю парку, захоплено розглядаючи пожовкле листя на деревах обабіч нас. Саме обмінювалися думками щодо того, як Норіко пристосувалася до свого нового життя, й зійшлися на думці, що вона, судячи з усього, справді була щаслива.
— Це мене так тішить, — сказав тоді я. — Я уже почав був страшенно хвилюватися за її майбутнє, але зараз усе складається якнайкраще. Таро — чудовий чоловік. Про кращу пару для Норіко годі було й мріяти.
— Аж дивно думати, — усміхаючись, сказала Сецуко, — що лишень якийсь рік тому ми всі так за неї хвилювалися.
— Мені дуже приємно, що все склалося саме так. І знаєш, Сецуко, я дуже вдячний тобі за допомогу. Ти дуже підтримала сестру тоді, коли все йшло не так, як хотілося.
— Навпаки, мої руки були зв’язані, бо ж я живу так далеко.
— І, звичайно ж, — сказав я, сміючись, — торік саме ти напоумила мене «вжити запобіжних заходів», — пригадуєш, Сецуко? Як бачиш, я не знехтував твоєю порадою.
— Вибач, батьку, але я не пам’ятаю, яку дала тобі пораду.
— Що ти, Сецуко, не треба бути аж такою тактовною. Тепер я цілком готовий визнати, що були аспекти моєї кар’єри, якими немає причини пишатися. Ба більше, я це саме визнав під час самих домовин, як ти мені й радила.
— Вибач, але я щось не до кінця розумію, про що ти.
— Невже Норіко не розповіла тобі про міай? Що ж, того вечора я подбав про те, щоб моя кар’єра не стала на заваді її подружньому щастю. Наважусь припустити, що я все одно так учинив би, та, попри це, вдячний за ту пораду, що ти дала мені торік.
— Вибач, батьку, але я взагалі не пригадую, щоб я торік щось тобі радила. Що ж до самих міай, то Норіко не раз про них згадувала. Правду кажучи, вона написала мені незадовго після міай і висловила своє здивування батьковими... батьковими словами про себе.
— Наважусь припустити, що вона таки справді була здивована. Норіко завжди недооцінювала свого старого батька. Та я не з тих, хто дозволить власній доньці страждати лише тому, що я занадто гордий, аби визнати свої помилки.
— Норіко розповіла мені, що її дуже спантеличила батькова поведінка того вечора. Здається, сім’я Сайто була не менш спантеличена. Ніхто достеменно не міг збагнути, що саме батько хотів цим усім сказати. І справді, коли я прочитала Суічі лист Норіко, він теж не міг зрозуміти, що сталося.
— Оце так дивовижа, — мовив я, сміючись. — Але ж, Сецуко, це ти мене підштовхнула до такого рішення. Це ти порадила мені вжити «запобіжних заходів», щоб ми не наламали дров під час домовин із сім’єю Сайто так само, як ми це зробили з сім’єю Міяке. Ти хіба не пам’ятаєш?
— Я, звичайно ж, дуже забудькувата і, на жаль, анітрохи не пригадую, про що йдеться.
— Оце так дивовижа.
Сецуко раптом зупинилася й вигукнула:
— Клени цієї пори року такі гарні!
— Так, — погодився я. — Хай мине ще трохи часу, і вони стануть ще гарніші.
— Просто чудові, — усміхаючись, сказала моя донька, і ми знову пішли. Потім вона додала: — До речі, батьку, так сталося, що вчора ввечері ми дещо обговорювали, і Таро-сан випадково згадав про вашу з ним розмову минулого тижня. Про композитора, який нещодавно наклав на себе руки.
— Юкіо Наґучі? Так-так, я пам’ятаю ту розмову. Дай здогадаюся, Таро, мабуть, вважає, що його самогубство було безглуздим.