Художник хиткого світу

Кадзуо Ішіґуро

Художник хиткого світу

Моїм батькам

Жовтень 1948 року

Якщо сонячної днини піднятися стрімкою стежкою від дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів, то вже невдовзі між верхівками двох ґінкґо завидніється дах мого будинку. Навіть якби він не посідав командної висоти на пагорбі, то все одно виділявся би з-поміж сусідніх будівель аж так, що, підходячи до нього, мимоволі замислюєшся, який же це багатій там мешкає.

Та я аж ніяк не багатій і ніколи не мав великих статків. Можливо, ви зрозумієте, чому цей дім такий імпозантний, коли скажу, що його побудував мій попередник, і це був не абихто, а сам Акіра Суґімура. Звісно, якщо ви щойно прибули в наше місто, то ім’я Акіри Суґімури вам нічого не скаже. Утім, згадайте це прізвище в присутності будь-кого, хто тут жив до війни, і ви дізнаєтеся, що впродовж майже тридцяти років Суґімуру беззаперечно вважали одним із найшанованіших і найвпливовіших чоловіків цього міста.

Якщо я вам це розповім, і ви, піднявшись на верхівку пагорба, спинитеся й подивитеся на вишукані кедрові ворота, широкий простір, обгороджений садовим парканом, елегантний черепицевий дах зі стильним різьбленим гребеневим брусом, що здіймається над навколишнім краєвидом, то вам, мабуть, стане цікаво, як мені, людині, за власними ж словами, незаможній, вдалося стати власником такого будинку. Правда в тім, що я купив дім за номінальну ціну — сума, яку заплатив, не становила і половини його реальної вартості натоді. Це сталося завдяки вкрай цікавій — чи, як може комусь видатися, безглуздій — процедурі, що її ініціювала сім’я Суґімури під час продажу.

Відтоді минуло вже п’ятнадцять років. Мої справи тоді складалися чимраз краще, і дружина почала вимагати, щоб я знайшов нам новий дім. З властивою їй передбачливістю вона переконала мене, чому так важливо мати будинок, який би відповідав нашому нинішньому статусу — не через пиху, а заради дітей і їхніх шансів знайти собі гідну пару. Я визнав слушність її міркувань, але поза-як Сецуко, нашій старшій доньці, тоді було лише чотирнадцять чи п’ятнадцять, я не бачив потреби з усім тим квапитися. Попри це, впродовж приблизно року цікавився всіма підхожими будинками, які виставляли на продаж. Про дім Акіри Суґімури я довідався від одного з моїх учнів, який сказав, що рік опісля смерті власника дім виставили на продаж. Думка про купівлю такого маєтку не вкладалася в голові, тож я знехтував порадою, пояснивши її надмірною повагою, яку завжди почували до мене мої учні. Та все ж поцікавився будинком і отримав несподівану відповідь.

Одного пообіддя до мене завітали дві погордливі сивокосі пані, що, як з’ясувалося, були доньками Акіри Суґімури. Коли я висловив своє здивування щодо уваги до мене від аж такого визначного сімейства, старша з двох сестер холодно відповіла, що вони прийшли не просто з увічливості. За останні місяці вони отримали чимало запитів від потенційних покупців будинку їхнього покійного батька, проте сім’я зрештою вирішила відмовити всім, окрім чотирьох претендентів. Члени родини ретельно відібрали ці чотири кандидатури на основі їхньої добропорядності і здобутків.

— Для нас надзвичайно важливо, — продовжувала вона, — щоб батьків маєток перейшов людині, яку він сам би схвалив і яку вважав би достойною такого дому. Звісно ж, обставини змушують нас зважати і на фінансовий аспект, однак це зовсім не головне. І тому ми визначилися з ціною.

Цієї миті молодша сестра, яка досі не зронила і слова, простягнула мені конверт, і, поки я його відкривав, обидві втупилися в мене суворими поглядами. Усередині містився один-єдиний чистий аркуш паперу, на якому елегантним розчерком чорнильного пензлика була виведена ціна. Я вже намірився висловити здивування через таку мізерну суму, та прочитав на обличчях своїх співрозмовниць, що подальше обговорення фінансових питань вважатиметься нетактовним. Старша сестра просто сказала:

— Намагатися перебити ціну одне одного — зовсім не у ваших інтересах. Ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб дістати більше зазначеної суми. Від цього моменту наш єдиний намір — провести аукціон престижу.

Вони прийшли особисто, пояснила старша сестра, щоб офіційно, від імені всього сімейства Суґімури, запитати, чи погоджуюсь я — як, звісно ж, і троє інших претендентів на будинок, — щоб вони ретельно дослідили наше походження, освіту, особисті і професійні якості та здобутки. І лише після цього сестри оберуть достойного покупця.

Процедура видалася мені ексцентричною, але я не мав нічого проти; зрештою, вона не надто відрізнялася від перемовин двох сімей перед укладанням шлюбу. Насправді мені навіть трохи лестило, що така старовинна і консервативна родина вважає мене гідним кандидатом. Коли я згодився на таке розслідування й висловив сестрам свою вдячність, молодша з них уперше звернулася до мене.

— Містере Оно, наш батько був культурною людиною. І вельми шанобливо ставився до художників. Звісно ж, він знав і про ваші роботи.

Упродовж наступних днів я й сам вирішив дещо дослідити і з’ясував, що молодша сестра таки казала правду: Акіра Суґімура справді був великим поціновувачем мистецтва і неодноразово підтримував художні виставки власними грошима. А ще я натрапив на декілька цікавих чуток: скидалося на те, що більшість членів сім’ї Сугімури взагалі не хотіли продавати дім, і через це точилися запеклі суперечки. Врешті, через фінансову скруту продаж будинку став неминучим, і дивна процедура передачі маєтку новому власнику постала як компроміс, що його вдалося досягти з тими, що не хотіли передавати дім у чужі руки. Безперечно, така процедура була дещо свавільна; але я готовий був з розумінням поставитися до почуттів сім’ї з таким видатним минулим. Щоправда, моя дружина сприйняла ідею розслідування аж ніяк не прихильно.

— Та за кого вони себе мають? — обурилася вона. — Треба їм сказати, що відтепер ми не хочемо мати з ними діла.

— Але що у цьому такого? — запитав я. — Нам нема чого приховувати. Так, я незаможного роду, але Суґімури точно вже це знають і, попри це, вважають нас гідними кандидатами. Нехай ведуть своє розслідування, хоч би що вони знайшли, це піде нам лише на користь. Хай там як, — наголосив я, — а їхні дії не виходять за рамки того, як би вони поводилися, якби ми вели з ними перемовини перед укладанням шлюбу. Ще трохи, і нам доведеться до такого звикати.

Окрім того, ідея провести «аукціон престижу», як назвала це старша сестра, була варта захоплення. Цікаво, чому люди частіше не вдаються до таких методів. Це ж так благородно: влаштувати конкурс, у якому на користь кандидата свідчитиме не розмір гаманця, а моральні якості і здобутки. Досі пам’ятаю, якого глибокого зазнав задоволення, дізнавшись, що сім’я Суґімура — після украй ретельного розслідування — вирішила, що я найдостойніший будинку, яким вони так дорожили. І, безумовно, цей дім цілком вартий того, щоби потерпіти через нього кілька незручностей; попри приголомшливий та імпозантний екстер’єр, усередині будинок був оздоблений м’яким натуральним деревом з красивою текстурою, і з часом усі ми погодилися, що кращого місця для відпочинку й умиротворення годі шукати.

Одначе пихатість сім’ї Суґімури проступала на кожному етапі укладання угоди, а деякі члени родини навіть і не намагалися приховати свого ворожого ставлення до нас, тому, можливо, менш проникливий покупець уже давно образився би і відмовився б від цієї затії. Навіть багато років потому, коли я випадково зустрічався з кимось із членів цієї сім’ї, вони, замість того, щоб перекинутися зі мною кількома ввічливими словами, просто посеред вулиці починали випитувати, в якому стані дім і чи я щось у ньому переробляв.

Нині про сімейство Сугімурів чути лише зрідка. Щоправда, незадовго після капітуляції до мене навідалася молодша з двох сестер, які опікувалися продажем будинку. Роки війни перетворили її на змарнілу хворобливу стару жінку. Як і решта її сім’ї, жінка і не намагалася приховати, що її цікавило, як будинок — а не його мешканці — пережив війну; почувши про мою дружину і Кенджі, вона лише висловила скупе співчуття й відразу ж узялася розпитувати, якої шкоди будинку завдали бомбардування. Спочатку я за це на неї розгнівався, але потім помітив, як її погляд мимохіть блукає кімнатою і як вона час від часу різко замовкає просто посеред котроїсь зі своїх виважених, офіційних фраз, і зрозумів, що на неї накочуються цілі хвилі емоцій через повернення до свого колишнього дому. І коли збагнув, що, відколи продали дім, більшість її родичів вже померли, мені стало її шкода і я запропонував оглянути приміщення.