Художник хиткого світу

Зрештою ми вперлися в щось на кшталт подвір’я, на якому скупчення халуп перекрило дорогу вперед. Одначе Мацуда вказав на прохід між двома хатинами, де проглядався пустир.

— Якщо ми тут скоротимо, — сказав він, — то вийдемо ззаду вулиці Коґане.

Неподалік того проходу, на який вказав Мацуда, я помітив трьох хлопчаків, які схилилися над чимось на землі і тикали у нього палками. Коли ми підійшли ближче, вони обернулися до нас обличчями і мали геть незадоволений вигляд, тому хоч я нічого і не побачив, щось у їхній поведінці схиляло мене до думки, що вони мучили якусь тварину. Мацуда, вочевидь, дійшов такого самого висновку, бо, коли ми пройшли далі, сказав:

— Що ж, їм тут більше нічим бавитися.

Тоді думка про цих хлопчаків одразу вивітрилася мені з голови. А потім, кількома днями пізніше, цей образ, як вони втрьох із сердитим виглядом повертаються до нас, розмахуючи своїми палицями, і стоять посеред усього того убозтва, постав переді мною так чітко, що я використав його як центральний у своїй картині «Самовдоволення». Але мені варто наголосити, що коли того ранку Черепаха крадькома подивився на мою незавершену картину, ті три хлопці, яких він побачив, відрізнялися від своїх справжніх прототипів у одному чи двох важливих аспектах. Бо, попри те, що вони так само стояли перед злиденною халупою й на них замість одягу було таке саме шмаття, як і на тих хлопцях, їхній сердитий вигляд анітрохи не виражав тієї винуватості і настороженості, яка зчитується на обличчях малих хуліганів, заскочених на гарячому; натомість, сердитий вираз їхніх облич радше нагадував мужній вигляд воїнів-самураїв, готових до бою. Ба більше, це аж ніяк не збіг, що хлопчаки на моїй картині тримали свої палиці у класичних позиціях бойового мистецтва кендо.

У верхній частині картини, над головами цих хлопців, Черепаха побачив, як зображення перетікає в інший сюжет: троє огрядних, добре вбраних чоловіків зручно вмостилися в барі й весело сміються. Вирази їхніх облич виражають декадентство; можливо, вони щойно обмінювалися жартами про своїх коханок абощо. Ці два контрастні зображення об’єднують в одне ціле обриси берегової лінії Японських островів. У правому нижньому кутку полотна великими червоними ієрогліфами виведене слово «Самовдоволення»; в лівому нижньому кутку, вже меншими ієрогліфами, написані такі слова: «Але молодь готова боротися за власну гідність».

Коли я описую цю ранню й, безсумнівно, простакувату роботу, певні її риси можуть видатися вам знайомими. Позаяк цілком можливо, що ви бачили мою гравюру «Погляд на обрій», яка у тридцяті роки завоювала чимало слави і впливовості по всьому нашому місту. «Погляд на обрій» — це справді переосмислення «Самовдоволення», втім, ці картини суттєво відрізнялися, й воно не дивно, з огляду на те, що між створенням цих полотен минуло чимало часу. Пізніша картина, як ви, мабуть, пригадуєте, теж містила два контрастні зображення, що перетікали одне в одне й об’єднувалися береговою лінією Японії; у верхній частині картини знову було зображено трьох добре вбраних чоловіків за розмовою, але цього разу вони мали знервований вигляд і дивилися один на одного, очікуючи, хто ж проявить ініціативу. А їхні обличчя, не потрібно вам і нагадувати, були схожі на обличчя трьох відомих на той час політиків. Що ж до нижнього, головного зображення, то на ньому були намальовані вже не ті троє вбогих хлопців, а троє суворих солдатів; двоє з них тримали гвинтівки з багнетом, прикриваючи фланг офіцера, який тримав напоготові свого меча і вказував дорогу вперед, на захід, в Азію. Позаду них зображене вже не злиденне поселення, а військовий прапор із сонцем, що сходить. Слово «Самовдоволення» в нижньому правому кутку замінила назва «Погляд на обрій!», а в нижньому лівому кутку було таке послання: «Ніколи розводити боягузливі балачки. Японія повинна йти вперед».

Звісно, якщо ви в нашому місті віднедавна, ймовірно, вам і не випадало бачити цю мою роботу. Але не думаю, що було б перебільшенням стверджувати, що чимало тих, що жили тут до війни, добре її знали, бо у той час її справді дуже хвалили за енергійну техніку, а надто за разюче використання кольорів. Утім, я чудово усвідомлюю, що картина «Погляд на обрій», хоч би яка була її художня цінність, це робота, настрої якої тепер видаються застарілими. Ба більше, я готовий перший визнати, що настрої, які вона виражає, радше заслуговують осудження. Я не з тих, що бояться визнати недоліки колишніх здобутків.

Але я не хотів обговорювати картину «Погляд на обрій». Я згадав її тут лише тому, що вона тісно пов’язана з тією моєю ранньою роботою, й, мабуть, для того, щоб наголосити, як сильно знайомство з Мацудою вплинуло на мою подальшу кар’єру. Я почав регулярно бачитися з Мацудою за кілька тижнів до того ранку, коли Черепаха вперше побачив мою роботу. Той факт, що я й далі з ним бачився, свідчить про те, наскільки сильно мене привабили його ідеї, бо сам Мацуда, як я пригадую, мені попервах не дуже сподобався. Більшість наших ранніх зустрічей закінчувалася тим, що наше ставлення один до одного ставало страшенно ворожим. Скажімо, одного вечора, невдовзі після нашої прогулянки бідним районом Нішідзуру, ми пішли разом в якийсь бар у центрі міста. Я вже не пригадую ні як той бар називався, ні де він розташований, але чітко пам’ятаю, що це була темна, брудна забігайлівка, куди вчащали представники низів міського населення. Варто було нам увійти, як я вже відчув щось зле, але Мацуда, схоже, добре знав це місце, він привітався з якимись чоловіками, які грали за столом у карти, а потім повів мене до ніші, в якій стояв маленький вільний столик.

Мої побоювання лише підтвердилися, коли невдовзі після того, як ми сіли за столик, двоє кремезних чоловіків, обидва добряче напідпитку, підійшли, хитаючись, до нас у нішу і захотіли приєднатися до розмови. Мацуда досить безцеремонно сказав їм забиратися геть, і я вже приготувався до неприємностей, але, вочевидь, було в моєму супутнику щось таке, що їх насторожило, і вони мовчки забралися.

Після цього ми ще якийсь час сиділи, випиваючи і розмовляючи, але вже незабаром наша бесіда набула образливого тону. Пам’ятаю, як в один момент я сказав йому:

— Авжеж, ми, художники, часом заслуговуємо насмішок від таких, як ви. Але, думаю, ти помиляєшся, висновуючи, що ми всі аж так наївно ставимося до світу довкола.

Мацуда засміявся і сказав:

— Але, Оно, не варто забувати, що я знайомий з багатьма художниками. Загалом, ви вкрай декадентська братія. І часто знаєтеся на подіях, які відбуваються у світі, на рівні малої дитини.

Я вже збирався заперечити, але Мацуда провадив далі:

— Оно, розгляньмо, для прикладу, оцей твій план картини. Той самий, який ти щойно так завзято мені описував. Це все, звичайно, дуже зворушливо, але, вибач за грубість, відображає всю ту наївність, яка так притаманна вам, художникам.

— Мені годі зрозуміти, чому моя ідея викликає в тебе самі лиш насмішки. Вочевидь я помилився, припустивши, що ти переймаєшся долею міської бідноти.

— Твої дитячі докори тут геть недоречні. Ти чудово знаєш, чим я переймаюсь. Але повернімося на хвильку до твого плану. Припустімо, станеться неможливе і твій учитель співчутливо поставиться до твого наміру. Тоді всі ви, що живуть на віллі, витратите цілий тиждень або і два, щоб створити — скільки? — двадцять картин? Щонайбільше тридцять. Немає сенсу малювати більше, ви і так не продасте більше, ніж десять чи одинадцять робіт. І що ти тоді робитимеш, Оно? Тинятимешся бідними районами міста з маленькою торбинкою монеток, які назбирав завдяки своїй важкій праці? І роздаватимеш по сену кожному бідняку, який тобі трапиться?

— Перепрошую, Мацудо, але я мушу повторитися — ти помиляєшся, вважаючи мене аж таким наївним. Я зовсім не мав на увазі, що на виставці повинні бути представлені лише роботи учнів Морі-сана. Я цілком усвідомлюю масштаби бідності, яку ми намагаємося зменшити, і саме тому звернувся до тебе з такою пропозицією. Ваше товариство «Окада-Шінґен» має всі ресурси для реалізації такого плану. Регулярна організація виставок по всьому місті, які б приваблювали чимраз більше і більше художників, значно покращить становище цих бідних людей.