Художник хиткого світу

Він перевів погляд назад на свою картину, і ще декілька хвилин я спостерігав, як він працює. Відтак я запитав:

— І тобі не цікаво спробувати якісь... якісь нові підходи?

— Нові підходи, Оно-сан? — перепитав він, не відриваючи погляду від своєї картини.

— От скажи, Черепахо, хіба тобі не хочеться одного дня почати створювати справді величні картини? Я маю на увазі не лише працю, що заслужить похвалу і захват усіх нас, що живуть на віллі. Я кажу про справді важливі твори. Твори, здатні стати суттєвим внеском у нашу націю й наш народ. Саме тому я й завів мову про потребу нового підходу.

Говорячи все це, я увесь час пильно на нього дивився, але Черепаха ні на мить не припинив малювати.

— Правду кажучи, Оно-сан, — сказав він, — художник, який посідає таке скромне становище, як я, завжди випробовує нові підходи. Та за минулий рік у мене склалося враження, що я врешті починаю знаходити правильний шлях. Розумієте, Оно-сан, я помітив, що впродовж минулого року Морі-сан дедалі пильніше і пильніше приглядається до моїх робіт. Я знаю, що він мною задоволений. Хтозна, може, колись мені дозволять виставляти свої картини поруч із вашими і з картинами Морі-сана, — він нарешті перевів погляд на мене і ніяково засміявся. — Пробачте, Оно-сан. Це лишень фантазія, яка не дає мені опустити руки.

Я вирішив не продовжувати цю розмову. І запланував пізніше спробувати розкрити перед другом власну таємницю, але, як виявилося, певні події мене випередили.

Коли одного сонячного ранку через кілька днів після цієї розмови я зайшов до старої кухні, то побачив, що Черепаха стоїть на дерев’яному підвищенні біля задньої стіни і пильно на мене дивиться. Опинившись у напівтемній кухні після яскравого ранкового світла, мені знадобилося кілька секунд, щоб розгледіти насторожений чи навіть панічний вираз обличчя Черепахи; він так неоковирно підняв руку до грудей і відразу ж опустив її вниз, що це наштовхувало на думку, наче він готувався від мене захищатися. Навколо не було жодних ознак того, що він уже встановив свій мольберт і приготувався до праці, і коли я з ним привітався, він нічого не відповів. Я підійшов ближче і запитав:

— Щось сталося?

— Оно-сан... — пробурмотів він і замовк. Коли я ступив на підвищення, він нервово зиркнув наліво. Я, прослідкувавши за його поглядом, побачив свою незавершену картину: вона була вкрита покривкою й повернена до стіни. Черепаха нервово показав рукою на неї і сказав:

— Оно-сан, це якийсь ваш жарт?

— Ні, Черепахо, — сказав я, піднімаючись на підвищення. — Це ніякий не жарт.

Я підійшов до картини, зірвав покривку і розвернув її до нас. Черепаха тут же відвів очі.

— Друже, — звернувся до нього я, — колись тобі вистачило сміливості прислухатися до мене, і разом ми зважилися на поважний крок у нашій кар’єрі. Тепер я хочу попросити тебе ступити зі мною ще один крок уперед.

Черепаха досі не дивився на мене. Відтак він сказав:

— Оно-сан, учитель знає про цю картину?

— Ні, ще не знає. Але, мабуть, я вже міг би її йому показати. Відтепер я планую завжди так малювати. Черепахо, поглянь на мою картину. Дозволь мені пояснити, що я намагався відобразити. А потім, можливо, ми ще раз пліч-о-пліч зробимо важливий крок уперед.

Нарешті він повернувся й глянув на мене.

— Оно-сан, — майже пошепки сказав він, — ви зрадник. А тепер прошу мені вибачити.

І з цими словами він похапцем пішов геть.

Картина, яка так засмутила Черепаху, називалася «Самовдоволення», й хоча вона ненадовго залишилася в моїй власності, я вклав у неї стільки душі, що її деталі і понині закарбовані в моїй пам’яті; якби в мене виникло таке бажання, то я міг би й сьогодні відтворити цю картину досить точно. На її створення мене надихнув один епізод, свідком якого я став кількома тижнями раніше, під час своєї прогулянки з Мацудою.

Того дня, як я пригадую, ми ішли на зустріч із колегами Мацуди з товариства «Окада-Шінґен», яким він хотів мене представити. Літо вже добігало кінця; найспекотніші дні були позаду, але пригадую, як я, намагаючись іти крок у крок із Мацудою сталевим мостом у Нішідзуру, знай втирав піт з обличчя і мріяв, щоб мій товариш ішов трішки повільніше. Того дня на Мацуді був елегантний білий літній піджак, а капелюх він, як завжди, стильно насунув собі на очі. Попри те, що йшов він справді швидко, його кроки були невимушені і без натяку на поспіх. Коли ми нарешті зупинилися на середині мосту, я побачив, що Мацуда анітрохи не потерпає від спеки.

— Звідси відкривається цікавий краєвид, — зауважив він. — Оно, що на це скажеш?

Внизу обабіч нас погрозливо маячіли два заводи, один ліворуч, а інший праворуч. Між ними тіснилася сила-силенна безладно розташованих дахів, обшитих дешевим ґонтом або ж нашвидкуруч вкритих рифленим металом. Нішідзуру і донині має репутацію бідного району, але за тих часів усе було незрівнянно гірше. Дивлячись на нього з мосту, нетутешній людині могло видатися, що це якийсь закинутий район, який от-от зрівняють із землею, якби не численні крихітні постаті, які, коли придивитися, жваво снували між будівлями, неначе мурахи між камінням.

— Оно, поглянь на цю долину, — сказав Мацуда. — У нашому місті більше і більше таких районів. Якихось два чи три роки тому тут усе було далеко не настільки безнадійне. Але тепер тут самі лишень халупи. Оно, дедалі більше і більше людей убожіють і вимушені покидати свої села і поселятися в отаких районах, як цей.

— Це справді жахливо, — відповів я. — Хочеться бодай щось для них удіяти.

Мацуда всміхнувся до мене — однією зі своїх зверхніх посмішок, після яких я завжди почувався зніяковілим дурником.

— Добрі наміри, — сказав він, повертаючись спиною до халуп. — Ми всі їх поділяємо. У всіх прошарках суспільства. Водночас такі поселення, як оце, примножуються, наче пліснява. Оно, вдихни глибоко. І навіть звідси ти відчуєш сморід тамтешніх нечистот.

— Я ще раніше відчув якийсь запах. Невже він справді долітає аж з долини?

Мацуда нічого не відповів, але й далі з дивною посмішкою дивився на злиденне поселення. Відтак він сказав:

— Політики і бізнесмени рідко бачать такі місцини. А коли й бачать, то тримаються від них на безпечній відстані, як от ми зараз. Сумніваюся, що багато з них бодай раз наважилися пройтися таким районом. Зрештою, те саме можна сказати і про художників.

Відчувши в його голосі виклик, я мовив:

— Я не проти там пройтися, якщо ми через це не запізнимося на зустріч.

— Навпаки, якщо ми підемо прямо, то навіть скоротимо собі шлях на кілометр чи два.

Мацуда мав рацію, припускаючи, що цей сморід ішов від тутешніх стічних вод. Варто було нам спуститися до підніжжя мосту і почати пробиратися вузькими проходами до поселення, як сморід почав посилюватися й від нього аж занудило. Удолині не було і натяку на вітер, який міг би бодай трохи полегшити спеку, й єдиним рухом повітря навколо нас було нескінченне дзижчання мух. Я знову відчув, що мені важко іти в ногу з Мацудою, але цього разу анітрохи не хотів, щоб він уповільнив ходу.

Обабіч нас розташовувалося щось на кшталт базарних яток, що вже зачинилися, але насправді це було людське житло, яке іноді від вулиці відділяла лишень сукняна завіска. То тут, то там на порозі сиділи літні люди, і коли ми проходили повз них, окидали нас зацікавленими, але аж ніяк не ворожими поглядами; малі діти бігали туди-сюди, а коти знай розбігалися навсібіч з-під наших ніг. Ми йшли собі далі, оминаючи розвішену на грубих шнурках білизну і ковдри; повз плач дітей, валування псів, сусідів, які приязно бесідували одне з одним через вулицю, здавалося, просто з-за засунутих фіранок. Через якийсь час мені стали чимраз більше впадати в око відкриті стічні канави, викопані обабіч вузького проходу, що ми ним ішли. Над ними повсюдно роїлися зграї мух, і, йдучи за Мацудою, мені чітко видалося, що відстань між канавами дедалі зменшувалася, прохід ставав чимраз вужчий, і вже незабаром ми йшли, неначе балансуючи на стовбурі поваленого дерева.