Хроніки Південного

Зранку, коли ми мали вирушати, я прямую до автобуса, і здається, наче в мене на чолі написано, що їду закордон, і всі навкруги це бачать і заздрять. Мені навіть не по собі з такої власної крутизни, і хотілось би простішим бути, але якщо стоїш біля автівки з величезними торбами, то всім зрозуміло – вмієш жити. Уявіть, якби я сюди пригнав лише з екіпіровкою та канапками? Усі б запитали: ти що, до музею зібрався, з порожніми руками, чи що?

Підходжу до автобуса і, здається, що ніхто уваги на мене не звертатиме. Я ж із ними їду вперше, і під час тренувань весь час падав на землю… Утім, ні, вони ще здалека починають різні дурниці викрикувати, зуби скалити, кепкувати: чому в тебе такі повні торби? Може, труси туди везеш?

– Аякже, – що тут іще скажеш, я теж намагаюсь показати, що жарти розумію і сам не проти посміятися.

Насправді ж – ні фіга не смішно, я починаю очкувати, бо їхні оченята так виблискують, і очевидно, що всі вони напакували свої торби таким добром, яке поляки розберуть втридорога, як гарячі пиріжки.

Кордон ми перетнули без жодних проблем. Зайшли до автобуса прикордонники, подивились паспорти, одну-другу торбу руками помацали, але нариватися на повний автобус амбалів у трєніках не наважилися. Ми ж – спортсмени. Хоча всі автобуси повні народу в трєніках, але в нас форма однакова, і плечі ширші, ніж в інших.

До Варшави приїхали майже вночі. Виспалися, зранку легке тренування, а після обіду – перші змагання з якоюсь там сьомою командою поляків. Для початку це непогано, щоб до гри звикнути, поле перевірити. Щодо мене, то мені без різниці. За юніорів я граю у сутичці, а тут мене ставлять у віяло. У сутичці я був би тут найспритнішим, але такими масами мене би розчавили як грибочок. Тому поставили у сам край. І без цього я взимку грати не люблю, але взимку грати скраю – це взагалі самогубство. Куняєш там скраєчку під час цілої гри, очікуєш, поки нарешті м’яч до тебе потрапить. А той м’яч слизький, і всі атаки перериваються, ще як слід не розпочавшись. Якщо протягом гри пару разів отримаєш м’яча, то ще добре, а так задубіти можна, тому бігаєш, щоб трошки зігрітися. Отримаєш м’яч, а руки холодні, м’язи холодні – і що ти зробиш? Не встиг оглянутися, а вже летиш в аут. Головне завдання – не обісратися в обороні, бо в нас зазвичай напад йде під час сутички. Ось тому для тебе головне – не пропустити у свої позиції людину – такого самого задубілого чувака з команди суперників.

Але той задубілий чувак – далеко не найбільша проблема. Набагато страшніші деякі зі своїх. Декілька було таких, котрим потрібно передати м’яч, а твої руки тремтять від холоду, ще дзюриш у штанці, бо здається, що ті хлопці – справжні блатні, і прізвища в них саме такі: Баранаускас, Шауліс. Один такий Баранаускас грає у футбольній команді, а інший – тут, у нас. Хтозна, може, він і є той, кого все місто боїться. Тому, коли отримуєш передачу, знаєш, що передавати м’яч треба саме йому, а якщо передача буде не точною, то краще вже вчинити самогубство. А тут руки дубіють, ноги клякнуть, здається, що ми граємо не у Варшаві, а десь в Антарктиді. Тому часом я навмисно жену кудись не в тему, нехай вже тренер на мене кричить, але того м’яча я не буду ловити.

Усіх цих баранів і схожих до них мафіозі називали «хлопцями», іноді «принцами», навіть у газетах, а звучало це лячно і якось поважно. Я нічого про них не знав, але мені здавалося, що в них все відбувається так, як показують у «Хрещеному батькові» чи в «Скажених псах», яких я нещодавно дивився у відеосервісі. У них теж свій порядок, своя пошана і навіть традиції. Якщо коротко, це називається – поняття. Поліція щось співала про злочинні угруповання, різні об’єднання, але потрібно речі називати своїми іменами. Вони були володарями і реально керували ситуацією. Досить лише кинути оком, і все стає зрозуміло. Вони їздять на нових спортивних Mitsubishi 3000 GT, ну а це – практично «Феррарі», а мєнти шабовдаються за ними на «жигулях». Вони перекидають сотні тисяч баксів, а мєнти отримують купу засраних талонів, і якщо не встигають їх отоварити того ж дня, то потім на них зможуть купити лише пачку цукру та крупи.

І взагалі, тепер у мєнтурі нормальних мєнтів не залишилось, бо всі звалили до охоронних фірм чи просто пішли у вільне плавання. Залишились самі лузери-безштаньки. Тому прикиньте: під’їжджає такий мєнт-безштанько на тарахкаючих «жигулях» до червоненького «міцубіші», зупиняється, вилазить з них і підходить до того бика та каже йому… Ну і що він міг би сказати? Я б на його місці просто опустив оченята, склав би вушка і благав, щоб той мене живим залишив. Тому ніхто їх і не ловить. А як ти їх зловиш? Навіть якби й упіймали якимось чином та відвели у буцегарню, то він кинув би стольник зелененьких на стіл та й пішов собі насвистуючи. А тому, хто викладався, ловив і тягнув його у мусарню, саме час місце на Ґінкунівському цвинтарі купувати та пам’ятничок підшуковувати.

Корочє, у перших змаганнях ми перемогли без великого азарту, тренер мені виписав трошки піздюлей за те, що я пару разів фігню зробив, але, мабуть, списав усе на мою недосвідченість, а я, весь закляклий, погнав митися та перевдягатися. Звичайно, що всі нормальні душові вже зайняті, тому треба митися першому біля дверей, де справжній прохідний двір. Я весь промерз аж до кісток, а мій кінчик – як нігтик. Саме слово «кінчик» тут добре пасує, бо коли так холодно, то здається, що він може весь назад залізти туди, звідки виріс. Із цим можна було б змиритися, але в душі видно, що таке лише з тобою, а в інших все теліпається, мов у биків, і вони всі ніби навмисно обертаються, щоб на тебе повитріщатися. Ніхто про це не каже, але й дурню ясно, що всі тільки те й роблять, що проводять порівняльний аналіз. Я пускаю на себе гарячий душ, але не кричу, мовчу, зціпивши зуби, щоб зайвої уваги не привертати. Нехай скоріш мій кінчик з кущів вилізе, щоб хоча помітним став, бо в іншому випадку той, в кого торба повна стаників, стане ще підозрілішим, і вже потім все життя про нього будуть язиками плескати. Особливо, якщо до цього факту вчепиться той Баран.

Цього разу начебто все нормально, ніхто багато не кепкував, дурними жартами не розкидався, всі відпахали на чергових змаганнях і хотіли якомога швидше потрапити у готель та піти погуляти в місто. Ми, кілька наймолодших, домовилися, що поїдемо розвідати, де тут базар, оскільки післязавтра вільний день і потрібно буде гнати зі своїми торбами на полювання злотувок.

Так і зробили. Довідалися, де тут найбільший базар – той Стадіон – та шлях до нього, а коли туди пішли, то ще довго облизувалися, дивлячись на магнітофони, різні лахи та інші екзотичні штучки. Чурки понавозили туди строкатого мотлоху, казахи – вовни, корочє, тут купа всього, чого тільки побажаєш, багато хто пхає товар гуртом, ось і ми попремось зі своїми торбами сюди, бо тут люду стільки, що розпродати все – раз плюнути.

Врешті-решт дочекавшись вільного дня, ми вранці почимчикували до Стадіону. Приперлись сюди ми не зрання, тому довкола вже товпилися не лише ті, що купують гуртом, але й прості лохи. Я кинув свою торбу додолу, відчинив її й намагався згадати, що я тут привіз. Узявся витягувати одну за одною шмотки, а біля мене вже кучкуються баби і щось запитують. А про що ще можуть на базарі питати, крім ціни? Але раптом зрозумів, що в польській то я ні бум-бум і що ця мова абсолютно не «майже російська». Я до них російською – а як міг іще? Та хто б тепер мені нагадав, скільки за що я заплатив і скільки тут просити за труси, станики і ще за кавомолку, яка бозна-звідки взялася серед моїх речей. Вчора ми тут тинялися, як мудаки, мацали чеченські ножики, хто б тоді дивився на ціну трусів. Тому зараз я щось мимрю, бурмочу, і баби, втративши терпець, самі починають давати мені гроші. Беру їх і не маніжуся. Здається, що нормально, хоча ще не можу ті злоті автоматично конвертувати в наші гроші. Найскладніше – це решта. Звідки мені знати, чи вони дають без решти, чи хочуть щось отримати назад. Якщо вдається зрозуміти, що треба якусь решту дати, то вовтужуся довго, поки ті гроші знаходжу, бо їхні банкноти вперше бачу. Але вони з моєї долоні самі витягують, скільки кому треба.