Хроніки Південного

Рімантас Кміта

ХРОНІКИ ПІВДЕННОГО

Ця книга – роман.

Тому жодних збігів з реальністю бути не може.

1

«Чьи это сумки?» – третій раз на весь вагон волає латвійський митник.

Ми мовчки сидимо за декілька купе і навіть не дихаємо. Час від часу мацаємо кишені: чи наші документи там, бо якщо б вони зникли, було б набагато гірше, ніж можливі проблеми з тими двома пакетами буханок хліба. Тут уже не почнеш, мов якийсь лох, підстрибувати та казати: це наші, пане митнику! Ай-ай, чому тут так багато хліба? А що, невже не можна? Ой-ой, а ми цього не знали, та ми вперше, вперше їдемо, тому й не знали.

Та й кому потрібна ця вистава. Захоче – то й так усе забере, а якщо буде не в гуморі, то може ще й у документах штамп вліпити, тоді не в’їдеш більше у Латвію. Та не для цього ми купували дорожчі квитки на потяг Мінськ – Таллінн, щоб тепер митники нас так холоднокровно упакували. Це – міжнародний потяг, тому на кордоні він довго стовбичити не зможе.

Проте Мінде тіпається більше, ніж я. Як на мене, головне, щоб не було проблем з мєнтами – повернешся додому без багажу, то без багажу, а ось Мінде чомусь наклав у штани. Я щось так і не зрозумів його. Він завжди вибирає ризикованіший варіант – щоб товару побільше, щоб тільки бариш пожирніший. Але це все продати важче, а вляпатися можна запросто. Це ж зрозуміло. Але саме через цей можливий головняк він тепер і наклав у штани. Щодо мене, то краще виторгу менше, але щоб спокійніше і стопудово.

Отже, іноді я ніяк не міг зрозуміти його. Він був трошки інший, ніж усі, із запущеними патлами, але загалом нормальний. Батьки його мали бабки, але він зі мною товкся по базарах – я так і не збагнув навіщо. Бабла ніби йому вистачало, і шкірянка в нього вже була. А мені хіба що мріяти про неї, я навіть нормальних трєніків не мав. Мабуть, для нього все це – романтика подорожей, може, йому адреналіну бракувало. А мені що – мені навіть веселіше, що не сам. Іноді могли разом пореготати з різних діячів, начудити всілякого. Він напівсерйозно, напівжартома розповідав різні нісенітниці. Ось, каже, читав я про одного полтергейста, там усе так загадково написано. Жив собі один старий, який ходив по ночах посцяти, то полтергейст запускав у нього рулоном туалетного паперу, а якось по голові так тарахнув милом, що розсік йому башку. Лізе той старий уночі до холодильника, а полтергейст ополоником по довбешці його як бабахне. Якщо увечері до нього приходила якась баба, то полтергейст відразу їй задирав спідницю або светр. То що старому залишалося – лише порнухою рятуватися, але щойно він нахилявся під ліжко, як порножурнали розліталися по всій кімнаті. Мусив той старий ксьондза кликати, хату посвятити й пожертву на костел давати, однак той полтергейст час від часу все одно буянив.

– А я чув, екстрасенси навіть злочинців ловлять. Усе розповідають мєнтам, а тоді їм залишається лише піти й спакувати тих.

– Ну якби митники сюди привели екстрасенсів, то всім би був гаплик!

Але цього разу жодних екстрасенсів на кордоні не було, і ми, немов якісь кашпіровські, все передбачили правильно. Митник трошки попінився, погорланив і зник – не може він із кожним пакетом хліба стільки возитися. Ми залишили свої сумки людям, що їхали поруч. Зайшли до них у купе і кажемо, гм… у нашому купе трошки місця бракує, чи можна тут у вас залишити свій багаж? (Ага, саме так і сказали – багаж, то Мінде це слово згадав.) А в них купа вільного місця. Ну, залишайте, кажуть. То ми й залишили. А потім – вже як буде. Якщо митник той багаж забере, то забере, а ми ніби не при ділах. Уявляю, як мусять бісити такі люди, що сидять на торбах з хлібом і, дивлячись митнику прямо в очі, кажуть: це не наші, це хтось інший залишив.

Та якби митник і забрав ті торби, не така вже й велика втрата, хоча треба було добряче набігатися, щоб того хліба накупити. А тепер ще й видали постанову, що можна купувати лише по дві буханки й по два батони на руки. Тому є що робити, поки все скупиш. Ще й черги скрізь і повсюди.

А стояти в черзі – значить, вчитися життю. Мені пощастило – отримав більш ніж дві буханки, бо продавчиню вже довели до межі істерії, і по барабану їй були ті закони. Ну, ви самі прикиньте: стоїш цілий день, усі нервові, всі щось пояснюють, кричать на тебе. Наприклад, прийшла баба зі сльозами на очах і просить: «Троє діток з голоду вмирають вдома…» Ну добре, дала їй чотири буханки, тоді пенсіонерка, що за нею стояла, одразу починає кіпішувати – чому це отій жінці дали чотири, та нехай приведе сюди тих своїх голодних дітей, чи вони так вже заслабли, що з ліжка не встають? За пенсіонеркою у черзі знов багатодітна мати, суне під ніс якесь посвідчення і бере теж чотири буханки. А тоді нахабно всі чотири кидає до торби якомусь хлопу, що стоїть поруч. Ще трошки і його торба буде повною. «Що? Спекулянтам продаєте, а бідній людині не даєте», – одразу декілька бабів здіймають галас. А потім ще такий амбал на продавчиню починає рипіти: «Що, бля, за закон такий, ти що, замало за прилавком баришу маєш? Чого тут наїжджаєш, жертва ти?! А може, тебе з роботи додому відпровадити? Може, ти давно вікна міняла?! Давай, тільки бігом, п’ять буханок!» Усі стоять мов скаменіли, жодна бабка й не пікає. А переді мною стоїть такий порядний чоловік похилого віку, можливо, вчитель, чи ще хтось. Коли підходить його черга, він запитує продавчиню: «А чого ви не усміхаєтесь?». Ви би бачили її міну! Мода зараз така пішла, що продавці мають усміхатися – це з закордону привезли. Приїжджає до нас іноземець і починає скаржитися, що наші продавці похмурі, пихаті тощо. Ти, бовдур, за прилавком сам постій – і тоді усміхайся. А в нас тут свобода – хто хоче, той і усміхається, зрозуміло?

А коли підходить моя черга, я спокійно кажу: «Мені чотири». Продавчиня спочатку стоїть, як і стояла. «Ми тут удвох», – киваю головою кудись, де нікого нема. Вона вже така затуркана, що нічого більше не пояснює. Здається, не чує нічого довкола.

Корочє, тепер потрібен час на те, щоб скупити все. Тому й гасаємо цілісінький день, не до школи ж ходити. Навіщо мені та хімія? Вона для мене наче темний ліс, з якого жодна стезя не виводить. Чого б то я вчив інформатику, коли ми там сидимо й пишемо у зошит IF… THEN…, а комп я бачив лише у Реміги, бо в його братана є багато комп’ютерних ігор, то іноді я ходжу до нього пограти. Але й там, поки все завантажується, то вже й додому пора рушати. І що я там буду малювати до уроку з малювання, якщо ми з нього все одно втечемо? Чого б то я вчив литовську мову? І взагалі, навіщо вчитися? Відкриваєш підручник, і, коли вчителька відвертається, списуєш декілька речень, і все! Невже ви вважаєте, що я сидітиму в школі? Навіщо? І який з цього зиск?! Ви самі погляньте, хто тепер найбільше бабло гребе? Ну, поглянули? І як вам це? Взагалі не зрозуміло, чи вміють вони писати… скоріш за все, що ні. Вони розписують усім пики кастетами. Ці письмена кожному зрозумілі. А якщо потрібно комусь щось докладніше роз’яснити, то банда негайно поставить всі коми і всі крапки. Якщо чувак після цього ще зведеться в лікарні на ноги, то його життя стане набагато простішим. Ви вважаєте, що потім вони будуть якісь папери підписувати? У наш час все відбувається просто, серйозні папери лише ті, що з водяними знаками. А що там та школа? Вчишся, вчишся – і що? Що потім робити з тою наукою? Може, вчителем працювати? Ви вже регочете, звичайно. А якщо вчителями працювати не хочете, то навіщо вчитися?

Ви не думайте, газети я почитую. Вам відомо, скільки заробляє вчитель? Два вдалі рейси через кордон до Латвії – ось тобі його місячна зарплата. Математику я ще не забув. Це трапилось лише зараз – прийшла така старушенція, викликала мене до дошки і так намутила, що я зовсім нічого не зрозумів. «Так, так, Рімантасе, сідай, цього разу – шість». Стоїть і шкіриться, вся така задоволена. До її приходу математика і алгебра для мене були байками, а ця підсовує мені такі задачі, що… я їх розв’язую, але вона каже, що не так, як слід. Каже, що я не знаю формул, з якими можна це все набагато легше розв’язати. Яка різниця, яким чином ти їх розв’язуєш, поясніть мені? Та нехай вона сховається під минулорічним листям, бо що‑що, а рахувати я вмію. І коли підраховую, хто скільки заробляє, то бачу, що є величезна різниця між тим, скільки і яким чином ти зароблятимеш. Якщо я за два-три рейси можу заробити місячний оклад вчителя, то скажіть мені, хто з нас не знає, як правильно заробляти гроші – я чи вона? Ось вам і рівняння, і формули. Саме тому нема чого витрачати свій час на школу. Приносиш туди липову записку від батьків, і все – жодного уроку без поважної причини не пропустив. А в мене вже рука набита на підроблянні тих записок. Спочатку я взяв записку, яку підписала мама, та чистий аркуш, тоді притулив до вікна проти світла і скопіював її підпис. Потім ще потренувався і вловив, як підписуватися та й взагалі її почерк. Так що спокуха.