Хроніки Південного

Однак вийшовши з потяга в Ризі, ми вже не почувалися так упевнено. І не тому, що там холодно, мряка та багнюка. Пейзаж і погода нас не гребли. Незважаючи на те, що різнокольорові вивіски посіріли, нам здавалося, що там усе просто сяяло. За тим усім ніби випромінювалось світло і благословення, майже як у тому тунелі, по якому душі прямують після смерті. Тепер про це пише безліч газет. Тільки в кінці нашого тунелю світило не вічне життя, а гроші, що ось-ось у декілька разів примножаться в латвійських рублях. Але згодом ми прочухались і зрозуміли, що не час іще розслаблятися, бо основна частина роботи лише почалася і тепер головне – щоб нас не загребли, оскільки ніякого дозволу на торгівлю ми не мали і навіть не збиралися нікуди за ним звертатися.

Далі схема така: виходиш з потяга і прямуєш за тими дозволами та перевіркою якості товару… А в той час інші спокійно гендлюватимуть і через кілька годин вирушать додому, а ти навіть черги до кінця не достоїш. А той дозвіл ще й грошей коштує. Аніякої користі. Тому нікуди не йдучи, просто стаєш, розкидаєш свої торби, розкриваєш – і покупці самі, одне по одному, починають збиратися, запитувати. Стати в Ризі біля Центрального ринку – це те ж саме, що рибалити в час терла. Однак тут на торгівлю потрібен дозвіл, а в інших місцях – ні. І як ти встоїш перед бажанням швиденько все підігнати та спокійно повернутися додому? Тому ми стаємо біля Центрального ринку. Не встигаємо навіть свої торби порозкривати, як навколо люди починають запитувати, по чому хліб. Наголошуєш їм, що це литовські продукти, а не якісь там чорнобильські, говориш, немов наживку кидаючи.

Береш у покупців рублі, і ніяк не можеш повірити, що люди згодні купувати за такими дурними цінами. Ти щойно скупився, пригнав сюди і торгуєш, загнувши вчетверо ціну, а вони задоволено все розбирають. Немов у кіно. Головне – на радощах не розкисати і не почати спускати ціни, коли продаж уповільнюється. Можна вирішити, що потрійна ціна теж буде доброю – що, хіба втричі погано? Звичайно, що погано, бо поїздка до Риги – це вам не якась екскурсія, тому мусить бути нормальний бариш. А на радощах не треба забувати роззиратися довкола, чи не наближаються мєнти.

Словом, якщо ти не піддався миттєвій слабкості й не спустив ціни, аби якнайшвидше все сплавити, якщо тебе на кордоні не обскубав латвійський митник, якщо ніхто у потязі не стирив їхніх торб, якщо все розпродав, і тебе на базарі не спакували латвійські мєнти, якщо всю виручку не обміняв на фальшиві долари, якщо не було такого грьобаного холоду, що мусив купувати горілку і пити, якщо підфартило провезти назад через кордон спирт Royal і тут продати його без всіляких непорозумінь, то врешті-решт бізнес буде вдалим. Вважай, що десять-п’ятнадцять баксів маєш.

Однак того разу ми зробили інакше.

Сунули ми одним підземним переходом, розмірковуючи, що краще робити з тими латвійськими рублями: скинутися докупи і взяти на всю суму найкрупніші доларові купюри, бо так курс був би кращим, і долар можна купити за 180 латвійських рублів, а після повернення продати за 400. Або можна на весь виторг затаритися спиртом Royal, але його потім ще продати треба, а до того – провезти через литовську митницю, на щастя, на виїзді латвійці вже не перевіряють. Але з литовцями було б простіше – всунеш їм долар чи два, і вже по всьому.

Проте у підземному переході ми побачили у продажу плакати і зупинились – аж щелепи повідвисали: Сталлоне, Ван Дам, Шварц з другого Термінатора, Чак Норіс, Джим Керрі, Шерон Стоун, 2 Unlimited, Джексон, Мадонна, «Нірвана»… і так можна продовжувати безкінечно. Загалом плакати можна знайти й у Шяуляї, але ці були просто бомбезного розміру. Майже всі в повний зріст людини. І кольори такі, що здавалось – зараз вони до тебе заговорять. Навіть справжніші, ніж по тєліку. Порівняно з тими плакатами, зображення в тєліку здавалось таким, ніби дивишся крізь вікно, обісране мухами. Всі плакати, які можна було купити в нас, майже не відрізнялися від тих, що надруковані на сторінках журналів Bravo, Popcorn чи ще десь.

Але в нас купують ті, що є, бо зовсім нещодавно всі плакати були лише з журналу «Ряди молоді»[1]. А ще можна було купити перефоткані знімки Брюса Лі чи Ван Дама розміром з аркуш зошита. І нема чого тут багато розмірковувати.

Ми переглядаємось – і відразу розуміємо: плакати підуть. Почуваємося, ніби Гамерику відкрили. Ви уявляєте те почуття, коли знаходиш щось, чого ніхто досі не знаходив, і ти будеш першим. І не лише бабла заробиш, а ще на тебе будуть дивитися й запитувати, звідки ти це дістав, скільки заплатив і всяке-різне. А тоді ти відчуваєш, що не просто бабки заробляєш, а по-справжньому заслужив їх, бо ти такий крутий, що це все знайшов і зрозумів те, чого інші не знаходять і не розуміють.

Ще б пак! Не часто почуваєшся таким крутим. Зрозуміло, що бариш з тих плакатів не буде вражаючим – удвічі, ну, максимум утричі. Але ж набагато приємніше щось зробити і для душі, а не лише заради бабла. Бабки – це добре, але коли від цього ще й кайф отримуєш, то й часу на штовхання товару не шкода, і більше з’являється ідей, куди той товар спихнути, та й інших легше переконати в тому, що без цього плаката їхня хата – просто конура.

Тож їхали додому на розслабоні – на кордоні ніхто не буде домахуватися. Зиркали на інших навіть з легкою зневагою, десь так: ну, ви тремтіть, тремтіть, якщо слабó мізками порозкидувати, якщо все робите разом з табуном. Та ніде гріха діти, ми вважали цей табун цілковито прийнятним. Усі довкола були нам наче родичі – вони жили й дихали тою самою справою: щось шили, в’язали, кудись возили, міняли, купували та продавали. Як у кожній родині – всі бажали бути крутішими за інших. А така конкуренція корисна. Тому, як на всіх родинних зборах, так і в цьому потязі, всі розповідають ті самі історії: про перетин кордону, хто, що й по скільки штовхає тощо. Ми везли товар потягом, а скільки ти тут зможеш потягнути чи повезти, втім, були й серйозніше налаштовані люди. Наприклад, напакує він цілісіньку автівку товаром і просить тракториста переволочити через кордон у такому місці, де суцільна трясовина, і жоден митник там сидіти не буде. Місцеві, що мешкають вздовж кордону, працюють інформаторами і повідомляють, чи немає поблизу прикордонників. Тоді з боку Латвії приходять потрібні люди і забирають захований у кущах товар. А інші тягають товар на конях: коні перестрибнуть меліораційні рови – і лови вітра в полі.

Таких не зловиш. А я ще довго роздумував про провідниць, все думав і ніяк не міг збагнути, чому тепер усі газети повні оголошень десь такого змісту: «Лише в нас найчарівніші, наймиліші гіди-провідниці, які покращать ваш похмурий настрій, супроводжуватимуть вас повсюди і весь час». Чому їх називають гідами і провідницями, та ще й пишуть через дефіс? Біля одного оголошення були намальовані два силуети – чоловіка і жінки. Жінка тримала його під руку, і була добряче вища за нього. Ну, типу, вона ж гід, тому знає куди іти, а її великий зріст мав би показувати, що тут саме вона керує ситуацією? Нісенітниця якась. І до чого тут провідниці потяга?

Однак довго я такими дурницями не мучився, і цього разу ми повернулися додому без зайвих нервів. Уже й Шяуляй скоро. Кажуть, що це місто вєліків. Може, і було колись. Незважаючи на те, що тепер ціна на бензин захмарна, вєліків чомусь не побільшало. Нові, що німці виготовляють, їдуть закордон, бо для нас їхні ціни трохи смішні – за таку ціну можна й тачку непогану знайти. Часи «Орльонків» і «Ласточьок» давно минули. Кращі лісопедисти тепер звідки завгодно – з Клайпеди, з Паневежиса, але не з Шяуляя. Інші ще називають Шяуляй містом Сонця. Але сонця могло би бути й більше. Втім, якщо говорити, як є, то Шяуляй є містом в’язальниць, спекулянтів, регбістів і хокеїсток на траві. А ще – ван дамів, шварців, бо качалки тут на кожному куті, і в кожній на стінах висять плакати з їхнім зображенням. Тому кожен, хто звідти виходить, уявляє, що живе у фільмі й грає головну роль.

1

«Ряди молоді» (лит. «Jaunimo gretos») – щомісячний журнал для молоді литовською мовою (1944–1995 рр.), який видавав Центральний комітет Литовської комуністичної спілки молоді.