Хроніки Південного

Для моєї матері будь-який синець здавався майже кінцем світу. Тому в початкових класах за її бажанням я ходив на бальні танці. Але все, що зараз можу про той час згадати, – якийсь острах, що не так крок зроблю, що я незграбний і що не ту сорочку на концерт вдягнув. Я навіть не можу згадати жодної партнерки. Якось керівничка дозволила собі вліпити мені ляпас, бо я, бач, пропустив декілька репетицій. Вони влітку до чогось там готувались, а я ціле літо – у селі. Що я, сопляк, міг батькам казати – не поїду в село, бо в мене репетиції? А після того ляпасу мій погляд на різні фінгали змінився.

Спочатку я ще походив на баскетбол, потім пройшовся по всіляких качалках нашого Південного, по різних, облаштованих у підвалах, клубах дзюдо, але згодом все прояснилось і залишились два варіанти – регбі або бокс. Подивитися на бокс я інколи навідувався у той зал, що під віадуком. А мій сусід ходив на тренування з регбі, то і я разом з ним погнав туди. Тренер пояснив правила, ну й уперед. Усі звалилися на купу, шарпаються за той м’яч, а я всіх їх почав тягнути у свій бік. Оскільки була зима, то тренування відбувалось у баскетбольному залі. Я відволік всю купу, що обліпила м’яч, аж через півзалу, а тренер зупиняє й каже: дивись, ти відтягнув всіх на свій бік, а треба було штовхати на бік суперників. Це й було головним правилом. Відтоді я всіх пхав на їхній бік аж до самої лінії залікового поля.

Таким чином пішов я до «гуртка», а потрапив у команду. Ми брали участь у змаганнях, різних турнірах і якимось чином всюди перемагали. Ну, майже всюди. Після того, як я виліз з підвалів з качалками та клубами дзюдо, було таке відчуття, ніби ковтнув добрий ковток свіжого повітря. Навіть у ті часи, коли ходив на баскетбол, не брав участі у стількох змаганнях, а тут не лише грав, а ще здавалося, що я один із головних гравців. Це було цікаве відчуття, бо я відразу второпав, що тут до чого, і почувався так, ніби досі я тільки те й робив, що грав у регбі. Але тут не бувало такого, як під час гри у баскетбол, коли намагаєшся пролетіти під кільцем та запустити м’яч з протилежного боку, немов Джордан, або кинути триочковий, як наш Куртінайтіс.

Я ніколи не бачив по тєліку жодних змагань з регбі, міг подивитися тільки, як грають наші мужики з команди «Вайрас». Тренування проводили на різних стадіонах, більше схожих на кабанячі ферми. Крізь поле були протоптані стежини, і виглядало, наче там хтось іноді пасе худобу. На нормальні стадіони не пускали не лише нас, але й команду дорослих. Може, лише раз вдалось побачити змагання збірної на центральному стадіоні поруч з манежем.

На тренування та гру ми бігали у литовських гумових кедах Інкарас, оскільки нормальні бутси видавали лише старшій команді, і навіть якщо маєш бабла до всирачки, все одно не знайдеш бутсів для регбі в жодних спорттоварах, бо у Литві й самого регбі майже немає. Тільки у Шяуляї. Коли одного разу хтось мені позичив для важливих змагань справжні бутси, то я відчув, що ходжу, мов танк. І зовсім не страшно, що хтось тобі скочить на ногу чи щось інше трапиться, просто пхаєш всіх уперед і не чухаєшся, бо ніхто у тих гумових інкарасіках тебе не зловить. Лише згодом я вивчив правила, а ще пізніше почув таку фразу: «Футбол – це гра джентльменів, в котру грають хулігани, а регбі – гра хуліганів, в яку грають джентльмени». Можливо, до джентльменів нам іще далеко, але було зрозуміло, що прикидатися вмираючим, коли тебе хтось ледве штовхнув, це зовсім не рівень. Це вам не футбол. Однак як це все пояснити моїй матері, коли вона впевнена, що регбі – це щось, де «всі товчуться», та й баста! Я навіть запрошував її прийти подивитися, але вона боїться. Ну, добре, якщо вона боїться, я не буду їй розжовувати, що там насправді відбувається, а її згоду можу й сам підробити, бо той, хто мав ту згоду підписати, не має жодного уявлення, про що взагалі у згоді йдеться. Тому підроблений її підпис мені здавався чесною справою, і я зовсім не почувався винним, що когось обдурив.

Дехто зі старших мав змогу подивитися по тарілці гру в регбі, тому іноді розповідали про змагання англійців із Новою Зеландією. Нещодавно я почув від них прізвище Лому і обіцяв собі, що колись його побачу. Досить дізнатися, що десь хтось грає у регбі, немов бог, і відразу стає зрозуміло, що я мушу побачити це чудо. Я мушу поїхати до Англії і подивитися, як вони там ріжуться, або дочекатися, поки Нова Зеландія припреться кудись до Європи. Я не уявляв, у що мені обійдеться така поїздка, але потрохи слухав реп і намагався щось вивчити англійською. А поки що варто десь порядні бутси дістати, а ще – свій м’яч, щоб міг день і ніч його кóпати на власному подвір’ї… Та, зрештою, про що тут балакати – я не маю не тільки грошей, але й зеленого поняття, де це все можна купити. У спорттоварах в Литві точно такого немає. Доведеться когось просити, щоб привезли з Німеччини.

Хоча джентльменів серед нас і небагато, але нам головне – перемогти власними силами, а не завдяки розводу чи допомозі суддів. Іноді траплялися «хитрюги», котрі намагались у той час, поки суддя не бачить, бутсом наступити на голову лежачому, але наші бутси зазвичай гумовими були, тому це не страшно. Дістати справжні бутси, з кістковою підошвою, було справжнісіньким святом, бо тренер такі привозив бозна-звідки лише для найкращих гравців. Тому треба було пахати, і возитися з нашими плакатами бракувало часу, а ще й продавались вони не надто вражаюче, оскільки у наш час для всіх головне – пожерти та якісь шмотки мати.

А справжнім святом було, коли ми дізналися, що команда дорослих скоро вирушить на турнір до Польщі. Тому треба ганяти і ще більш пахати та менше голову мастити тим, що робити. Після поїздки в Україну це був би перший нормальний наш закордон. Латвія не рахується. Тут була можливість не лише подивитися, але й на базарі щось проштовхнути, трошки фінанси поправити. Ще й для батьків добре – зможуть розповісти своїм друзям, що їхній син – крутий регбіст, їздить за бугор.

4

На тренуваннях дорослих чоловіків я таки не дотягував до належного рівня, там було кілька таких, яких я ніяк не міг догнати, хоча у школі постійно покращував показники рекорду спринту. Але це все – ще півбіди. Гірше те, що тут не було жодного, кого б я міг своєю масою відштовхнути в аут. Від деяких я просто відскакую, немов гумовий, вони навіть не мусять мене відштовхувати. Мене, як кращого у своїй віковій категорії, взяли в команду дорослих, і тут байдуже, що вік мій не бозна-який, і я ще граю за команду юніорів, де звик пхати всіх як бульдозер. А тут, вдарившись об когось із них, відскакуєш вбік, ніби кулька, тому показник твоєї крутизни добряче падає. Не встиг торкнутися м’яча, як уже лежиш на землі. Але того м’яча ще треба зловити, бо часом гасаєш, гасаєш і здається, що ти у якомусь плащі-невидимці. А коли раптом вдається того м’яча впіймати, то на хвильку тебе опановує така гордість та вдячність тому, хто того м’яча тобі передав, і не встигаєш навіть обміркувати, що будеш тепер з тим м’ячем робити, як уже знов обличчям на землі.

Але через кілька тижнів тренувань я почав звикати до інакших швидкостей та мас. Навчився пропускати трошки уперед, а потім майже ззаду хапати за стегна і опускатися вниз, і поки обидві ноги чувака в тебе у руках, він лежить немов зв’язаний. На початках і цього вистачить, а там згодом все розрулиться, як має бути. Коли я почув, що мене беруть в Польщу, то раптом усвідомив, що я нічим не гірший за інших. А порівняно з однокласниками, то й узагалі… Та що там однокласники, у цілій школі не було такого крутого пацана.

Проблемка була тільки у тому, що нам, кільком пацанам з молодшої групи, останнім сказали, що нас беруть зі собою. Тому часу на збори не було зовсім. А їхати до Польщі й нічого зі собою не везти на гендель… Виглядатимеш немов з іншої планети. Справ із Польщею ми майже не мали, хоча здавалось, що народ туди тягне все. Але коли їдеш уперше і не знаєш, що до чого, то їжі везти туди не будеш, бо невідомо коли потрапиш на той базар. Мати порозпитувала по своїх каналах і тепер щось заливала мені про часникодавки, кавомолки, туби для фарширування ковбас, шнури для сушіння білизни та капці. І як вам усе це? І що би ви брали з цього списку? Схоже, що всі поляки дуже полюбляють фарширувати ковбаси, але не мають для цього туб, їм лише литовці їх привозять, і ці туби потрібні майже кожному другому поляку і не по одній. Я метушився, щось там скуповував, а потім мене пошкодувала мати. Вона відчинила шафу і напакувала повну торбу своєю білизною, піжамами, станиками і ще чимось, що, на її думку, має добре піти у Польщі. Я в це багато не вникав. Щось з її речей було новим, щось було нове на вигляд, але яка різниця.