Хроніки Південного

Все нахрєн щезло.

І коли я опинюсь у тому портовому місті, я теж хочу поплисти і кудись щезнути. Далеко. Сам для себе. Коли добре обміркувати, то не бачу в житті жодного маяка. Але чи не пофіг? Так, ніби пливеш туди, куди тебе вода несе, все одно будеш жити якимось чином. Герої житимуть життям героїв, чудики – чудиків, а ти собі пливеш. Можливо, й натрапиш на яку-небудь кригу. Тепер у мене нічого немає, і я нічого не чекаю, не надіюся. І нікому не вірю.

У житті все по-іншому, ніж у фільмах чи книжках, де, таке враження, що нічого іншого не відбувається, окрім великих і змістовних справ. Тепер попереду себе я бачу лише одну велику річ – море. Воно точно величезне.

І де тепер мій запасний план? І для чого годяться ті формули з інформатики IF… THEN…, коли у житті буває лише одне IF. Назад не повернешся і не перепрограмуєш. Коли залишаєшся босим на льоду, куди ще повертатися? Окрім того, найкращих речей неможливо спланувати. Чи не так? Найгірших теж.

Я не лише залишився босим на льоду, кавалок моєї крижини відколовся і кудись поплив. І він уже ніколи не зустріне тої крижини, на якій залишилися Мінде і Моніка, Юрґа і регбі… А ще «Концертина» і бакси, 2 Unlimited і схожа музика, навіть «Джордан» і «Джордана». Magic Crystal випитий, похмілля розвіялось, і все здається глюком. Пара непроданих валяються в Шяуляї десь на шафі, їхні кольори вже не сяють, кульчики з фальшивого золота залишились у комерційних крамничках, які нині вже майже зникли, бодай там, куди я їх відносив. Не залишилося жінок, котрі купували б такі кульчики. Можливо, тому, що в Клайпеді навіть жінки здавались інакшими, і в центрі міста барахолку знайти було майже нереально.

Бабла нема, але й не треба. Я не можу пригадати, куди подівав ті гроші, які заробив в «Концертині». Бабло як вода – коли багато, воно зникає, витікає через краї, розплюскується. Пускається на вітер – і через місяць не можеш навіть згадати куди. А коли його нема, то з’являється тоді, коли тобі потрібно. Коли про гроші не думати, вони якось ходять так, що з тобою все гаразд і нічого не бракує.

Шяуляйські принци притихли. Час від часу їх все намагаються підірвати, але вони не так просто підриваються. Один діяч кинув біля ресторану «Мілда» в машину Барана гранату, той підняв ту гранату і жбурнув її назад тому підривнику. А тоді граната вибухнула. Я так думаю, коли людина може приручити диких звірів, то й гранати може. Гранати падають тобі на коліна, муркочуть мов кошенята, труться об тебе, такі податливі, м’які.

Корочє, все якось раптово зникло. Я й сам звідти щез. Тепер лежу на пружинистому ліжку в общазі і дивлюсь на стелю. Можна вважати стелю білою, якби не кілька незначних плям. Якщо не хочеш, можеш їх навіть не бачити. Але чомусь не виходить забути, як колись вважав, що життя має перетворитися на який-небудь символ, що має значення. Типу, регбіст, як чайка. Проте тепер лежиш і дивишся на майже білу стелю, яка зовсім нічого не значить.

Ще для мене мала значення шкірянка дідуся, бо зрозуміло, що та куртка – не просто куртка. Вона була найкрутішою річчю, знайденою просто так, випадково. Про неї я не мріяв, її не шукав, не збирав грошей. Тепер лежу, дивлюся на неї і думаю про свого дідуся, якого ніколи я не бачив, і хочу вигадувати про нього різні історії, щоб він був живим і реальним, як та його шкірянка.

А ще я чомусь завішав вікно фіранками. Мама поклала їх мені, тому я і завішав. Общага висока, з верхніх поверхів видно затоку і порт, і крани стоять зовсім поруч. Дивно чути крики чайок і гудіння портових кранів. Вуха ще не звикли до таких звуків, так ніби хтось плаче далеко. Або зойкає від болю. Однак ці звуки заспокоювали, стогін кранів здавався вічним і стоїчним, а твій – явно, що припадочним. Без рюмсання порту твій біль видався б космічним, а тепер усвідомлюєш її масштаб. Тому лежиш і дивишся на майже білу стелю. І так потрохи загоюються всі діри всередині та ущухає свербіння в серці. Воно не зникає повністю, але гасне. Білий колір сильно пасує до трауру. Чорний нічого не дає, а білий, таке враження, посипає твої рани невідомим порошком, і все потрохи вщухає. І дивися, вже за декілька днів здатен вилізти зовні й кудись податися. І без варіантів – крокуєш тільки до моря. Це важко пояснити, однак моя голова, мов у якогось коня. Але коли сидиш на березі моря, все здається не так і погано. Можливо, тут усе зрозуміло, бо море тихе і майже не хвилюється. Жодного вітру. Початок осені – найспокійніша пора. І нема чого тут розуміти. Сидиш і дивишся. І тільки море – чисте і велике. І навіть коли воно не хвилюється, в ньому відчуваєш таку могутність, що все інше – нехай ховається. Море – справжня річ. Найоригінальніший оригінал. І тут вам не якась там справжня італійська піцерія, і навіть не оригінальність князя Мишкіна. Можливо, не для всіх це звучить переконливо. Позаяк чи варто говорити про лахи з пришитими етикетками, козирки з певною кількістю швів, касети з блискучими наліпками. Все це – просто штамповки. Оригінальні, але штамповки. Навіть бакси, і ті – штамповки. А море ніяк не може бути підробкою, як і не може бути штамповкою. Те саме море кожного дня буває іншим. Але це не означає, що воно змінюється так по-дурному, як наші шмотки і музон. Море надійне. Сурове, але надійне. Воно більш надійне, ніж найнадійніші дюрекси. І нема чого порівнювати таких смішних величин.

Якщо море тихе, воно схоже на залікову зону на полі регбі. Коли з м’ячем в руках перетинаєш лінію залікової зони, ти завжди залишаєшся сам, всі інші – за твоєю спиною. Всі гравці, тренери, судді. Все місто, автівки, університет. І вся Литва. Всі твої друзі і все твоє минуле. Тут теж існують морські ворота, як і належить на лінії залікової зони.

Море здіймає таке почуття моторошності, як і гака, але коли залазиш поплавати, навіть якщо довкола нікого й нема, все одно не страшно так, як у ставку на селі. Здається, що море добре, може, не те що добре, але правдиве і справедливе. Воно тебе гойдає. Ні за що, просто так.

Післямова

Переклад книги – завжди непросте завдання. Треба перекласти не лише кожне окреме слово, а й передати настрій книги, вловити ті тонкі речі, які автор передавав, зокрема, й за допомогою мови, потрібно донести читачу ту ж атмосферу й емоції, які відчуває людина, що читає книжку рідною мовою.

Та в цій книзі залишалося ще дещо, чого не можна було передати навіть у найкращому перекладі. Автор писав книжку не літературною академічною литовською мовою, а досить специфічною шяуляйською говіркою, до якої додався ще й молодіжний сленг тієї епохи. І тут, здавалося б, речі, які неможливо перекласти, зберігши весь той невимовний антураж, що створюється саме завдяки діалектизмам та сленгу.

Але менше з тим – мова не є статичною, вона живе, змінюється, адаптується під реалії та послуговується тому, хто нею користується тут і зараз. Тож автор у післямові до книжки наголосив: «У цій книзі ми намагалися згадати розмовну мову вулиць Шяуляя 90-х років, такий собі специфічний сленг. Важко відтворити мову загалом, акцент та окремі слова кожного. Мова не є і не була чимось сталим. До того ж ми не маємо достовірних джерел, які зберегли б ту говірку недоторканною. Ми послуговуємося лише власною пам’яттю. Та пам’ять, на жаль, не є комп’ютером. Зрозуміло, що в той час, як і зараз, не було єдиної стандартної розмовної мови, кожна людина, особливо в такому місті, як Шяуляй, мала своє власне культурне середовище, родичів у тій чи іншій країні, різне минуле. І все це впливало на вимову, акцент, словниковий запас. Та були й спільні риси, певний культурний код. Це і відображено тут».

При перекладі ми посилалися на інший, зрозумілий українському читачеві, діалект і сленг – використовували так званий донбаський діалект 90-х років. Таке рішення було прийняте через певну схожість ситуацій: Донбас, так само, як і Шяуляй, є промисловим прикордонним регіоном, де в ту епоху був досить сильний вплив криміналітету. Перший фактор обумовлював наявність русизмів у мові та загалом суміш мов фактично так само, як в Шяуляї відчувався сильний вплив латвійської мови. До того ж тотальна русифікація Радянського Союзу в цих регіонах призвела до того, що нове, перше вільне покоління, про яке і йдеться в книжці, використовувало геть протилежну офіційній радянській мову на знак протесту. Другий фактор призвів до того, що і в Шяуляї, і на Донбасі, вибір для молоді був на той час невеликий – або промисловість, або криміналітет. Альтернатив було вкрай мало. Тож не дивно, що молодіжний сленг певною мірою формувався, спираючись на кримінальний лексикон. Від цього не можна було сховатися, та й не треба було – цей мікс став мовою вулиць. Тих самих вулиць, на яких доводилося виживати. І, як не дивно, саме мова, саме зашитий в неї певний код, допомагав. Тебе приймали за свого. Це теж був своєрідний протест системі, який закарбувався в мові.