Хроніки Південного

А вчителька литовської мови переконувала, що, читаючи книги, людина усвідомлює, для чого вона живе. А виявляється, не зовсім. Живеш, чогось прагнеш, і раптом все зникає. Зненацька і без пояснень. Тут вже Моніка, мабуть, була права, коли казала, що правдиве те, чого не видно. Для мене Моніка була круто справжньою, особливо коли порівнювати з іншими. Вона точно не була схожа на дерматинову Едиту. Однак, дуже прошу – зникла, ніби якісь прибульці.

Важко повірити, що вона мене покинула, і все. Тут явно щось не так. Імовірно, що якась історія з її батьками або ще якась фігня. Можливо, не просто так почала з «Мій любий Рімасе»? Мені чомусь здалось, що тут вона не манірилась. Що я був їй любий і дорогий. А з того часу, коли в готелі вона, дивлячись прямо в очі, казала мені: «Я твоя, а ти – мій», – нічого не змінилося. А через якийсь час я згадав, як вона на «Фойє»-дискотеці, дивлячись в очі, співала мені вслід за Мамонтовасом «Я тікала від тебе, щоб бути ближче». Можливо, вже тоді вона щось надумала? Чи вона коли-небудь мені докоряла? Начебто, ні. Не дивлячись, що тепер моє волосся досягає аж до плечей, я не перетворився на обірваного митця, щоправда, увесь час щось пописував, втім, майже нікому й не показував. Єдине, щодо тих тихих слів вона мені закинула, і все. Коні теж не говорять, і це не заважає їх любити. Я, мов той кінь, розмовляю очима, а словами можна все спартачити.

А ще було незрозуміло, чому записка, а не лист? Можливо, ніхто нікуди її не вивіз? Може, вона десь тут і сама цю записку підкинула?

Я почав тинятися по місцях, де ми бували разом. Звісно, коли б вона туди навідувалась, то подзвонила б мені. А тепер…

Якось я ненавмисно завернув за кінотеатр «Сауле» і подався до будинку Мантаса. Я в нього був лише того єдиного разу, коли ми дивилися регбі. Я прямував до будинку, і раптово мені здалося, що на ту вузеньку вуличку звернула Моніка. З хімічною завивкою, в комбінезоні і білих кедах. Звідки та хімічна завивка, я не мав часу подумати, і пустився бігти за нею. Вона була не сама, з якимось пацаном, постриженим під «цеглу». Точнісінько. Як Мантас. Я відчув, як усередині мене одночасно все завмерло і закипіло.

Вуличка була коротенькою, і вони вже кудись поділися. Я почув звук мотора, але за наступним поворотом нікого вже не було. Однак того самого дня мені привиділось, що вона проїхала мимо в автівці, але вже без хімічної завивки. Тоді я збагнув, що мені варто заспокоїтися, бо можу збожеволіти ніби той Гірдвайніс через своїх ігреневих та ще трохи через дівку Юрґу[36].

Моніка завжди була такою – кішка в мішку. То вона зухвала, то співає під гітару вірші Саломеї Неріс, то серйозна, то в очах бісики танцюють.

Коли розважливо подумати, то дарма я сподівався знайти тут Моніку. Нічого не дізнаюся, бо нема ніякої правди. І треба з цим змиритися. Дістаєш по голові, і нікого не цікавить, що там було насправді. Моніка зникає, а всі розповідають, хто що хоче. Скільки людей, стільки й правди. Якесь є прислів’я на цю тему. Всі або вже заникались кудись, або зараз це зроблять. Немов відкрилася чорна діра. Юрґа з якоюсь модельною агенцією поїхала до Берліна. Звісно, ще й як поїдеш, коли мєнти її затягали по відділках, дістали до нудоти, але щоб її покарати – за носіння голови трупа в пакеті, закону не існує. У школі її настрашили, що вона нікуди не вступить, батьки за це з дому ледве не вигнали, то що їй тут ще робити залишилось? Хоча я чув іншу версію – що матір Юрґи сама погоріла з тими шкірянками, бо не тільки шила, а ще намагалась повезти їх до москаляндії на продаж. Повний бусик шкірянок і штук баксів, все бабло позичене, рекет усе позбирав, почистив до останньої нитки. Після повернення вона мала спустити квартиру і переселитися в общагу. Якщо це правда, то Юрґа не має куди і чого повертатися.

Мінде й далі сидить у бочці лайна, щоправда, відчайдушно намагається звідти вибратися. Теж подався кудись до москаляндії з тими штуками, а туди далеко їхати, переправлятися через ріки, і щось довго вже про нього нічого не чути – щоб не було так, як із Монікою. Мантас вступив вчитися кудись закордон. Решта – Реміга та інші пацани – вступили у Вільнюсі. А хлопці з регбі намилилися хто куди – хто до Швеції, хто до Америки.

Той шотландець наче залишився тут, правда, я його більше ніде не зустрічав. Ніби Uncle Ben’s – повсюди його реклама, повні магазини, але я ніколи не бачив, щоб хтось його купляв. Але він є. Так і той шотландець – він є, але його не видно.

Що далі, то більше гадаю, що Моніка зникла сама. Зовсім безслідно. Батьки її змушували кудись вступати, різні нісенітниці робити, ось вона й зникла. Мабуть, не вистачає на півстіни коня намалювати, читати «Чайку Джонатана Лівінгстона», «Відьму і дощ», щоб нормально відключитися і хоч трохи відчути тої свободи, якою вона так нестямно марила. Лише зараз мені потрохи все зводиться докупи. Очевидно, її батьки з братком останнім часом перегнули палку.

А коли відверто, то що доброго я зробив для Моніки? Окрім того, що пару разів сказав «я тебе кохаю», і то не надто переконливо. Однак що я міг?

А вона? Вона не ходила дивитися на наші змагання – хоча, коли кохаєш, намагаєшся зрозуміти, чи не так? Проте вона мені розповіла про Шяуляй, іноді синяки якоюсь мазючкою натирала, саме завдяки Моніці я побачив гру зеландців і задля неї почав читати книги. Не лише задля неї, але все одно. У будь-якому випадку я не уявляв майбутнього без Моніки. Я і зараз не уявляю, але тепер я найменше думаю про те, що там і як буде далі. Тепер мені несамовито сумно і прикро. Здається, що я не все зробив, що міг, але що слід було зробити, я не знаю. Як описати мій сум? Важко сказати, мабуть, десь так, як у Guns N’ Roses «November Rain».

Я намагався згадати, що там стоїки казали: все відбувається відповідно до законів природи, і ти нічого не зможеш вдіяти, і наймудріша річ, яку можна зробити, – навчитися стримуватися і не сцяти в штани. Мабуть, правильно ті стоїки казали, але п’ять тисяч років тому. Тоді, мабуть, усе було інакше, бо для мене їхні роздуми, може, й правильні, але не працюють, від слова «зовсім».

Хтось водить мене за ніс. З’являється відчуття, що зараз щось має статися, і тільки хрясь – і зникає. Здавалося, що ось-ось вже матиму гроші, і тільки хрясь і – бочка лайна. Ось-ось проб’юся в регбі – хрясь – коліна здають. Мав дівку, і все з нею було добре, залишалось одружитися і жити довго і щасливо. Але ні, хрясь – і вона каже, що все ще попереду. Але в неї попереду нема мене. Про мою писанину я вже промовчу, з цього нічого не вийде. І той хтось навіть не дав мені нагоди щось зробити, щоб було по-іншому. Доктóри нічого не бачать – і що я можу зробити? Батьки повернулися зарано, мєнти спакували – і що тут зробиш? Можна поборотися з батьками Моніки. Але як? Піти і штовхнути промову про те, що вони віслюки, бо не дозволяють їй зустрічатися зі мною? Оскільки я стану або зіркою регбі або лауреатом Нобелівської премії? У якому місці я міг тут щось змінити?

У принципі, нічого не сталось. Я весь час очікував, що щось трапиться. Щось таке, коли щось хрясне і все змінить. І нічого такого. Нічого, окрім того, що не залишилось нічого. А я завжди вважав, що я – найкращий, що завжди перемагаю, а тепер все зникло. Я був найкращим, поки мені фартило, а коли програвав, падав у бочку лайна і нічого більше не робив. Можна вважати, що мені дісталося все без зусиль: навчання у школі, Моніка практично сама мене підчепила, для регбі я був народжений, бабло у «Концертині» теж звалилось, мов сліпій курці зерня. Брюс Лі говорив, що потрібно бути як вода. Можна казати, що я майже таким і був. Ні за що я не боровся серйозно. У всьому щастило. А коли ставався який-небудь провал, трохи сумував, а потім все минало майже без висновків. І що доброго з того буття мов вода? Нічого. Все щезло.

Щезло бабло, щезла кар’єра базарного дилера, щезло регбі зі всією Англією і Південною Африкою. Щезла дівка.

36

Гірдвайніс та Юрґа – герої повісті «Млин Балтарагіса» литовського письменника Казіса Борути (лит. Kazуs Boruta, 1905–1965).