Хроніки Південного

Тепер батьків немає, і я, засунувши руку їй за пазуху, пасу тих двох сарн. Майже Пісня Пісень. Моніці подобається. Мене це злегка дивує. Часом здається, що в цих питаннях те, що подобається пацанам, дівкам не дуже. Вони полюбляють різні пестощі, обіймашки, а пацани набагато простіші – бац, і спати. А тут подобається нам обом. Можливо, лише тому, що для нас обох це означає свободу?

– Ти читав Акселя Мунте? – запитує Моніка.

– Ні.

– «Все, чого насправді потребує людина, не коштує багато. Тільки надлишок багато коштує». Це його слова.

Слова зовсім непогані, але говорити з Монікою про гроші важко.

Вона розповіла, що тепер більше грає на гітарі братка, ніж на флейті. Ні, не бітлів, я не вгадав – «Нірвану». Щоб батьків подражнити. Ясно, що вони непокояться, куди зникли бітли і що тут коїться. А ще вона іноді який-небудь англійський тест навмисно гірше напише, тільки вважає, щоб оцінки триместру не зіпсувати. А ще батьки нервуються, бо щось трапилося з баблом у банках – заморозили, зникли – тому тепер про платне місце немає мови, треба вступати на бюджетне, і з кращими балами, щоб більшу стипендію отримати. Сьогодні батько її не відвозив до Вільнюса лише тому, що мав піти на збори потерпілих вкладників, але до потяга все таки відпровадив. Я свій квиток купив ще звечора, щоб зненацька не зустрітися біля кас. Я зачекав, поки він нарешті піде, потім уже на ходу вскочив у майже останній вагон поїзда. Я підбіг до іншого вагона, ну, наче запізнююсь, провідниця мене впустила, а потім перейшов до Моніки.

У Вільнюсі мені не сподобалось. Про журналістику я зрозумів лише те, що бігаєш з мікрофоном цілими днями, висолопивши язика. Коли б я хотів вступати на спорт, пішов би до Інституту фізичної культури. Велике, брудне, метушливе місто той Вільнюс. Але одне місце скрутило голову. Зайшов я в крамницю «Зараза», де можна було купити дофіга класних касет різних стилів: Radiohead, Beastie boys, Massive Attack, Orbital, Orbus, Aphex Twin, Underworld і ще багато невідомих виконавців. Якщо тут стільки потужної музики, все інше, що я не чув, теж має бути офігєнно. У Шяуляї рідко можна знайти щось із нової музики, а якщо й знайдеш, то коли попросиш послухати, розумієш, що не шкода, що досі не чув, і одразу забуваєш її назву. Якщо хочеш, можна замовити: вибираєш по обкладинці, і тобі пришлють компакт-диск, який коштує шістдесят-вісімдесят літів. Але що замовив, дізнаєшся тільки після того, як заплатиш ту нереальну суму. Того тут я засумнівався, чи все, чого насправді потребуєш, небагато коштує. Тому я взяв тільки касету Us3 та альбом «Snivilisation» Orbital. Як казав один мій знайомий з тих «Ярославельських сирів», техномузика – це філософія, транс, а не музика. Варто було б купити все, що хочу. Так вже буває з мудрими думками: коли прочитаєш – гарно, а у житті не працює.

Після повернення додому я замислився про екзамени. Ні, мій вибір не журналістика, але в будь-якому випадку щось із гуманітарних наук. І для цього необхідно здати екзамен з історії. Мені здавалось неймовірним зазубрити стільки дат, всіх героїв на конях, місця різних подій. До того ж потрібно було вірити, що все це має сенс. А різні історії, які не торкали, для мене не мали значення, для мене важливіша моя власна історія, хоча вона висмоктана з пальця, як, наприклад, про мого діда. А чого вчили нас? Загалом десь так: вечері 28 березня 1993 року в мікрорайоні Дайну Дарюсик дістав у ніс від Марюсика; наступного дня того ж самого року Дарюсик вмовив Томека і той віддубасив Марюсика, мов опудало; якраз 4 квітня 1993 року повернувся з буцегарні братанець Марюсика, і звичайно, що Томеку з Дарюсиком того ж самого 5 квітня після танців у чотирнадцятій школі увечері під час сльоту було хана; проте сестра Томека знала одного мєнта, той скоренько поклопотався і зорганізував, щоб за пару тижнів, тобто 21 квітня 1993 року, братанець Марюсика знову опинився в буцегарні. І так можна продовжувати безкінечно, але який у тому сенс? А такий, що всі тут дебіли і будуть битися, доводячи свою крутизну, доки всі виб’ються, а потім підросте нове покоління дебілів, і вони знову виб’ються, тільки вже по інших звичаях.

Арматуру з огорожі замінили на ланцюги і кастети, потім у хід пішли бейсбольні біти, а тоді ще щось. Людство не стоїть на місці, людство прогресує, я в цьому сенсі. І нема чого тут ржати, я серйозно так думаю, нам це розповідали на уроках історії, тільки там брало участь більше народу, було більше бабла і більше трупів. А підхід до справи той самий. Тому я не бачив толку цю всю маячню вчити, втім, потрібно здати екзамен, бо я зібрався вступати на гуманітарний напрямок… Мені така історія здавалась якраз антигуманітарною, але не буду заглиблюватися.

Батько Мінде звідкись дістав комп і принтер, тому я сидів у нього дома і набирав конспекти білетів у ворді. Я підготував скорочені версії, випробував найдрібніший читабельний шрифт, ну, можна сказати, ніби й підготувався до екзамену. Треба сказати, що під час конспектування тої історії у моїй башці щось та й залишилось. Ще й навчився набирати у ворді текст, запускати та вимикати комп, а це дало більше, ніж весь курс інформатики у школі без компів, та наші зошити, повні речень без кінця IF… THEN… Однак з екзаменом з історії не могло бути жодного IF… Я мушу отримати 10 або хоча б 9.

31

Після такої професійної підготовки екзамени були просто дитячою забавою. З усіх предметів отримав дев’ять, десять. Не на рівні «С», але все одно добре, і тепер вже має бути розслабон.

Як на замовлення, під руку підвернулася халтурка, сказав батькам, що хочу заробити, а не вилами махати на селі. Мабуть, багато не зароблю, але залишусь у Шяуляї і зможу інколи бачитися з Монікою. Мінде влаштувався до «Концертини» уночі продавати квіти, бо це спокійніше, ніж пхати ті штуки баксів.

Всередині є такий квітковий куточок, який не зачиняють на ніч, тому необхідно комусь посидіти до ранку і доглянути за тим всім. Робота непильна: приходиш туди ввечері на восьму, не кваплячись підрізаєш квітам стебла, замінюєш воду, газетою «Експрес-контакт» торгуєш. Особливо й торгувати не потрібно – змітали, як гарячі пиріжки. Ось так і стоїш поміж заздалегідь скомпонованих букетів, очікуючи романтиків, які собі не дозволяють з’явитися вночі до коханої без квітів.

Інколи мене навідувала Моніка. Батькам казала, що йде в магазин або згадала про якусь річ, що не повернула подружці, а завтра їй цього до смерті треба. Добре, що батько не пропонував підкинути її машиною. Моніка тепер вчиться не менш як до іспитів. Бо попереду вступні екзамени. Найняли якогось професора математики, який приходить додому, а батьки наказують йому давати Моніці задачі чим поважче. Звичайно, таких задач не буде на іспитах, оскільки в школі ми цього не вчили, але все одно батьки змушують її вчитися. Мабуть, намагаються показати, що вона нічого не вміє, і треба ще вчитися й вчитися. Тобто ціле життя. Про це ще Ленін казав, і її батьки теж повторюють, бо Ленін дурниць не вчить. Якщо вона не буде вчитися, то нікуди не вступить, а коли не вступить, то… Ну, мабуть, тоді – кінець світу. А коли вона все зробить, і залишається трошки вільного часу від навчання, і вона каже, що хоче піти у кіно з подружкою чи кудись іще, вони одразу починають заперечувати: типу, коли в тебе залишається так багато часу на кіно, то ось – пери свій одяг, прасуй. Вона увесь час під їхнім пильним наглядом. Здається, що вони трясуться, щоб нічого з нею не сталося до іспитів, якби могли, чергували би біля неї, підмінюючи одне одного, як біля місячного немовляти.

Колись братко їй заздрив, бо вона була маленька, і практично всю увагу батьки приділяли їй, а тепер він задоволений, що батькам по барабану, як він живе. Батьки перетворили Моніку з балуваної донечки ледь не на песика, якого бажали видресирувати на свій манір, – так вона мені розповідала. Одного разу від цього всього стався перебір. Моніка зібралася піти поїздити на конях, а вони не пускають, вона гупнула дверима і пішла. А коли поїздила, то в її голові якось думки уклались. Моніка каже, що інколи не можеш нікому, крім коня, відкритися, тільки він один її зрозуміє. Вона налаштувалася ще раз поговорити з батьками про все, щось пояснити, але наступного дня дізналась, що вони вже подзвонили до адміністрації і заявили, що вона більше не буде відвідувати заняття з верхової їзди. Батькам примарилось, що їзда на конях – це погано для ніг, а ще, не дай боже, впаде, струс мозку дістане напередодні екзаменів. То нехай надягнуть Моніці шолом, бо раптом цегла впаде. Крім того, Моніка розповідала, що заняття з їзди верхи означає, що треба теж дбати про свого скакуна, вони прив’язуються до людей майже як песики. А тепер батьки від неї і його забрали. І це сильніше потрясіння, ніж впасти з коня.