Хроніки Південного

– А що, коли прийде провідниця? – запитує Моніка лише щоб запитати.

На такі запитання ніхто не відповідає. Що тут можна відповісти, крім «не прийде».

За вікном нема пейзажів, просто темрява. Здається, що ніхто не може нас бачити. Не потрібно роздягатися, пальці самі так відсовують одяг, що шлях вільний. Довгий светр все затуляє, тому здається що Моніка просто сидить в мене на колінах. І хоч пальці знають, що там знайдуть, але це ще більше спонукає шукати. Коли знаєш, що на тебе чекає, тобою опановує тиха радість. Як у наших класиків:

Поглянеш – чисте все, зелене та уроче, понюхаєш – аж ніздрі залоскоче.

Прислухаєшся – шум, перегуки, гудіння, у серці відчуття солодкого тремтіння.

Он постіллю мохи приваблюють пухкою, лиш доторкнись до них – тріпочуть під рукою. [31]

Крісла в загальному вагоні – не перина з моху, та все одно непогано. Високі спинки крісел все затуляють. А й справді, класиків треба вчити напам’ять. Все там у них є. Все переплелося – погляди, запахи, звуки, і клубок щастя й тепла, що звився з цього всього. Все чудово, якби не легке свербіння, що трохи мулить. Вона сидить до мене спиною. Мені здається, що чую її зсередини. Якби охопити який-небудь інструмент, ну, скажімо, віолончель, і провести рукою по струнах, можна відчути, як вона вся вібрує. Носом воджу по її шиї, не важливо, що вона напарфумлена, – все одно відчуваю запах її шкіри, за яким би слідував, як той собака.

Коли їдеш у поїзді з таким своїм теплим, усередині вібруючим інструментом, коли довкола темрява, розумієш, що ви разом на колії, і що немає жодних рівнянь IF… THEN… бо існує лише одна колія. Нема більше вибору, жодного запасного варіанта, та й не потрібно. Нічого більше не треба. Можливо, трошки більше свободи. А ми тепер рухаємось в сторону свободи. Треба тільки мати терпіння.

Дивно, але більше немає бажання розповідати і вихвалятися тим, як і скільки разів брав участь у конгресі. І більше не думаєш про інших дівок, не порівнюєш, не думаєш, яка з них крутіша, котра з них більш подобається, оскільки з нею будеш виглядати крутішим.

Тут усе по-іншому, тут все щось серйозне і правдиве. І тоді розумієш, що навіть ЯКЩО не зможеш грати в регбі, ТОДІ все одно буде Моніка. Здається, що не було такого рівняння – Моніка чи регбі. Якби треба було вибирати, було б неймовірно важко, а тепер так здається, що хтось за мене робить вибір. Звільняє від головоломок. Як звільнили від співу в хорі. І хоча нема бажання нічого розповідати, все одно відчуваєш, що думаєш про Моніку. І нікому з команди регбі нічого про неї не міг би розповісти, бо вони всі про дівок говорять зі стьобом. А про поезію там ніхто не говорить. Ймовірно, що все у цьому житті відбувається саме собою. Все саме відсіюється, відпадає. Якось виростаєш. Як та змія, зі шкіри вилазиш, або змінюються клітини. Я сім років грав у регбі… Можливо, що я заслабий, щоб вибирати, і тому комусь стало трошки шкода мене?

А ще стало байдуже, що Моніка не все любить з того, що я роблю, або що ми не в усьому однодумці. Вона мене діставала зі своєю соул-музикою, я не міг цього терпіти, просто діяла на нерви, а я дратував її рейвом або роком. А ще митцями, які, за словами Моніки, були справжніми покидьками. Коли Юрґа розповідала мені про постмодернізм або тлумачила різні фотографії, воно не укладалось у моїй голові. А те, чого я не розумію до кінця, мені здається якоюсь абракадаброю, і тому трошки лякає. Я вважав, що всі митці диваки, тому що знають набагато більше про те, чого я не можу збагнути. Однак Моніка навіть більше за мене самого вірить, що я вступлю, і якщо не на журналістику, то на філологію точно. «Тебе так захоплює читання, – каже вона, – що мені перед очима досі стоять образи твоїх розповідей про те, як ти з Мишкіним сидів на лавці, або гуляв з Мачернісом по узбережжю Дубіси, чи перетворив регбістів на чайок».

Моніка скрутилась, мов кішка, мені на колінах, я погладжую її голову. Так би хотів щодня. Все життя.

– Пообіцяй, що не покинеш мене, – ні з того ні з сього каже вона.

Її очі серйозні, без жодних підозрілих поблискувань. Очевидно, тут я мав би теж відповісти щось серйозне. Немов у якомусь фільмі, або як у Гемінґвея. Проте мій язик видав одне-єдине слово «звичайно». І те саме я сказав чомусь дуже тихо.

Тихо, але переконано. Не будеш кричати на весь вагон: «Звичайно, що я тебе не покину!». Не почнеш говорити, що «я, крім тебе, нікого іншого не маю», що «мені безмірно добре з тобою», що «я би хотів з тобою кудись на край світу, там хатинку побудувати і дітей ростити». Я погладжую її, а вона муркоче, як кішка, і нема чого тут багато говорити. Погладжую її так, щоб вона відчувала, що це неспроста, важливо. Що все не лише зрозуміло, а навіть більше, і всі розмови тільки псують справу. У своєму гаманці я ношу її фотографію, іноді дарую їй квіти. Ми тремося носами, і нема тут про що багато балакати.

І справді, якось без сенсу пояснювати, що я відчуваю або яка вона мені важлива. Це буде звучати як дешева поезія. А нормальна поезія – це всілякі нісенітниці. Скажімо, такі, як ми в суботу грали виставу – «Історії Рудоносика»[32]. Вірші просто суперові. Я читав їх мов свої, і все здавалось справжнім, хоча був повний абсурд. Я увесь час товкся на сцені, протягом цілої вистави ні разу не був за лаштунками. Багато грати не було потреби, оскільки я сам почувався, мов той Рудоносик, що пописує віршики та говорить всілякі дурниці. Вірші були такими, що я без вагань підписався б під ними.

А ще такий:

Один вірш був присвячений Моніці:

Правда, читати таке Моніці було б не смішно. Це вже я збагнути можу. Тому включив плеєр, засунув один навушник Моніці до вуха, інший собі. Думаю, Моніка все-таки зробила щось з мене. Часом я не знав, як з нею говорити і що вона хоче від мене. І коню ясно, що Моніка не Едита, не Мігле зі сусіднього під’їзду, не така, як ті, на яких можна справити враження базарними розмовами, перемогами у вуличних бійках чи хитромудрими оборудками. Їй потрібно щось інше, проте ніколи точно не дізнаєшся, що саме. Навіть моє віршування сильних емоцій у неї не викликало. Проте необхідно було весь час чогось шукати, щось вигадувати, як з нею говорити, як поводитися, чим здивувати. Я іноді дарував їй квіти. В тому нічого оригінального не було, але їй подобалось. Своєю музикою її не томив, вистачало того, що нам обом подобалось «Фойє». Ось тепер у вухо Мамонтовас реве: «Я хочу бути вільним». Кричить так, що й тобі хочеться кричати. І кричиш. Але в серці. Все головне – у серці. Потім починаєш роздумувати: а що, Мамонтовас не вільний? Чого він тут репетує? Співає собі, записує альбоми, збирає цілі стадіони народу. Може, йому батьки пояснюють, як потрібно жити?

31

 Антанас Баранаускас, «Анікщайській бір», переклад Дмитра Білоуса.

32

«Історії Рудоносика» (1993) – збірка казок для дітей Вітаутаса В. Ландсбергіса – литовського дитячого письменника.